Замість сніданку — в ополонку, замість обіду — в тренажерний зал

Володимир Рабінюк, гендиректор ЗАТ «Речовий ринок», поділився з читачами «РВ» секретами бадьорості духу, чудового самопочуття та піднесеного настрою.
— Запорука цього — активний спосіб життя, — зізнається Володимир Рабінюк. — Якщо і є якийсь секрет, то це хіба що невгамовне бажання взяти від життя все, чим воно здатне щедро обдарувати. Проте захоплююся не тим, що модно, а тим, що мені до душі. Люблю полювання, риболовлю, моржування, залюбки відвідую з друзями сауну. Неодмінно кожної зими виїжджаємо всією сім’єю в Буковель чи Закопане, катаємося на гірських лижах і сноубордах.
Неписаним правилом для мене стала ранкова пробіжка з моїм улюбленцем, вівчаркою Річ, і зарядка. Намагаюся викроїти час на заняття спортом. Змолоду займався плаванням, грав у баскетбол і футбол, брав участь у чемпіонаті України з настільного тенісу. Щоправда, в 1987 році, коли виникли проблеми з суглобами, лікар сказав — на спорті можна поставити крапку. Втім, не змирився, почав щоранку робити зарядку. Займаюся у тренажерному залі. Замість обіду практикую фізичне навантаження — кілька разів відіжмуся, підтягнуся, позаймаюся на тренажерах.
— А чи не «вилазить боком» нехтування загальноприйнятим режимом, у тому числі харчуванням?
— Впевнений, що кожному організмові властива індивідуальність: що добре одному, то зле іншому. Виходячи з цього, сформував свій стиль життя, який мені найкраще підходить. Так, уже впродовж багатьох років прокидаюся о п’ятій ранку, о шостій тридцять з вівчаркою уже біля озера: купання (взимку — в ополонці), зарядка, спортзал, басейн. О дев’ятій, бадьорий і енергійний, — на роботі. А щодо занять у тренажерному залі замість обіду — не знаю, добре чи погано, але майже п’ятнадцять років не снідаю і не обідаю. Звик, що вранці — чай, в обід — кава, а ввечері наїдаюся досита. І це не заважає здоровому сну, не вилазить черевцем.
— До речі, що підштовхнуло вас залізти в ополонку?
— Буденний випадок, який стався в березні 1992 року. Мій колега — колишній полковник СБУ, з яким на той час разом працювали у фірмі «Еліксир», запросив мене поїхати на озеро, де він збирався скупатись в ополонці. Я й собі спробував. З тих пір систематично займаюся моржуванням. Не раз навіть на змагання із зимового плавання їздив. Уперше років дев’ять тому в Тернопіль, де посів 9-е місце, а рівненська команда — 12-е. А кілька років тому на чемпіонаті України в Києві, в якому взяли участь понад 400 моржів, у своїй категорії виборов у запливі на Дніпрі четверте місце. Побачивши в Тернополі клуб зимових видів плавання, аналогічний у Рівному започаткували, назвавши його «Пінгвін». Тепер самі проводимо змагання на Басовому Куті. Запровадили День моржа, який відзначаємо 1 січня. Традиційно на озері святкуємо Водохреще. Відрадно те, що з кожним роком до нас приєднується дедалі більше молоді.
— А рідні й друзі поділяють захоплення моржуванням?
— Чимало друзів й собі почали займатися моржуванням. А от із сім’ї мене наслідує лише менша донечка Настя. Щоправда, моржуванням займається не систематично, здебільшого у вихідні та свята. Натомість старша, Ілонка, як і дружина Лариса, відмовляється в ополонку залазити. Зрештою, я й не наполягаю. Якщо їм не до душі, то нічого себе примушувати. Зате, сподіваюся, невдовзі до мене приєднається внучка Кіра, яку мій зять, Антон Сачук (до речі, майстер спорту з плавання) невдовзі почне загартовувати в басейні.
— Будучи моржем з досвідом, як вважаєте: в ополонку можна залазити відразу чи необхідна спеціальна підготовка?
— Жодних порад давати не буду. Втім, зауважу, що багато моїх друзів почали моржувати без будь-якої підготовки. Можливо, це й правильно, бо коли почнеш налаштовуватися, може надовго цей процес затягнутися.
— А правда, що ті, хто займається моржуванням, ніколи взимку не хворіють?
— Можливо, розчарую, але чесно скажу, що неправда. Буває, що й сам, хоча вкрай рідко, захворію. Щоправда, застуда минає набагато швидше, ніж в інших. Більше того, напевне, це видасться дивним, але я не щоразу у воду залажу, обмежуюся звичною зарядкою. Був такий випадок: підійшов до води і якось незатишно мені, не хотілося пірнати. Втім, змусив себе і занурився, а наступного дня захворів. З тих пір завжди прислухаюся, що мені мій внутрішній голос підказує.
— Який випадок з історії вашого моржування запам’ятався?
— Є один такий, про який кажуть: і сміх і гріх. Якось подався на Басів Кут зі своїм собакою. Роздягнувся і заліз в ополонку. Вилажу, бачу — собаки немає. Він завжди, поки я купаюся, слухняно чекає. Гукнув раз, другий. Думаю, пес дорослий, розумний, сам додому прийде. Йду, дорогою оглядаюся, не наздоганяє. Побрився, помився, чую дзвінок у двері. На порозі друг, з яким разом моржуємо, стоїть. «Поїдь, подивися, мабуть, твій собака біля лунки сидить, — каже. — Ми спершу перелякалися, бачимо: собака, як завжди, на звичному місці, а тебе не видно. Втім, попустило, коли побачили, що ніде твого одягу немає». Приїжджаю на Басів Кут, справді сидить. Як він зрадів нашій зустрічі! Мабуть, також напереживався...

Источник: Газета "Рівне вечірнє" | Прочитать на источнике