Кобзарева пісня на Тарасовій горі

Близько двадцяти років біля усипальниці Тараса Шевченка у Каневі звучить голос Володимира Горбатюка — кобзаря нової генерації. Співати тут, донести до людей Шевченкове пророче слово — це потреба його душі. Хто ж він, людина, якій доля подарувала цю почесну місію?
Шлях у широкий світ проліг від рідного села Добровеличківка на Кіровоградщині, де він народився 22 квітня 1951 року. Ще з дитинства відчув потяг до музики, до співу. Самостійно вивчився грати на баяні, сопілці, гітарі. Вперше взяв у руки бандуру в музичному училищі у Кіровограді.
У формуванні майбутнього кобзаря велику роль зіграло особисте знайомство з письменником Олесем Бердником, з кобзарем Василем Литвином. Певний час Володимир Горбатюк подорожує разом з Василем Литвином по Україні. Під час довгих розмов народжується думка створити в Україні кобзарську школу, щоб не пропав дух цього мистецтва, щоб досвідчені кобзарі спілкувалися з молодими, аби юнаки переймали кращі кобзарські традиції як своєрідну світську релігію і філософію буття. Після півторарічних зусиль тодішнього учителя музики Володимира Горбатюка було відкрито школу кобзарського мистецтва, відому тепер не лише в Україні, а й за її межами.
Кобзарем Володимир Горбатюк стає в часи бурхливого національного відродження. Його пристрасну пісню чули в 90-их роках на майдані Незалежності в Києві, в Запоріжжі і Дніпропетровську, багатьох містах і містечках України, а також у Москві, в Сибіру, Румунії...
Сьогодні Володимир Горбатюк — заслужений діяч мистецтв України, перший голова і засновник Національної спілки кобзарів України. З 2006 року — керівник класів художньо-естетично напрямку «Кобзарство» в навчально-виховному комплексі «Рівненський обласний ліцей-інтернат». Його учні (хлопчаки 5-9 класів) — лауреати Всеукраїнських та Міжнародних конкурсів кобзарського мистецтва — не раз виступали із своїм наставником на Чернечій горі.
Як справжній народний співець Володимир Григорович почуває себе добре серед великої кількості слухачів. Причому не лише на сцені, а й за давньою кобзарською традицією — в людних місцях під час свят, а то й просто на вулиці. Кобзар вважає, що в пісні основне не голос, а те, як спів і гра на бандурі впливають на серця слухачів.
Для Володимира Горбатюка кобзарство — це стан душі і спосіб життя, які базуються на глибокому філософському розумінні світу. Такими завжди були в Україні козаки-характерники. На думку Горбатюка, характерництво — це не тільки містика, а уміння володіти тонкими енергіями, талант впливати на інших людей. Таким був і шевченківський Перебендя.
З великою повагою ставиться Горбатюк до свого попередника Олекси Чуприни, який, незважаючи на гоніння і малосприятливий для кобзарства час, був майже третину віку одним із символів Тарасової гори. Володимир Горбатюк пишається своїм особистим знайомством і щирими стосунками з тепер уже покійним славетним кобзарем.
Репертуар Володимира Горбатюка по-справжньому хвилює, запалює кожного, не дає місця байдужості. Чарівні струни дзвінкоголосої бандури щиро переказують слухачам історію нашого краю, історію повчальну, мудру, багату героїчними подіями, але разом із тим і сумно-вдовину... Особливо любить кобзар тихі ранки біля могили духовного батька української нації. Тоді кожен звук його бандури летить далеко-далеко з гори до Дніпра. А там — лугами-степами Лівобережжя до самісінького, здається, краю світу...

Источник: Газета "Рівне вечірнє" | Прочитать на источнике