Генріх Уманський: «Чим довше упираєшся – тим краще виходить результат»

Художник-постановник «Аліси в країні чудес» і «Аліси в задзеркаллі» Генріх Уманський через півстоліття бачить у своїх мультфільмах усі недоліки, проте при цьому не применшує власні заслуги перед вітчизняною мультиплікацією
– Генріху Морицовичу, повернімося в минуле років так на п’ятдесят...
– Так. Гарна тоді була компанія. Цех мультиплікації на «Київнаучфільмі» був молодий, ви ж знаєте. Це, як на мене, певним чином відбилося на нашому житті. Адже на старих студіях завжди назрівають склоки або підсиджування, а в нас усього цього не було – ми були ентузіастами і, почасти, ідеалістами. Навколо були люди, що до нестями любили мультиплікацію. Покійний Сашко Татарський, наприклад, – адже він нею марив!
І часи були гарні. Хоча тоді ми не усвідомлювали, наскільки щасливою була ця пора. Жили собі, вирішуючи якісь свої повсякденні проблеми. Наївно вірили, що так буде завжди.
До речі, я спочатку взагалі вважав, що попрацюю там і піду. Дуже легко до цієї роботи ставився й особливо не тримався за неї. І гадки не мав, що буду займатися анімацією все життя. Хоча мені жодного разу не довелося пошкодувати про свій вибір.
– Звідкіля така «легкість» у ставленні до анімації?
– Напевно, я просто така людина, не такий активний, як Додик (Давид Черкаський. Ред.), наприклад. От папа в мене був дуже енергійний – багато встиг у своєму житті. Просто жах! У гарному розумінні цього слова.
Єдине, чим я щиро займався з дитинства і що безумно любив, – це малювання. З чотирьох років малюю! Мені дуже подобалися пейзажі, тому в моїй дитячій голові часто виникали якісь чудові образи природи, що я їх відтворював на папері. У цих малюнках було стільки дитячої наївності і так багато душі. Певний час, до речі, я навіть ілюстрував казки.
– І як же ви опинилися в анімації?
– У 1958 році я, ще молодий, повернувся з війська і тинявся містом без справи певний час. Коли почув, що будуть організовувати студію мультиплікації, то зібрав свої роботи і пішов до них. Малюнки сподобалися, сказали, що мені зателефонують, коли залагодять усі організаційні питання. Так і не подзвонили.
Тоді я вступив до художнього інституту. А після його закінчення доля звела мене з «Київнаучфільмом» удруге. Тоді у вузах практикували розподілення студентів після випуску. Як на мене, це було свого роду насильство. Мені пропонували всілякі міста – будь-які, от тільки не Київ. Проте існував спосіб уникнути розподілення: якщо на ім’я студента надходив виклик з певного місця роботи. Я знову пішов на студію. І за якийсь час мене зарахували на роботу. От так я опинився серед аніматорів. Знаєте, чим тоді мене вразила студія?
– Чим же?
– Вона стала для мене чимось схожим на ковток свіжого повітря. Там панувала абсолютна свобода! А мій інститут був в ідеологічному плані досить жорстким. За нами постійно спостерігали, уважно стежили за тим, що ми, студенти, вчимо і на які картини дивимося. В ті роки для художника, як і для будь-якої творчої людини, міг існувати лише соцреалізм. Як тільки вбачали формалізм – яке ж страшне то було слово! – виключали. Тому про деяких художників нам говорили пошепки. До того ж, до війни в нас було так багато чудових художників – школа ціла була. Потім їх пересаджали, повбивали незрозуміло за що. Ідіотизм якийсь!
Повертаючись до студії: СРСРівська ідеологія не дуже на нас тиснула. Нас узагалі, нібито, залишили поза увагою. Ну, а які претензії нам можна було пред’явити? На екрані зайчики в різнобарвних шортах ходять на задніх лапках – хіба в цьому може бути що-небудь погане? (Посміхається)
– Багато хто з трепетом розповідають про свій перший мультиплікаційний фільм. А яким був ваш дебют?
– Ой, навіть згадувати не хочеться! (Посміхається)
«Чарівна мережа» він називався. Це, взагалі, – науково-популярний фільм про будівництво Моста метро через Дніпро. Одночасно там було анімаційне вкраплення, що мені й треба було зробити. Загалом, втілити в життя те, що я хотів, – не вийшло. Все вийшло погано.
– Ви настільки самокритичні. А є серед ваших мультиплікаційних робіт та, що подобається найбільше?
– Немає такої, на жаль. Я дуже добре бачу всі недоліки і розумію, що можна було зробити й краще. Приміром, у «Капітошці» я хотів зробити його прозорим і з відблиском, проте в тій техніці, в якій працював, це виявилося неможливим.
– Тобто, навіть до «Аліси», що її глядачі просто обожнюють, ви теж маєте претензії?
– Авжеж! Хоча, якщо вірити пліткам, серед усіх мультиплікаційних екранізацій «Аліси» наша, радянська, англійцям сподобалася найбільше. Вони навіть купили наш мультфільм.
Екранізація літературного твору – взагалі, проблема моторошна. І щоразу – це муки і вивертання автора. Оскільки існують певні моменти у творі, що їх просто не можна відтворити на екрані. Я, наприклад, знаю дуже мало випадків, коли літературне джерело було б на одному рівні з його візуальним утіленням.
Рідкісні винятки: «Сімнадцять миттєвостей весни» і «Хрещений батько».
А тепер розповім, як усе було, коли ми її робили разом з Іриною Смирновою...
– Давайте!
