Олексій Лісовець: «Нашому суспільству не вистачає ні віри, ні совісті»

Режисер спектаклю «Куди подме вітер» розповів про актуальність свого дітища у сучасному світі
– Спектакль «Ліола» давно заявлено театром, чому так довго не було прем'єри? –У процесі постановки була велика перерва – я брав відпустку для зйомок телефільму «Чужі душі». Це російське замовлення, прем'єра вже відбулася на телебаченні. П'єса Піранделло лежала у мене десь із 1990 року, весь цей час я думав, що з нею робити, подумки повертався до тексту. – Чому ви вирішили поставити її саме зараз? – Тому що я саме зараз визначив для себе її головний конфлікт, назвемо його так: «конфлікт совісті». Я не ставлю оригінальну п'єсу, це моя сценічна редакція. Я переніс дію з Італії в слов'янський світ, до Сербії, поміняв імена, музичний матеріал. Зазвичай, я вводжу додаткові тексти, проте тут я цього не робив, просто купірував якісь репліки – переклад трішки застарілий. У певний момент я для себе зрозумів, що ця п'єса – привід для розмови про моральність. Про моральність як синонім совісті. Не про мораль як якусь змову, якийсь соціальний закон. Мораль весь час міняється щодо засад суспільства, вона може бути й індивідуальною, й колективною, це, все ж таки, світське поняття. Мене ж цікавила потреба в системі внутрішніх табу, яка дозволяє нам існувати серед людей. Імовірно, можна жити і без совісті, мій спектакль про те, як це буває. – Йдеться про аморальність головного героя? – Не лише. Ліола – це аморальність, зведена до абсолюту, такий собі етичний дальтонік. Аморальність призводить до абсолютного стану, коли людина не знає жалю, в неї немає жодних рефлексій з приводу «а чи правильно так чинити?», вона діє, керуючись виключно своїми бажаннями. Первісні бажання людини набагато сильніші, ніж тонка плівка цивілізації. Нас стримує, насправді, не мораль, а совість. А нашому суспільству, як мені здається, не вистачає ні віри, ні совісті... – Ліола – породження нашого суспільства? – Так, звісно, він породження суспільства. Ми говоримо – подвійна мораль, і всім зрозуміло, про що йдеться. Ми знаємо, що з телеекрану можна говорити одне, а після того, як вимкнеться камера, – інше. І до чого це призводить? Це призводить до хаосу, який і відбувається на сербському хуторі в моєму спектаклі: діти ростуть без матерей, не зрозуміло, в яких сім'ях, їх виховує от такий ось телепень Ліола. – Але він же виховує їх поетами? – Це з його точки зору.. – Чому ви замінили Італію на Сербію? – Мені потрібно було перенести дію п'єси в слов'янський світ, зберігши кліматичні умови, – персонажі в п'єсі говорять про оливу, про виноградарство. А навіщо переносити в слов'янський світ? Щоб не латиняни з'ясовували стосунки з їх латинською вітальністю, а слов'яни з нашим суворішим менталітетом. У Піранделло завдяки цій італійській вітальності, карнавальності Ліола – позитивний герой; із слов'янської точки зору людина, яка бігає і запліднює все село, абсолютно не думаючи про наслідки, виглядає трохи інакше. Крім того, Сербія – балканська країна, а мені завжди здавалося, що Балкани – серце європейської культури, і всі світові війни розпочиналися звідси, та й зараз там політично неспокійно, адже всі політичні бродіння починаються з етичних.
Марися Никітюк, «Вечірній Київ»

Источник: Хрещатик - Київська мунiципальна газета | Прочитать на источнике