Сто років із дня народження Віктора Маслова

Сьогодні, 27 квітня, виповнюється 100 років із дня народження великого тренера Віктора Маслова. З ім’ям цієї людини пов’язаний один із найуспішніших періодів в історії «Динамо» – під керівництвом Віктора Олександровича наша команда тричі поспіль ставала чемпіоном СРСР (у 1966, 1967 та 1968 рр.) та двічі виграла національний Кубок (у 1964 та 1966 рр.).
Наводимо до вашої уваги матеріал про Віктора Маслова відомого футбольного літописця Анатолія Коломійця, який вийшов в одному з нещодавніх номерів клубного журналу «Динамо Київ».
«ВІКТОР МАСЛОВ – ТРЕНЕР ВІД БОГА»
Понад вісімдесятирічну історію «Динамо» можна розділити на два головні періоди: до Віктора Маслова й після нього. Тому що саме Маслов назавжди перетворив «самобутню команду» та «грозу авторитетів», як багато років із погано прихованою зневагою називали київських динамівців у Москві, на безперечного лідера вітчизняного футболу. Саме Віктор Маслов розпочав процес перенесення футбольної столиці Радянського Союзу з Москви до Києва. А остаточно завершився вже за часів Валерія Лобановського. Але в 1963 році про це ще ніхто не знав. На той час Маслов опинився в немилості московського футбольного начальства, внаслідок чого на тренері, який наприкінці п’ятдесятих років зробив скромне московське «Торпедо» чемпіоном СРСР, поставили хрест. Не склалося в Маслова й у ростовському СКА, яке він вивів на четверте місце у всесоюзному чемпіонаті. І лише після цього розпочався найбільш плідний київський період роботи видатного російського тренера.
До столиці радянської України тренера Віктора Маслова запросили в жовтні 1963 року. Брак у нього навіть середньої освіти нікого не зупинив. Так само, як і диплом школи тренерів при московському інституті фізкультури, отриманий Масловим без відриву від роботи, був швидше формальністю. Тому що талант тренера в цій людині був від Бога. І добре, що цей талант розцвів саме в Києві.
Уже на початку 1963 року Віктора Маслова було затверджено старшим тренером «Динамо». Згідно з тодішнім штатним розкладом саме так називалася його посада. Водночас Маслов обійняв посаду начальника команди. Та, як відомо, не місце прикрашає людину, а людина місце. Як би формально не називався пост тренера Маслова, про нього судили не за посадою, а за результатами роботи.
Результат слід було давати негайно. Кредиту довіри на кілька років заради будівництва нової команди ніхто Маслову в Києві давати не збирався. Тому в перший рік своєї роботи з «Динамо» новий наставник головні зусилля зосередив на кубковому турнірі. На шляху до трофею динамівці перемогли спочатку два «Нафтовики» (із Фергани та Баку), потім обіграли ярославський «Шинник». Найголовніше відбулось у півфіналі, де на динамівців очікував московський «Спартак», який перед тим неодноразово перетинав киянам кубковий шлях. Гра, що проходила в Москві, завершилася внічию 0:0, не приніс результату й додатковий час. Серій одинадцятиметрових тоді ще не вигадали, тому команди вийшли на поле наступного дня. У драматичному переграванні сильнішим (із рахунком 3:2) виявилося «Динамо», причому м’яч у ворота «Спартака», забитий Олегом Базилевичем, був визнаний кращим голом сезону й відзначений спеціальним призом. Після цього двобою фінал проти команди «Крилья Совєтов» із Куйбишева був для «Динамо» справою техніки. І хоча перемогу киянам приніс єдиний м’яч Віктора Канєвського, у перевазі «Динамо» не було жодних сумнівів. На цьому тлі скромне шосте місце в чемпіонаті СРСР із рекордною кількістю нічиїх (16) уже не вважалося невдачею.
Здобутий у перший же рік роботи трофей надав Віктору Маслову можливість спокійно працювати над оновленням команди. Уже з весни 1964-го захист у складі Щеголькова, Соснихіна, Круликовського та Островського почав грати так звану «зону», відмовившись від персональної опіки нападників суперників. У півзахисті до Турянчика та Сабо все частіше почав підключатися нападник Медвідь. У воротах став з’являтися Рудаков. Найбільше проблем виникло з форвардами. Троє зіркових нападників – Лобановський, Базилевич та Канєвський, – які були в розквіті сил та популярності, не підходили під «модель Маслова». Першим у запас було відправлено Лобановського, а за рік за ним пішли Базилевич та Канєвський. Замість них прийшли Пузач та Хмельницький, а «Динамо» першим в СРСР почало грати спочатку у три, а потім і в чотири півзахисники.
