Двадцять миттєвостей незалежності

Цією публікацією "Прес-Центр" розпочинає серію історичних репортажів, присвячених двадцятій річниці Незалежності України. Автори – черкаські журналісти Петро Жук і Тетяна Калиновська. Ці репортажі – про те, як відбувалася боротьба за українську самостійність на Черкащині. Вони – не дослідження й не мемуари, швидше, розповідь про те, як суспільно-політичне життя пам'ятного 1991 року відбилося у свідомості авторів – журналістів і громадян.
1. Всіх єднав Тарас
22 травня 1991 року нам, журналістам районних і республіканських видань, довелося висвітлювати відзначення 130-річчя з дня перепоховання Тараса Шевченка на Чернечій горі. Насамперед нас вразило єднання всіх навколо Пророка України.
В Успенському соборі Канева поруч молилися Голова Верховної Ради Леонід Кравчук і націоналіст Микола Поровський, перший секретар ЦК КПУ Станіслав Гуренко і шістдесятник-дисидент Михайло Горинь. А потім, коли вирушили до Чернечої гори, в одному гурті поряд, ішли Леонід Кравчук, Станіслав Гуренко, гості з Канади – колишній полковник УПА (до речі, уродженець Черкащини) Віктор Роєнко, дочка розстріляного першого директора Мліївської садстанції Володимира Симиренка – Тетяна Симиренко-Торп. Тут же поруч з секретарем обкому партії Анатолієм Чабаном йшли колишні політв'язні харків'янин Генріх Алтунян і киянин Євген Сверстюк.
Ішли разом на прощу до Тараса ще вчорашні ідеологічні і політичні супротивники. Ще кілька літ тому майже щодня по телебаченню завідувач ідеологічного відділу ЦК КПУ Леонід Кравчук у своїх виступах розвінчував народний Рух, звинувачував рухівців у всіх гріхах, а сьогодні в одному гурті він йшов з ними до Тараса.
На околиці Канева, ніби з-під землі, попереду колони з’явилася постать відомого в Черкасах правозахисника Петра Похнатюка з хрестом, обв'язаним вишиваним рушником. До Леоніда Кравчука підійшов кремезний, з військовою виправкою чоловік у цивільному.
– Що накажете робити? – спитав він. – Адже домовлялися – ніяких прапорів, символіки. Ми його приберемо так, що його ніхто і не помітить.
– А що на тому хресті? –перепитав Кравчук.
– Рушник і портрет Шевченка.
– Ми йдемо до Тараса і ніякого гріха я не вбачаю в тому, що попереду колони йде людина з хрестом і портретом Шевченка. То хай так і буде.
Так у голові колони ніс всю дорогу Петро Похнатюк хрест з портретом Шевченка, увінчаним українським рушником. За ним ішли дівчата в українських вишиванках з квітами. Потім – перші особи держави і області. Йшли всі гуртом, об'єднані Тарасом, – червоні, зелені, ліві, праві, комуністи, націоналісти, східняки і західняки.
Вони мали різні ідеологічні вподобання і різні погляди на розвиток подій. Вони сперечалися, але вели діалог на одну і ту ж тему – шляхи до самостійності України...
2. На шляху до протистояння
Як показав час, єднання було тимчасовим.
Розпочалася запекла боротьба за збереження у недоторканності ландшафту лівого берега Дніпра у Каневі. У свою чергу комуністи також пішли в атаку, щоправда, з приводу питань, які зовсім не стосувалися України, тим більше Черкащини.
Десь на початку травня Ленінградська міська рада ухвалила рішення про проведення референдуму з приводу повернення Ленінграду історичної назви Санкт-Петербург. Одна за одною в газетах, починаючи з 30 травня, з'являлися публікації з протестом проти перейменування. Лише в Черкаській районній газеті "Серп і молот" з'явилося більше десятка протестів. А 4 червня газета опублікувала звернення учасників пленуму Черкаської районної ради ветеранів війни, праці і Збройних сил СРСР, в якому висловлювалося обурення рішенням керівництва Ленінграда про проведення 12 червня 1991 року міського референдуму про перейменування міста Леніна. Спираючись на подібні звернення, секретаріат ЦК КПРС звернувся до всіх комуністів із заявою "не допустити наруги над ім'ям славного Ленінграда, міста-героя, міста-воїна і трудівника".
Після 12 червня жодна газета не опублікувала результати референдуму. А якщо відверто, то це взагалі нікого не цікавило, бо головним завданням всіх заяв було з одного боку – "засвітитись" в образі палких захисників інтересів партії, з іншого – збурювати людей, відволікати їх від насущних проблем.

Источник: Громадсько-політичне видання "Прес-Центр" | Прочитать на источнике