Україна неспішна

Ми живемо у патологічно неспішній державі. Через це Україна раз за разом втрачає шанси, які підкидає їй сама Історія.

І якщо відмову від ядерного арсеналу (третього за величиною у світі) можна пояснити складнощами росту нової незалежної держави, то розтринькані аванси світової спільноти, отримані після «помаранчевої» революції, лежать повністю на совісті тодішнього керівництва країни. Україна безталанно розміняла найбільший виступ громадян на Майдані восени-взимку 2004 року на постійне розчарування в її можливостях. Європа та увесь цивілізований світ втомилися від нашої смутної приреченості та зневіри у власних силах.
В принципі, в Україні мало що міняється вже сотні років. Якщо після приголомшливого успіху Визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького вітчизняна еліта закрутила головами у пошуках, як би сказали сьогодні, перспективного стратегічного партнера. Московія, Османська імперія, Швеція та Річ Посполита розглядалися у якості ймовірних партнерів, але московські посли виявилися найбільш спритними та здатними схилити козаків до домовленостей. Так що не варто дивуватися, що звична залежність від Росії, мабуть, до душі не лише новій владі, але й непримиренній, на словах, опозиції. Наші політики давно надають перевагу гучним словам над реальними діями, а пристрасним діалогам про власну непереборну любов до Вітчизни – дискусіям. Прикро, що Юлія Тимошенко у ролі Батьківщини-матері вже давно перестала бути переконливою – як мінімум з моменту підписання газових угод із Росією.
За роки незалежності до нашого життя увійшли мобільні телефони та Інтернет, але так і не знайшлося тих, хто здатен сформулювати національну ідею. В Україні за майже 19 років незалежності не народився ні власний Махатма Ганді, ні новий Григорій Сковорода. У незалежній Україні так і не з’явилося національної ідеї окрім природного бажання жити краще та заробляти більше. Навіть проведення Євро-2012 не згуртувало націю та не позбавило чиновників бажання обкрадати проекти, пов’язані з проведенням європейського чемпіонату. Зате українські політики продовжують демонструвати непримиренність по відношенню до інтересів громадян та розділення умовного «хліба» із сумнівною оглядкою на партійну приналежність. Нічого дивного: потрапляння на владно-опозиційний Олімп гарантує більшості його мешканців безбідне життя та забезпечену старість навіть за калейдоскопічної зміни партійної прописки та повного ігнорування інтересів виборців.
Цілком можливо, наступне талант-шоу на провідному українському каналі буде присвячено формуванню політичної партії з прицілом на найближчі парламентські вибори. Та розмови про зміну закритих списків на змішану систему формування майбутнього скликання парламенту підуть лише на користь. Наявність в Україні 181 партії навряд чи зупинить організаторів, адже існуюча партійна структура охоплює 5-10% населення, решта залишається «безпартійними галушками». Їм необхідно кататися мов у маслі в інститутах громадянського суспільства, але цього не відбувається. Для України характерні політики без ідеології, влада та опозиція, озброєні тактичним патріотизмом та стратегічним прагненням до збагачення, вміння здавати національні інтереси без торгів.
Вітчизняні політики продовжують заперечувати об’єктивну реальність, пропонуючи ініціативи щодо швидкого вступу до Європейського Союзу та НАТО. Насправді європейська та євроатлантична інтеграція – це стимулятори, що дозволяють відволікати увагу виборців від нездатності «слуг народу» ефективно вирішувати державні проблеми. Українська влада та опозиція настільки комфортно міняються один з одним місцями, що громадяни починають плутатися, хто з політиків керує країною, а хто їм опонує. Україні Віктор Янукович пообіцяв красиві та сучасні реформи, які буде втілювати у життя сформований за закритими списками парламент та уряд, прем’єр-міністр якого не має жодного уявлення про політичну самодіяльність. Наша країна залишається заповідником совкової політики. Вона всерйоз відстала у розвитку навіть від найближчих сусідів, але не поспішає здійснювати реальні перетворення. Даремно українці побоюються «шокової терапії», на котру не піде жоден з рейтингових політиків. Тому ми чекаємо манни небесної (безвізового режиму та зони вільної торгівлі) від ЄС, хоча за багатьма ознаками більше підходить інтеграція з Росією.
Мабуть, настав час визнати, що громадянське суспільство з відповідальними політиками, незалежними ЗМІ та передбачуваною траєкторією розвитку держави та громадянина у ній в Україні просто не потрібно. Та покрокова реалізація його складових є скоріше виключенням, ніж правилом. Україні необхідна об’єднуюча національна ідея, можливість для діалогу влади та народу, механізми для впливу громадян на політиків. Без цього джентльменського набору наша держава приречена залишатися на околиці Старого Світу без шансів на те, що до її голосу прислухаються.

Стаття підготовлена для Фонду «Спочатку Люди»