На той час це було неабияким новаторством. У міжнародних кубкових турнірах радянські команди не грали, а про те, що відбувається за кордоном, знали лише з преси. Тож гру за «системою Маслова» в СРСР побачили лише під час фінального турніру Кубка світу 1966 року у виконанні найкращих національних збірних планети. І лише тоді почали розуміти, що Віктор Маслов у «Динамо» випередив час, перебуваючи на рівні футбольного мислення найкращих тренерів світу.
Очікуваного й цілком логічного чемпіонства в наступному 1965 році динамівці не здобули. Обігравши вдома у вересні свого головного конкурента – московське «Торпедо», команда Маслова вийшла на перше місце, але несподівана поразка в Кутаїсі перекреслила сподівання «Динамо» на золоті нагороди. Зате кияни першими з радянських команд зіграли в єврокубках. Легко обігравши в перших двох раундах Кубка Кубків північноірландський «Колрейн» (6:1 та 4:0) та норвезький «Русенборг» (4:1 та 2:0), динамівці вийшли до чвертьфіналу.
Наступний рік став роком першого повного тріумфу «Динамо» на всесоюзній футбольній арені. Та розпочиналося все не так просто. Федерації футболу СРСР навряд чи сподобалось прагнення ще однієї немосковської команди стати чемпіоном (у 1964-му першим було «Динамо» із Тбілісі), тож футбольна влада оголосила Віктору Маслову… догану за «відмову гравців київського «Динамо» від участі в матчах збірних команд СРСР». Після чого на початку сезону практично півскладу команди було викликано до збірної на майже місячні збори для підготовки до фіналу Кубка світу 1966 року. Це означало, що новий сезон динамівці мали розпочати без усіх своїх провідних футболістів. А тут ще й поразка в січні від шотландського «Селтика» у чвертьфіналі Кубка Кубків.
Аби зрозуміти, що тоді відбулося, слід зупинитися на тій атмосфері, яка склалася в команді в перші роки роботи Віктора Маслова. Тренер прагнув налагодити відкриті дружні стосунки з гравцями. Його мало цікавило те, чим займалися його підопічні у вільний від тренувань і матчів час, порушували вони спортивний режим чи ні. Головне, щоб футболісти з повною викладкою віддавали себе під час гри. І тільки якщо хтось не справлявся з необхідними навантаженнями, застосовувалися найсуворіші заходи. Та й сам Маслов не був непитущим. Тепер уявіть собі команду на чолі з тренером, яка потрапляє одразу після новорічних свят до Грузії, де через погодні умови тренуватися неможливо – суцільна грязюка та дощ. А попереду матч із якимось «Селтиком», про який ніхто нічого не знає. Усі знизують плечима й кажуть, що навряд чи ця команда набагато сильніша за «Колрейн» і «Русенборг», у яких кияни виграли абсолютно без напруги. То чи потрібно так уже серйозно готуватися? Як наслідок, перший матч у Глазго в присутності 70 тисяч шотландських уболівальників кияни програли з рахунком 0:3, і матч-відповідь, який пройшов у Тбілісі, уже ніщо не вирішував і завершився внічию 1:1.
Новий чемпіонат 1966 року «Динамо» розпочало із вражаючої серії перемог. Відсутність Баннікова, Поркуяна, Сабо, Островського та Серебряникова, викликаних до збірної СРСР, не завадила, а допомогла команді. Рудаков у воротах, Мунтян у півзахисті та Бишовець в атаці показали увесь свій талант. Після серії з п’яти перемог із загальним рахунком 13:1 стало зрозуміло, що цій команді в СРСР немає рівних. «Динамо» стало чемпіоном за шість (!) турів до завершення чемпіонату, до того ж обігравши у фіналі Кубка СРСР московське «Торпедо»! У 1966 році динамівці здобули найбільшу в історії чемпіонатів СРСР кількість перемог, досягли найкращої різниці забитих і пропущених м’ячів, а також випередили найближчого переслідувача на 12 (!) очок, що теж було вперше.
