Художник-постановник “Пригод капітана Врунгеля”, “Острова скарбів” і “Лікаря Айболита” не втомлюється іронізувати над собою

— Як відомо, більшість творчих людей у юному віці мали якийсь поштовх або враження, що змусило їх малювати, писати, ліпити. Чи було щось схоже і у вас?— Коли я був маленьким, мене дуже вразив художник, який сусідував з нами в моєму рідному місті Улан-Уде. Його прізвище було Сампілов. Якось дідусь привів мене до нього додому, і той за лічені секунди намалював зелену жабку. Я був приголомшений і відтоді почав малювати. Дід купив мені книжку “Розмовник для неросійських солдатів”, де пояснювалися значення військових понять. Написано “багнет” — і наш червоноармієць ним проштрикує фашиста, чомусь у підборіддя. Ці малюнки потрясли мене до глибини душі: минуло понад шістдесят років, а я досі їх пам’ятаю. Книжка була дуже простою, зате в оформленні знаменитих художників: Єрмолаєв, Смєхов... Малюнки чудові!
— Закінчивши школу, ви поїхали з Улан-Уде.— Усі звідти їхали. До слова, якби залишився в Улан-Уде, за кілька років спився б... У бурятів спиртне — слабке місце. Маленький народ, тільки-но починають пити — край! Тому я поїхав у Москву вступати до інституту кінематографії.
— Як там було навчатися?— ВДІК — це найприємніші спогади і найкращі роки життя. Чудове місце! Тут навіть мови немає. Тим паче, я був провінційним юнаком, тож мені все здавалося тричі чудовим. Такої кількості красивих у всіх сенсах людей не побачиш ніде. Прекрасно було! Картинні хлопці були, ми порівняно з ними — миршавчики. Тоді у ВДІКу зібралися чудові люди — Арсеній Тарковський, Василь Шукшин. Щоб купити йому квиток до Москви, мати продала корову. А паралельно з нами курс набирав Олександр Довженко — з його студентів усі майже вийшли в люди. Він гостре око мав.
До слова, нині не вступив би туди нізащо. Моя сім’я була бідною. А в ті роки, за Хрущова, дивна тенденція склалася. Провінціалів брали, а москвичів — ні. Тоді для приїжджих із автономних і союзних республік були пристойні преференції. Іспити можна було складати вдома, і лише останню співбесіду ти проходив у Москві. До нас ставилися поблажливо.
— А Москва як?— Москва — це взагалі потрясіння! Москва — доволі жорстке місто. Москвичів не видно. Сидять по своїх закутках — їх і не чути, а ось приїжджих, як їх назвав один москвич, хапуг і горлохватів,— море! Справді, це місто складається з провінціалів. Адже москвичі інфантильні. Звикли до свого життя у столиці, носом крутять, а в іногородніх немає часу на розгойдування, їм треба все швидко робити. Вони бояться втратити Москву.
А Київ — хороше місто. Жити тут значно краще. Київ тихіший. Я б навіть сказав провінційний, порівняно з Москвою. Коли їжджу до російської столиці, то не можу там довго залишатися: пороблю усі справи — і одразу на потяг. Це небезпечне місто.До того ж у Києві я просто щасливий — у мене Дніпро за вікном.
— А як же мультиплікація?— Та коли це було! (Сміється)
— І все ж таки.— Ну гаразд. Гадаю, чудових слів про нашу студію вже багато наговорили. Тепер і я скажу.Велика перевага “Укранімафільму” — те, що ми всі були дилетантами. Професіоналів не було. Давид Янович казав же тобі, що він взагалі з будівельного інституту, адже колись євреїв майже нікуди не приймали, а в будівельний, каменярем або ще кимось — будь ласка. Практично всі випуски тоді були переважно єврейськими — Єфрем Пружанський, Марик Драйцун... Був ще Володя Дахно, хоча він не єврей. Спеціальну освіту мали ті, хто ВДІК закінчив. Але ж у нас не було практики. Ми тільки за партою все вивчили.
Тоді ж був цех мультиплікації: стара будівля, пацючки внизу бігали... Милі приємні люди довкола. Було багато фронтових операторів, що пережили війну. Перші наші режисери — Гурвич, Василенко, Лазарчук — цікаві люди з цікавими біографіями! Під час війни їм дісталося.
Усі вони вийшли з технічного мультиплікату. Талантів особливих не мали, та саме завдяки їм ми всі й зібралися. Ірина Борисівна — наполеглива людина, вона дуже багато зробила для всіх нас. Душевна і приязна. Ніна Костянтинівна — конфліктна, ми з нею сварилися страшенно. Але головне те, що вона робила! І робила добре.
Пам’ятаю, в нас було три своїх поверхи — розкіш! А тепер, здається, тільки другий поверх залишився. У коридорах неприємний запах, все брудне і мертве, говорити навіть не хочеться. Ходять люди — незнайомі й байдужі. Гнітюче враження. Студія навряд чи відновиться. Отаке воно — життя демократичне. Мені більше тоталітаризм подобається — дисципліною.
