День Перемоги має бути тільки зі ЩИРИМИ сльозами на очах…

Колонка редактора
Десять років тому, у вересні 2001 року, літаки, скеровані смертниками з "Аль-Каїди" на об'єкти у Нью-Йорку, змінили світ на гірше, на десятиліття посіявши в серцях людства непевність. У минулі ж вихідні над будинком, де переховувався керівник "Аль-Каїди" Усама бен Ладен, з'явилися американські вертольоти зі спецназівцями з підрозділу "морських котиків", і головний терорист загинув після 20-хвилинного бою, настільки філігранно проведеного, що Голлівуд, який одразу взявся знімати про це фільм, навіть не збирається нічого прибріхувати у кіносценарії…
Так збіглося дивним чином, що і в день нью-йоркських терактів, коли в Україні вперше почули ім'я Усами бен Ладена, і в день, коли його знищили, ми з братом, невісткою і племінником перебували у моїй найулюбленішій (після України, звісно) державі – в Польщі. Пам'ятаю, як бурхливо відреагувала на теракт "Аль-Каїди" Польща 2001 року. Газети тоді вийшли із заголовками: "Польща, як і весь світ – у стані війни. Але проти кого?" А в день розплати за теракти Польща не раділа цій перемозі й пролитій крові терориста, а переймалася зовсім іншою подією: в усіх костьолах країни тривали молебні, присвячені беатифікації – першому крокові до канонізації як святого – Папи Римського Іоанна Павла Другого, найзнаменитішого поляка ХХ століття.
Мені ж як тому, хто має як українських, так і польських предків, було цікаво спостерігати, як змінилася сусідня держава за десять років, які я тут не бував. Чудовими стали дороги постсоціалістичної країни, швидкими темпами відновлюється економічне виробництво та проводиться реконструкція історичних пам'яток – держава дійсно не словом, а ділом робить впевнені кроки у напрямку виконання зобов'язань перед організаторами Євро-2012. А головне – у напрямку виконання обіцянок своїм громадянам… У ці дні на вулицях Замосця, Хелма, Любліна, Казіміжа Дольного, Аннополя, Ланцута та інших міст і сіл Польщі, де ми бували, майоріли прапори, біло-червоний національний та жовто-білий папський. Поляки щиро раділи беатифікації славного земляка, портрети Іоанна Павла вкупі з вищезгаданими прапорцями можна було бачити у вікнах не тільки установ і організацій, а й у вікнах більшості приватних квартир і будинків. Незважаючи на свято католиків, нашій суто православній українській "експедиції" в ці дні чудово допомогла співробітниця гміни (міськвиконкому по-нашому) в Аннополі – пані Ельжбєта Плева. Разом з нами вона відвідала всі поховання радянських солдатів в околицях Аннополя, і зрештою ми мали змогу вклонитися могилі свого діда, Степана Мироновича Кравця, який загинув неподалік від річки Вісли в Опоці Дужій Люблінського воєводства 1944 року, визволяючи цей край від фашистів. Приємно вразило ставлення польської влади до братських могил наших солдатів: абсолютно всі доглянуті, з чудовими пам'ятниками з граніту, на яких викарбувані хрест і лаврова гілка як символ військової доблесті. І на кожній – лампадки зі свічками…
Мабуть, саме такою мусить бути пам'ять про загиблих: тиха шана замість помпезних парадів і гучних промов тих, хто має уявлення про війну не більше, аніж Мауглі про творчість класиків світової літератури. Наближається 9 Травня. Чомусь вважається, що достатньо зобов'язати в наказовому порядку всю країну розвісити червоні прапори на "конторах", дати мізерні подачки ветеранам – і цього буде достатньо до наступного Дня Перемоги. Думається, ніщо не зміниться на краще, доки таким трепетним ставлення буде до прапора давно зниклої держави, а не до власного. У поляків ми колись запозичили слово "гонор", та досі мало ним користуємося. Може, хоч на свято 20-річчя Незалежності на наших вулицях нарешті будуть прапори тільки нашої держави?

Источник: Громадсько-політичне видання "Прес-Центр" | Прочитать на источнике