Колонка редактора
Революція, названа Жасминовою, перемогла. Зін аль-Абідін бен Алі втік зі своєї країни, де був президентом з максимумом повноважень неймовірно довгий час. Я не знав цього хлопця особисто, але безліч разів бачив його портрети на білбордах вулиць туніських міст Ель-Джем, Дуз, Сіді Бу Саід, Кайруан – всюди, де бував під час подорожі Північною Африкою навесні 2006 (а по-їхньому – 1427) року. Нашій групі журналістів гід з місцевого Мінтуризму розповідав тоді, як добре в Тунісі стало відтоді, як ним почав правити колишній прем'єр-міністр. Не думалося тоді, що всього через чотири роки народ Аль-Джумхурії ат-Тунісії викине президента на смітник історії, але й сам опиниться у ролі лева, який вирвався з клітки, та ще не розв'язав проблеми харчування…
Згадую, як майже кожного дня під час подорожі ми помічали жандармів, які, не набридаючи нам зайвою увагою, все-таки майже постійно були неподалік. Смішно згадати, як майже кожен з журналістів, почувши про заборону робити фотознімки у напрямку президентського палацу, одразу цю заборону порушив, хоча з-за верхівок дерев від палацу тільки червоний прапор із зіркою й півмісяцем виднівся…
Тепер у тому палаці – повсталий народ. Шкода країну, бо революція у ній – не безкровна. Прикро бачити у телесюжетах про трагічні вуличні бої знайомі місця з акуратно підстриженими деревами. Ніколи не думав, що символом революції стануть чудові квіти жасмину, який росте там майже всюди, куди не добралася пустеля. З моменту, як Туніс перестав бути колонією Франції, настає час третього президента незалежної країни. Проблеми на горизонті зовсім не схожі на міраж в пустелі – вони цілком реальні. Бо мало звільнитися – треба ще й мати конкретну мету і чесного лідера на шляху до кращого дня. А з такими у революціонерів-переможців нині, схоже, дефіцит…
Туніс – дивна країна. Ми спілкувалися з берберами – місцевим етносом, що живе у підземних печерах пустелі Сахара. Дивно бачити "багатокімнатну підземну квартиру" з купою дітей, де з "меблів" – тільки килими на підлозі й магнітофон з телевізором у кутку і супутниковою антеною на поверхні… Біля пересохлого соляного озера Шетт Ель Джерид я зустрів малого темношкірого хлопчака, який пропонував мені купити… баночку з місцевим піском. На моє здивоване заперечення – мовляв, я ж і сам можу набрати того піску скільки захочу, хлопчисько хитро примружився і відповів: "А баночка у тебе є?" Мабуть, таки є майбутнє у народу, який вміє виживати у подібних умовах. До речі, це ж у Карфагені, на території сучасного Тунісу, народилася приказка "Гроші не пахнуть", бо тут ще в епоху Стародавнього Риму першими ввели плату за громадські туалети. І саме в Карфагені правителі не мали звички особливо зазнаватися, бо тут після чергової "інавгурації" правителя гігантській кам'яній статуї попередника тільки голову іншу чіпляли – так часто тут імператори мінялися…
Не знаю, як там нині в Тунісі тим, з ким ми, українці, здружилися під час подорожі. Що робить наш гід Абдельхамід, випускник Ленінградського університету? Мабуть, точно десь на барикадах Хабіб, водій нашого "Вольво", – не даремно ж у нього біля лобового скла висіло не тільки фото дівчини у паранджі, а й символу революції – Че Гевари. Можна тільки гадати, як там їм зараз. Одне знаю точно: хто почувається зараз не гірше, якщо живий, так це старий і мудрий верблюд Асфа, на якому я подорожував у каравані пустелею. Бо їсть не цукор і не гречку, а за будь-яких потрясінь кількість смачних і поживних колючок у Сахарі залишається стабільною, і тому на революції верблюдові просто наплювати…
Источник: Громадсько-політичне видання "Прес-Центр" | Прочитать на источнике
Добавить комментарий к новости "Добре тому, хто любить пустельні колючки…"