Ми пам’ятаємо

Субота, 27 листопада, 15:20. На майдані Незалежності знову зібралась величезна кількість людей, але сьогодні вже з іншої причини. Не лунають вигуки протесту, ніхто не згадує про Податковий кодекс. Усі поводяться тихо та спокійно, адже кожен знає, що сьогодні День пам’яті жертв Голодоморів.
Незважаючи на погану погоду: низьку температуру повітря, похмуре небо, мокрий сніг, кількість людей на майдані невпинно зростає. У більшості в руках лампадка зі свічкою. Прийшли і маленькі діти, і молодь, і старше покоління – усі ті, кому небайдужа історія нашого народу.
Вже о 15:30 скорботна колона сформована і хода почалась. Від майдану по вулиці Соборній першими йдуть по двоє школярі, одягнуті у традиційні українські свити: хлопці у сині, а дівчата у червоні також їхні голови покривають барвисті хустки з квітами на чорному тлі. Попереду хлопець, що несе в руках великий дерев’яний хрест, обв’язаний вишитим рушником. За ними крокує керівництво облдержадміністрації, обласної та міської рад(у яких, до речі, в руках, окрім лампадок, також і пучечки пшеничних колосків), лідери громадсько-політичних організацій, представники релігійних конфесій та решта небайдужих хмельничан.
Колона повертає на Проскурівську. По обидва боки вулиці стоять невеликі групи людей зі свічками, які також приєднуються до ходи. З гучномовців лунає скорботна музика і слова Дмитра Павличка з «Панахида за померлими з голоду (1922, 1932, 1933, 1946 рр.)» Слова, які викликають мурашки по шкірі, які не можуть не зачепити, які розкривають усю страшну правду:
Відкрийтесь, небеса!
Зійдіть на землю
Всі українські села, присілки та хутори,
Повстаньте всі, кому сказали: вмри!
Засяйте над планетою, невинні душі!
Зійдіть на води й суші,
Збудуйте пам’яті невигасний собор!
Це двадцять другий рік.
Це тридцять другий рік.
Це тридцять третій рік.
Це сорок шостий рік.
Голодомор. Голодомор. Голодомор.
…
Тихо, як свіча,
Догорів народ,
Бо не мав меча
На чужих заброд.
Бо Господь йому
Скинув з неба плуг,
На ганьбу й страму
Дав покірний дух.
О, народе, встань,
Сам собі порадь,
Бо з чужих старань
Будеш помирать,
Буде знов душа
Йти на смертну креш,
Доки з лемеша
Зброї не скуєш.
Оберни сто суш
В золоті хліба,
Вийми з наших душ
Страх і плач раба.
Господи, прийди
В нашу непроглядь,
Дзвони розбуди,
Що в землі лежать!
Сніг припинився, ніби не бажаючи більше заважати процесії. Близько шістнадцятої години колона вже підійшла до назначеного місця - до пам’ятного знаку "Ангел Скорботи". Біля нього вже зібралось багато мешканців міста, які чекали початку панахиди. Також стояли військові, тримаючи в руках наші національні синьо-жовті прапори. І ось вже всі учасники підійшли до пам’ятника, панує тиша. Людей зібралось багато, крізь натовп та пар важко щось побачити, видно лише Ангела та багато свічок у його підніжжя. Виглядає дуже зворушливо. І тут звучить усім знайома мелодія пісні Оксани Білозір «Свіча»,на її фоні лунає чоловічий голос: «Сьогодні, в День пам’яті жертв голодоморів, український народ у глибокій скорботі вшановує пам'ять жертв жахливих трагедій ХХ століття, голодоморів 1921-го, 1932-1933-го, 1946 років...». Усі уважно слухають, на обличчях у людей смуток, у деяких з представників старшого покоління на очах навіть сльози. Уже сутеніло. Всі лампадки ставили на паркан біля Ангела, ці вогники викликали захоплення, хотілося б вірити, що вони хоч якось зігріють душі загиблих. А голос тим часом продовжував: «Не дивлячись на усі зусилля, сталінізму не вдалося знищити народ, залишивши його без коріння, без потомків. Цей скорботний день має об’єднати український народ, владу, громадсько-політичні сили, всіх громадян навколо вшанування пам’яті загиблих від голоду. Ми відчуваємо гордість за наш народ, який, незважаючи на усі лихоліття доби тоталітаризму, зумів вистояти…» Далі процитували рядки Вадима Крищенка з піні «Голод»:

Пекельні цифри та слова у серце б'ють
Неначе молот, немов прокляття ожива,
Рік тридцять третій — голод,
Голод у люті сталінській страшній,
Тінь смерті шастала по стінах,
Сім мільйонів — Боже мій недолічилась Україна

Потім панахиду за жертвами голодоморів проводив керуючий Хмельницькою єпархією української православної церкви, митрополит Хмельницький і Старокостянтинівський, також у заході брали участь духовенство релігійних конфесій області. Після молитви усі у глибокій пошані перед загиблими схилили голови у хвилину мовчання. Звук метронома ніби відображав стукіт серця. Хвилина мовчання закінчилась і першими поставити свічки на вічну пам'ять упокій загиблих пішли голова Хмельницької обласної державної адміністрації Ядуха Василь Степанович, голова обласної ради Дерикот Микола Васильович, Хмельницький міський голова Мельник Сергій Іванович, секретар міської ради Лесков Валерій Олександрович, свідки голодомору 1932-33 років та політичних репресій. А за ними уже громадськість області та міста. Під час того, як люди ставили свічки, знову лунала пісня Оксани Білозір, з її болісним текстом:

На вікні свіча догасала.
Мати дитинча колисала
Не в колисці, ні,
Не в колисці, але у труні.
Мертві по ровах, їх мільйони.
По німих церквах стогнуть дзвони.
Хто ж то Україні, Боже,
Нині допоможе?!

Ця пам’ятна хода ще раз доводить, що хмельничани небайдужі до історії свого народу, що ми бережемо і шануємо пам'ять про загиблих в роки страшного геноциду українського народу.