У наступному 1967 році динамівці знову не мали собі рівних. Стабільний склад, відпрацьована система гри – аргументів проти цього в суперників не було. Цього року команда Віктора Маслова пропустила найменше м’ячів за всю історію чемпіонатів СРСР: у середньому за матч – 0,3. Воротарі Банніков і Рудаков пропустили у свої ворота лише 11 м’ячів. У 28 матчах ворота «Динамо» були «на замку». Лише в 6-ти матчах із 36-ти суперникам вдавалося забити киянам більше одного м’яча. Був установлений рекордний результат – упродовж 1423 хвилин (майже 16 ігор) динамівці не дозволяли гостям забити у свої ворота жодного м’яча. Окрім матчів на внутрішній арені, на «Динамо» очікував дебют у Кубку чемпіонів, де першим же суперником виявився той самий «Селтик» із Глазго, який на той час був володарем чемпіонського Кубка. Цього разу про недооцінки суперника з боку «Динамо» не могло бути й мови. Перша гра у Глазго завершилася сенсаційною перемогою гостей 2:1, а в матчі-відповіді на вщерть заповненому київському «стотисячнику» була зафіксована нічия 1:1. Перемігши клубного чемпіона Європи й домінуючи в чемпіонаті СРСР, динамівці без належної поваги поставилися до наступного суперника – польського «Гурніка» із Зарже, наслідком чого стала несподівана поразка вдома 1:2, яка й визначила переможця двобою після нічиєї 1:1 у Забже.
Наступний Кубок чемпіонів пройшов без «Динамо»: політичне керівництво СРСР заборонило команді брати участь у турнірі. Залишається лише здогадуватися, на що могла бути здатна команда, яка в 1968 році втретє поспіль виграла чемпіонат СРСР, повторивши рекорд московського ЦБЧА 1946-1948 років. Того сезону на правому краю оборони став з’являтися півзахисник Медвідь, що збільшувало кількість оборонців. При цьому Турянчик, який грав у центрі, виконував нову для того часу й звичну сьогодні роль опорного півзахисника. Як і в минулі два роки, кожна поразка «Динамо», а їх було лише дві, сприймалася як сенсація. «Золотий» матч у чемпіонаті СРСР 1968 року «Динамо» зіграло проти «Динамо» тбіліського. Нічия 0:0 знову достроково за два тури до фінішу зробила киян чемпіонами. Того року «Динамо» здобуло найбільше очок за всю історію виступів у чемпіонатах СРСР – 57. Нарешті відзначили й тренера команди. Указом Президії Верховної Ради СРСР за успіхи, досягнуті в розвитку радянського фізкультурного руху, Віктор Олександрович Маслов був нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора.
Ніщо не віщувало проблем і наступного 1969 року. «Динамо» впевнено йшло до свого четвертого поспіль чемпіонства в турнірі, який складався з двох етапів. Після завершення матчів у підгрупі динамівці були на першому місці, але за тодішнім положенням очки, набрані в матчах із командами, які не увійшли до фінального турніру, не зараховувалися. Тож у фіналі «Динамо» стартувало другим услід за московським «Спартаком». Шанс обійти конкурента був наприкінці чемпіонату, проте надпринциповий матч зі «Спартаком» у Києві, який пройшов за повної переваги динамівців, виграли гості 1:0. Уже тоді відчувалося, що для більшості провідних гравців «Динамо» найкращі роки залишились у минулому. Грати на стабільно високому рівні в чемпіонаті, єврокубках та збірній СРСР вони вже не мали сил. Розуміючи це, Віктор Маслов почав залучати до складу нових гравців. Але молоді та перспективні захисники Денеж, Білоус, Гороза, Кравчук і Зуєв, півзахисники Зеленський і Мукомелов, нападники Кащей, Веремєєв, Боговик, Семенов ще не були готові замінити провідних виконавців. А на юного Блохіна, який вийшов на поле в останній грі чемпіонату, яка вже нічого не вирішувала, ніхто тоді не звернув увагу. Утрату чемпіонського титулу не могли компенсувати почесні звання найкращого футболіста та воротаря СРСР, які були присвоєні Володимиру Мунтяну та Євгену Рудакову.
Відносна невдача у вигляді другого місця виявила цілу низку проблем, що накопичилися в команді за роки безперервних успіхів. Наступного 1970 року «Динамо» з різних причин залишили Банніков, Сабо, Семенов і Круликовський. Єдиним новачком став Онищенко – видатний у майбутньому форвард. Не дуже вдало, як виглядало в ті часи, зіграли динамівці й у складі збірної СРСР на Кубку світу в Мексиці. Саме після повернення «збірників», які були морально й фізично спустошені, але продовжували користуватися довірою Маслова, криза в «Динамо» стала очевидною. Тієї команди, яка впродовж шести сезонів крокувала вгору вже не було, а часу створити нову ніхто Віктору Маслову давати не збирався. Сьоме місце в чемпіонаті було сприйняте як повний провал. Наслідком стало звільнення тренера, з ім’ям якого був пов’язаний перший високий злет «Динамо». Розпрощавшись із командою із сльозами на очах, Віктор Маслов залишив Київ, аби потім ще не раз довести свій унікальний тренерський хист, свій талант від Бога.
