Cправжніх Героїв визначають не знамена…

Колонка редактора
22 червня я не був в Україні, тому не бачив пострадянського офіціозу з приводу початку війни сімдесятирічної давності. Натомість у ці дні побував у розваленій громадянською війною колишній Югославії. Бачив покинуті будинки сербів на землі хорватської Далмації і будинки, в яких знову живуть люди, але стіни їх – досі зрешечені кулями автоматних і кулеметних черг. Бачив і будинок, «прошитий» наскрізь танковим снарядом, і таблички на колись плодючих, а нині зарослих бур’янами полях – вони попереджали, що там, де мусило б колоситися жито, земля ще досі таїть міни… Ця війна була зовсім недавно – 16 років тому, і хорвати вважають її переможною для себе. Проте святкують тільки завершення війни і не розуміють, як можна регулярно вшановувати день, коли розпочалося кровопролиття. Чи знав Гітлер, віддаючи наказ про початок операції «Барбаросса» проти держави вчорашнього «друга» Сталіна, що навіть на руїнах цієї держави і через 70 років будуть вшановувати цю дату?! 22 червня у Черкасах звалило з ніг кількох ветеранів, які знепритомніли, а від вивішеного у Львові гасла «Комунізм=фашизм» чомусь мало не знепритомніли... «вожді» у сусідній з нами державі. І знову – лемент про реанімацію нацизму в Україні. Це ж як – можна обізвати людину нацистом лише за те, що кажеш, що більшовики, які створили штучний голод, руйнували церкви і нищили репресіями сотні тисячі людей – нічим не кращі від фашистів?! Так першою ж про це Рада Європи заявила! Приємно згадати, як на подібний випад після 9 травня наше вітчизняне МЗС тицьнуло сусідів носом у домашні проблеми: мовляв, спочатку розберіться з тими, хто організовує масовий безлад практично під стінами Кремля, проголошуючи шовіністичні гасла і влаштовуючи погроми для вихідців з Кавказу та Азії. Цього ж разу МЗС мовчить, та й правильно робить, бо якщо каравану, який іде, сторонні звуки не заважають – то чого на них увагу звертати? Згадується Михайло Харченко – уродженець черкаського села Худяки, який став одним із всього 22-х на весь СРСР кавалерів чотирьох(!) орденів Слави. І здобув їх у чесних боях, не на штабній чи тиловій посаді, бо його «кар’єра» на погонах була всього від рядового до старшини. Ветеран, груди якого прикрашали бойові, а не ювілейні медалі, давно помер, за три дні до святкування 50-річного ювілею Перемоги – 6 травня 1995 року. Все, що дала справжньому Героєві радянська влада у післявоєнні роки – «посаду» колгоспника у рідних Худяках та почесне право виступів перед дітьми у школі. А чи став би він чотири рази кавалером Слави, якби його, як і сотні й тисячі інших, безголові енкавеесівці «прівлєклі» за те, що Харченко потрапив було до німецького полону і був там три місяці, а після того, як опинився на волі, ще й більше року «перебував на окупованих територіях»? Нагадати, що зробили більшовики з більшістю таких? А абсолютно всі свої ордени Слави Михайло Харченко заслужив у боях вже після полону й «окупованих територій»… Як думаєте, така людина «святкувала» б, якби була жива, початок війни, який бачила на власні очі? А як бути з іншою стороною початку війни – скажімо, з розстрілом більшовиками в Умані близько 800 політв’язнів із Західної України, пригнаних сюди у липні 1941-го по етапу з чортківської тюрми і по-звірячому знищених перед тим, як здати місто німцям? Слід було б зустрічати 22 червня без помпезності і непритомності останніми живими ветеранами – а просто згадуючи всіх загиблих, яких знищили деспотичні тоталітарні системи. Як під червоними знаменами зі свастикою на них, так і під такими ж червоними прапорами, тільки із зображенням серпа та молота. А якщо святкувати, то так як наші слов’янські сусіди-хорвати - Перемогу, але аж ніяк не початок кровопролиття…

Источник: Громадсько-політичне видання "Прес-Центр" | Прочитать на источнике