Разом з мамою 15-річного монастирищанина, хворого на ДЦП, доглядає... маленька сестричка

Лариса Рудик живе в с. Нове Місто поблизу Монастирища разом із мамою Лідією Пилипівною та дітьми: 15-річним Вадимом та донечкою Дашею, якій 4 січня виповнилося три рочки. На перший погляд, це звичайна родина, а Лариса – така ж жінка, як і всі. Це – на перший погляд. Насправді ж її мужності, витримці та силі духу дивуються всі, хто її знає.
Випробувань, що випали на долю цієї жінки, не витримав її чоловік. Дізнавшись про невиліковну хворобу сина, він покинув дружину сам на сам з усіма проблемами та негараздами, пов'язаними із доглядом та лікуванням дитини. Жінка не здалася, витримала. Більше того, через багато років вона ризикнула народити вдруге. Цього разу Бог подарував у нагороду за страждання матусі втіху, розраду та помічницю – донечку Даринку.
– Бабусю, Вадик тебе кличе, – пролепетала трирічна Даша. Потім, ледь дотягуючись до ручок інвалідного візка, почала штовхати його, котячи в кімнату, де ми розмовляли.
– Не уявляю, як ми раніше без нашої дівчинки могли впоратися з усім, – лагідно дивлячись на доньку, говорить Лариса. – Вона для Вадика і подружка, і доглядальниця, і образити нікому не дозволить старшого брата. Сина чомусь дуже люблять тварини. Як тільки вивозимо візок надвір, кішки та собака лащаться до сина, вистрибують на коліна. Тварини, мабуть, відчувають недугу, лікують своєю енергетикою, а Даша ревно охороняє братика від них. Хоча маленька, та ми переконалися, що під її наглядом Вадим буде у безпеці, донечка ні на крок від нього не відійде. Останнім часом син почав гірше говорити, іноді я просто не можу зрозуміти, що він хоче сказати. Тоді Даша мені розтлумачує, чого хоче братик. Я вдячна Богові за донечку і зроблю все, щоб мої діти мали все необхідне і були щасливими.
15-річний Вадим Слюсар прикутий до інвалідного візка. У хлопчика вроджена недуга. Роки лікувань у світил медицини в різних клініках України результату не дали, лише залишили сумну згадку у пам'яті хлопчика. Ще й досі білий халат викликає у нього сумні асоціації, пов'язані з болем та стражданням.
– Син народився цілком здоровою дитиною, – пригадує Лариса. – Ні ми, ні лікарі не помітили нічого, що могло б насторожити. Хвороба дала знати про себе лише через три місяці. Ми стали помічати, що Вадик відстає у розвитку: він довго не тримав голівки, попри хороший догляд та правильне харчування був ослабленим. Хтозна, можливо, причиною виникнення недуги стало те, що ми жили в зоні радіоактивного ураження (м. Бровари, поблизу Києва). Хвороба сина змінила моє життя. Впродовж шести років ми їздили по лікарнях, робили все можливе, щоб поставити хлопчика на ноги. Сподівалися, що в цьому допоможе операція. Вірили обіцянкам медиків, хапалися за кожну інформацію, як за соломинку, плекаючи надію на одужання, аж поки не потрапили до одного професора. Він оглянув Вадика, переглянув результати аналізів, погортав його товстезну медичну картку, і з жалем мовив, що ні лікування, ні, тим більше, операції не допоможуть підняти сина на ноги. Його слова прозвучали як страшний вирок.
Вдома на Ларису чекав ще один "сюрприз". Тато Вадика не витримав такого життя. І він, і бабуся відмовилися від хлопчика. Жінка змушена була повернутися до батьків у Монастирище, самотужки боротися за життя сина. Тоді хлопчикові виповнився рік і три місяці. Впродовж 14 років чоловік жодного разу не відвідав сина, не поцікавився його долею. Вся його турбота – це 50 гривень аліментів та кілька сотень гривень до дня народження.
Отже, Лариса повернулася у батьківську хату. Щоб створити комфортні умови для життя, довелося завести чимале господарство, бо на одну пенсію за інвалідністю можна лише існувати, але не жити.
Цієї зими родина хату отоплює дровами, заощаджуючи на газі, щоб погасити кредит, який Лариса взяла, аби придбати пральну машину.
– Заощаджую на всьому, – говорить жінка, – переважно – на собі. Харчуємося з власного городу та господарства. Хоч важко, але змушені тримати корову. Для Вадима молоко – основний продукт харчування, особливо в період зміни погоди. Організм хлопчика досить гостро реагує на перепади температури. В такі періоди йому стає дуже зле, починається запаморочення та нудота. Сили відновлює молоком. До лікарів не звертаюся категорично, виходжую самотужки після випадку, який стався багато років тому. Син захворів на грип, інфекція дала ускладнення. Ін'єкції та пігулки полегшення не принесли. Лікарі радили готуватися до найгіршого. Тоді до життя сина повернула звичайна шоколадка. Отямившись, він побачив на столі улюблені солодощі і простягнув руку, мовляв, дай. Після кількох шматочків йому значно полегшало. Відтоді перевагу віддаю народним методам лікування.
Життя змусило Ларису освоїти не одну спеціальність. Через брак коштів самотужки робить ремонт у хаті, облаштовує житло так, щоб Вадикові було комфортно, щоб міг без перешкод на візку вільно пересуватися по хаті. У планах – встановити ванну, щоб хлопчика було зручно купати. Жінка впевнена, що згодом все зробить, всього досягне. От якби ще держава хоча б трохи розуміла проблеми інвалідів та матерів, які опікуються хворими дітьми. Адже ні пандуси, ні закони та урядові постанови не розв'язують проблем людей з обмеженими фізичними можливостями. Всього доводиться досягати самотужки. І дуже прикро, коли здорові цього не розуміють...

Источник: Громадсько-політичне видання "Прес-Центр" | Прочитать на источнике