МАСЛОВ Віктор Олександрович
Народився 14 (27) квітня 1910 року в Москві – помер 11 травня 1977 там же. Півзахисник, тренер, серед гравців московського «Торпедо» мав жартівливе прізвисько – Проф, а серед гравців київського «Динамо» – Дід.
Заслужений тренер СРСР (21.07.1960 – знак №335), заслужений тренер УРСР (1966), один із найавторитетніших футболістів у довоєнному «Торпедо» (Москва), видатний тренер радянського футболу.
Кар’єра гравця:
У футбол почав грати в 1927 році в Москві у клубній команді «Гірників». 1930-го грав у команді РППК (Робітничий палац «Пролетарська кузня»), з 1931 по 1940 у командах АМТ (Автомобільне московське товариство), ЗіС (Автомобільний завод ім. Сталіна) та «Торпедо». 1941 (по червень) у «Профспілках-1». З липня 1941 по 1942 грав знову в «Торпедо». У вищому ешелоні чемпіонатів СРСР за «Торпедо» провів 66 матчів, забив 1 гол (+5 матчів 1941 р. за «Профспілки-1»). Був капітаном «Торпедо» в 1936-1939 роках. Входив до складу збірної профспілок (ВЦРПС) СРСР (1934) і другої збірної Москви в 1934-1935 та 1940. Учасник турне «Торпедо» по Франції 1938 року.
Другий призер чемпіонатів Москви 1934 (осінь) і 1935 (осінь), третій призер 1934 (весна), переможець Всесоюзної спартакіади профспілок 1932, переможець Кубка ФСЖТ (Робітничої спортивно-гімнастичної федерації Франції) 1938. У офіційному списку «55-ти кращих» був під №5 у 1938 році.
Кар’єра тренера:
З 1942-го по серпень 1945-го і з 1946-го по липень 1948-го був тренером «Торпедо» (Москва), у 1949-1951 тренером «Торпедо» (Горький, нині – Нижній Новгород), з 1952 по серпень 1953 знову в «Торпедо» (Москва). З 1954-го по жовтень 1957-го – старший тренер ФШМ (Футбольної школи молоді) Москва. У 1957-1961 знову тренер «Торпедо» (Москва), з березня 1962-го по 1963-й – СКА (Ростов-на-Дону). Наприкінці 1963-го був тренером збірної Збройних сил СРСР. У 1961-му та у 1963-1964-х входив до Ради тренерів збірних команд СРСР при Федерації футболу СРСР. З 1964 по 1970 тренер «Динамо» (Київ). З 1971-го по серпень 1973-го знову в «Торпедо» (Москва), у 1975-му в «Арараті» (Єреван).
Під його керівництвом «Торпедо» (Москва) у 1960-му та «Динамо» (Київ) у 1966-му зробили «золоті дублі» (чемпіон і володар Кубка СРСР), «Динамо» (Київ) у 1966, 1967 і 1968 було чемпіоном СРСР (тричі поспіль), у 1965 і 1969 – другим призером чемпіонатів СРСР, у 1964 і 1966 – володарем Кубка СРСР. «Торпедо» (Москва) у 1960-му було чемпіоном СРСР, у 1957 і 1961 – другим призером чемпіонатів СРСР, у 1945 і 1953 третім призером чемпіонатів СРСР, у 1952, 1960 і 1972 – володарем Кубка СРСР, у 1957 і 1961 рр. – фіналістом Кубка СРСР, чемпіоном і володарем Кубка Москви 1944 року. «Арарат» (Єреван) у 1975-му був володарем Кубка СРСР, команда ФШМ (Москва) була переможцем розіграшу призу Всесоюзного спорткомітету для команд футбольних шкіл молоді 1955 року, збірна Збройних сил СРСР – переможцем Чемпіонату дружніх армій 1963 року.
Закінчив школу тренерів при Центральному інституті фізичної культури ім. Сталіна (потім ЦДОЛІФК – Центральний Державний ордена Леніна інститут фізичної культури). Нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора (1968), Почесним знаком Федерації футболу СРСР (1967).
З 1983 року в Москві юнацькі команди розігрують Приз пам’яті Віктора Маслова.

Источник: ФК «Динамо Київ» Офiцiйний сайт | Прочитать на источнике