— Кажуть, Давид Янович прізвиська любив усім придумувати. Це правда?— Так, він добре помічає характерні риси людей.Якщо пригадати наші студійні прізвиська, то, наприклад, Женєчка Сивокінь і я — картярами були затятими! Він називав мене Геббельсом, а я його — Гітлером.
— А як ви з Давидом Яновичем один одного називаєте?— Я його — Додик. А він мене — Раднуша.
— Розкажіть про вашу з ним дружбу.— Ми живемо поруч — 10 хвилин ходьби. Обидва — любителі почитати. Він — Чарльза Діккенса, а я — детективи. Нам взагалі легко з ним.
Як ми познайомилися? Уперше мене з ним познайомили, і я вже чув, що Додик — зірка! Навіть серед освітлювачів вирізнявся! Удруге його побачив біля Палацу спорту вдень. Стояв Давид Янович і щось знімав. Я проходив повз, ми привіталися, а потім випивати почали потроху. Випивка зближує дуже добре. Давид Янович, до слова, мало пив. Він вважає, що я його споїв. Набиралися ми жахливо, спали в підворітті — так і почалася наша дружба (сміється). Тоді було лише три види горілки. “Столична” — по 2 карбованці 39 копійок, “Московська” і “Сучок” — по 2 карбованці 12 копійок. Горілка пробирала одразу наскрізь. Відчувалося, що п’єш серйозний російський напій.
Ми тоді були молодими, пилося легко. Ото покоління було — відв’язні хлопці! Не думали про майбутнє, пропалювали життя легко, хоча воно було нелегким. Потім ми з Додиком почали працювати разом над мультиками. З Черкаським майже всі картини робили разом, окрім однієї.
— А мультфільми малювати подобалося?— А що мені, художникові-мультиплікаторові? Власне, виродків доводилося малювати (сміється). Що потворніший персонаж, то краще, бо робити його в звичайних людських пропорціях можна, але — не потрібно. Це, по-перше. А, по-друге, його ж потім мультиплікаторам перемальовувати складно і у виробництві складно прогнати через усі цехи, щоб витримати персонажа. Тепер легше — є комп’ютер. А тоді мультики створювали тільки так, щоб героїв було зручно зображувати. Тому малювали велику голову і маленький тулуб. У мультиплікації є щось від карикатури. Я не дуже обдарована людина. Єдине, що мені дано,— відчуваю рух, намалювати його для мене — не проблема, а все інше великою працею досягається. А ще мені подобалося виробництво і робота в команді.
— І це каже художник-постановник легендарних “Пригод капітана Врунгеля”, “Лікаря Айболита” та “Острова скарбів”!— Усе Додик придумав! Я тільки “пожвавив” героїв. Зате працювалося весело.Бувало, правда, таке, що Додик щось казав, а потім з часом забував. Пригадую, він якраз збирався до Москви. А мені потрібно було фарбувати персонажа з “Пригод капітана Врунгеля”. Я його запитав, як фарбувати чи то кита, чи то акулу? Він сказав, що це не кит, а підводний човен, тож має бути синім. Пам’ятаю, що зробили якийсь дикий колір, а коли Додик повернувся, був шокований. Але це увійшло до картини, ніхто й не помітив.Таких проколів багато було. Наприклад, в “Острові скарбів”, у Сильвера, то під лівою рукою милиця, то під правою.
— Ніколи не хотілося зробити свій власний мультик?— Хотілося. Але часу все бракувало. Сьогодні, щоб на тобі штани трималися — потрібно постійно шукати заробітку.
Однак траплялися на моєму шляху художники-подвижники, котрі все життя віддали творчості. І деякі з них саме через такі погляди померли в глибокій бідності. Та попри це я їх розумію. Ці люди заслуговують великої пошани, щоб так жити, потрібно мати за душею величезну силу волі — це непросте рішення. У мене не виходить так. До того ж робота на замовлення затягує. Поступово забуваєш що є ті, хто віддав усе своє життя мистецтву. Та створити щось нове у зрілому віці складно.
Я, на жаль, не дуже обдарований з дитинства, щоб не залежати від життєвих обставин.
— Нині ви малюєте лише на замовлення?— Так. Оформляв і оформляю книжки в різних видавництвах, зокрема в київських “Веселка” та “Молодь”, у московському “Самоварі”.
А тепер, наприклад, мені замовили проілюструвати “Бурятські казки”. Складно.
— А як же бурятське коріння?— Від мого коріння залишилося тільки те, що я чай з молоком п’ю.
— Вік як впливає на творчість? Чи мудрішаєте з роками?— Колись усю ніч міг не спати, по 12 годин працювати, а тепер — ні. Раніше любив роботу в команді, а відтоді, як маю окрему майстерню, відчуваю, що певна відстороненість від усіх і усього — це кайф!
А щодо мудрості так відповім. Якось ми з Додиком знімали кіно в “Артеку”. Липень. Спека. На сонці стоїть актор, одягнений у все піратське і грим відповідний. До нього підійшов хлопчик із табору, довго дивився, а потім запитав: “Дядьку, хто ви?” А той йому відповів: “Я старий мудак, хлопчику”. Я можу відповісти так само,

Источник: Хрещатик - Київська мунiципальна газета | Прочитать на источнике