День Соборності України: за гроші і під фонограму

Ось і відсвяткувала країна День Соборності. Напередодні було багато гарних слів від політиків про єдність і братерство, про історичну важливість акту Злуки. Ми очікували справжнє свято єдності, гордості і радості… А отримали як завжди – «совок», тисячі замерзлих і невдоволених людей і цілу низку окремих заходів, зміст яких аж ніяк не говорив про нашу єдність.
Я зупинюся на святкуванні Дня Соборності у Києві, оскільки тут проживаю і був безпосереднім глядачем кількох акцій у столиці. Скажу відверто, ще за тиждень до свята я був сповнений оптимізму, оскільки у повітрі з’явилася надія, що нарешті свято стане народним і народ прийде на Майдан з гарним настроєм та добрими намірами. Я цього дуже чекав, оскільки вже набрид плач за Україною у, здавалося б, великий святковий день. Вибачте, але я ніколи не розумів, чому ми маємо плакати і слухати сумні пісні, коли має бути свято радості, єдності та патріотизму?
Дата наближалася, а от свято ні! Програма на Майдані була вкрита масою таємниць, а приходити невідомо коли і невідомо на що – якось не хотілося. Проте активно анонсувалися заходи на Софійській площі та на Контрактовій. Судячи з анонсів, найголовнішою «фішкою» свята мало стати протистояння різних політичних сил. Дуже гарна креативна ідея для Дня Соборності, чи не так?
«Яскравий» початок святу надали урочистості в палаці «Україна», за якими я спостерігав по телевізору. Найперша ж картинка примусила сумніватися, що це палац «Україна», а на дворі 2011 рік. Червона доріжка, трибуна, по краях якої два прапори. Спереду екібани, схожі на траурний вінок, позаду прапор України, але чомусь вертикальний. Асоціація з районним палацем культури часів СРСР – абсолютна. І на цьому фоні виступає Президент України у 2011 році! А між іншим ця нерадісна картинка, яку побачили у всьому світі, і є обличчям нашої країни. Концертна програма заходу не викликає подиву вже років 15. Одні й ті ж колективи, ідентичні номери. Навіть відеокадри сучасної України узяті з 1999-го року, коли вони знімалися для інавгурації Президента Кучми. Невже за останні 12 років у нас не з’явилося нічого, що ми можемо показати? І як можна виправдати таку ганебну картинку з палацу «Україна», коли у нас виробляються одні з найкращих світлодіодних екранів у Європі? Коли українські компанії успішно забезпечують технічно концерти світових зірок? Можливо, у організаторів не було часу, а, можливо, й бажання… Після перегляду офіційних урочистостей з нагоди Дня Соборності України я вирушив у екскурс майданами Києва. Сам по собі факт, що в цей день відбувається кілька абсолютно протилежних, не пов’язаних єдиною ідеєю заходів, вже наводив на думку, що День Соборності – свято надумане і, на жаль, на сьогоднішній день штучне для народу. «Живі ланцюги» та «пазли карти України» стали брендовими заходами свята. Проте цього року й вони не зібрали достатньої кількості людей, щоб вважатися успішними. Взагалі, складалося враження, що замість святкування відбувалися телезйомки проекту «Чия соборність краща?» Софійська площа, наприклад, була настільки заповнена прапорами, що ніяких подій на сцені не було видно. А додаючи відсутність екрану та зовсім слабенький звук почути ораторів можна було тільки в передніх рядах. Та, напевно, ніхто особливо почути не прагнув. «Сотники» переймалися лише тим, як би утримати зігнаний на площу народ хоча б годину.
На Майдані була майже та сама історія. Відсотків 95 глядачів були з прапорами, що доводило «добровільність» зібрання. Молодь стояла боком або спиною до сцени і розважалася по-своєму: хто футболив пластикові пляшки, хто розповідав анекдоти, хто займався «стрілянням» цигарок. У виправдання молодих людей можна сказати, що концертна програма була зовсім не для Майдану. Десятки фольклорних колективів, які виступали під фонограму та ще й з репертуаром, що періодично повторювався, не мали жодного шансу достукатися до глядача. І хоча візуально свято на Майдані виглядало як державне загальнонаціональне, студенти бігали в пошуках представників Партії регіонів з надією отримати хоча б на цигарки. Розкол в ряди глядачів внесли літні люди. Вишикувавшись у чергу біля консерваторії, вони отримували гонорари, за їх словами у розмірі 120-130 грн. Студентів така несправедливість розлютила і вони почали залишати Майдан, захопивши як трофей прапор на вудилищі. Ось така соборність у нас і вийшла: за гроші і під фонограму! Лякає така тенденція, особливо у рік 20-річчя незалежності України. Невже в країні ніхто не здатен організувати свято, на яке не треба «купувати» глядачів? Невже і у свій ювілейний рік Незалежності ми будемо зганяти людей на Майдан? Я розумію, що організувати якісне свято недешево. Але й також недешево звозити людей і платити їм добові. При чому настрій за ці добові не купується! Чи, можливо, ми будемо рахувати успішність свята за кількістю прапорів? Особисто я проти! Я за щирий і радісний Майдан! Такий, який був на новорічні свята! Такий, який колись був на Полі Маккартні та Елтоні Джоні… І нехай там не було прапорів, проте були настрій і свято!