– Якось мене в коридорі зупинив режисер Єфрем Пружанський і запропонував екранізувати «Алісу в країні чудес» і «Алісу в Задзеркалллі». На той час я вже знав, що цей твір – річ не лише відповідальна і складна, а й непід'ємна! Адже з Керроллом суцільна морока. Його навіть перекласти російською складно. Ще й перекласти так, щоб зберегти в перекладі необхідні настрій і атмосферу.
Ми з Іриною розподілили обов’язки. Я здебільшого робив весь антураж, а вона малювала персонажів. Так що образ Аліси придумала вона. Проте поштовх, можливо, трохи надав їй і я. Річ у тім, що колись я читав про англійців, що в них особливі підборіддя. Вони в них видатні, виражають вдачу. Навіть є вислів такий – «англійське підборіддя». До речі, нас потім саме за це підборіддя і лаяли.
Так от. У моєму уявленні Аліса мала вийти особливою дівчинкою. Навіть зовні. У нас же уявлення про красу дівчинки яке? Блондинка, блакитні вічка, пухленькі пальчики – цього треба було уникнути, адже Алісі це зовсім не пасувало. І, як на мене, у виконанні Іри Аліса вийшла гарною.
– Ви такий самий диснеївський мультик бачили?
– На той час – ні. А коли подивився, то був розчарований. У Диснея, як мені здається, було завдання просто переказати історію про дівчинку, що потрапила до країни чудес. А ми, у свою чергу, на кілька кроків усе-таки наблизилися до якоїсь внутрішньої суті твору. Нам удалося передати якусь Керроллівську чудність.
– А де ж обіцяні недоліки?
– У нашій «Алісі» тексту забагато. Мультфільм – дуже багатослівний, весь у нескінченних діалогах, йому не вистачало пауз, а глядачеві – часу, щоб віддихатися. Це я вважаю його головним недоліком.
До того ж, деякі епізоди довелося викинути через те, що не вистачило метражу. Їх страшно шкода – вони мені так подобалися. Розповім одне по одному. «Алісу» ми знімали на двох ярусах: на верхньому – персонажі, на нижньому – тло. Чудовий підхід! Тому що один ярус можна зняти в різкості, а інший – не в різкості. Виходить дуже гарно. Проте з іншого боку, чорта з два заздалегідь так намалюєш, щоб зображення залишалося красивим у розмитому, тобто не в різкому стані. У нашому мультику ми так зробили епізод з персонажем вівцею (на неї перетворилася Біла Королева), що постійно в’яже на спицях, сидячи в кріслі-гойдалці: вона накочується на глядача й у кадрі поперемінно з’являються то голова, то ноги – досить ефектно вийшло. Та довелося вирізати!
Ми завжди на студії були зв’язані термінами – ніколи не можна було спізнюватися зі здачею фільму. Це стосується і «Аліси». Поспіх позначався на якості. Адже чим довше упираєшся – тим краще виходить результат. Швидко і гарно – дуже рідко так буває.
– Що вам найбільше не подобається в анімації?
– Виробництво. Хоча розумію, що без нього ніяк не можна. У ньому – вся суть анімації. Проте через нескінченне розмноження персонажів вони в результаті не можуть вийти такими, якими ти їх придумав: одні художники потім обводять їх олівцем, другі – пером, треті – малюють їх у головних положеннях, четверті ще щось роблять. Іноді виходить багато накладок, і треба мати неабиякий характер, щоб ходити і пильнувати за тим, щоб голова персонажа, приміром, два рази містилася в тулубі, і не більше. Ще один приклад. У моєму мультфільмі «Теплий хліб» був дід-мірошник, що носив стьобаний ватник. Я зробив на ватнику три смуги, щоб іншим художникам було просто повторити героя. І все одно не змогли повторити: то чотири смуги виходило, то п'ять.
– Після розпаду СРСР ви, наскільки мені відомо, відразу пішли працювати на «Борисфен-С». З огляду на особливості вашого характеру, хотілося б поцікавитися, як вам там працювалося?
– Моя відповідь вас потішить. Виявилося, що робити мультфільми на замовлення – досить цікаво. Тим більше, що я на власному досвіді переконався, що в кожній роботі, якщо добре придивитися, можна знайти певну принадність. Наприклад, я колись підробляв на ВДНГ – малював таблички різні. Знаєте, писати-малювати букви теж дуже цікаво. Та ще й корисно.
Приблизно так само і на «Борисфені-С». Хочу сказати, що там ми всі, колишні співробітники «Укранімафільму», перестали бути тими, ким ми були – художниками-постановниками і режисерами. Хіба що певною мірою мультиплікатори залишилися мультиплікаторами. Усе придумувалося французами або іншими замовниками, а нам цьому треба було неухильно слідувати.
Я був супервайзером: ходив і дивився, хто що робить. Потім показував пальцем, що потрібно виправити. Ми видавали фільми з такою швидкістю, що нікому й на думку не спадало, що можна їх робити так швидко: ми могли за 20 днів зробити те, що на «Укранімафільмі» робили впродовж дев’яти місяців.
– Багато художників-постановників згодом ставали самостійними режисерами. Вам ніколи не хотілося зняти свій власний фільм?
– Кілька разів мені пропонували стати режисером, проте я відмовлявся. Мені було добре в моїй справі. Я вважав, що я – художник, і нема чого хапатися за те, що не моє.
Може, я й шкодував потім, проте не надто.
Хоча одного разу мені дуже сподобалося писати сценарій. Це було на «Борисфені-С». Наближався ювілей Пушкіна, і наш директор Віктор Слєпцов затіяв робити «Руслана і Людмилу». Я, придумав непоганий сценарний хід, тому розпалився і став писати весь сценарій. Кожна серія повинна була починатися з того, що на горезвісному дереві – дубі – прокидаються чудові істоти, на кшталт русалок. І щоразу вони будять «кота вченого», щоб послухати продовження історії головних героїв. Таким чином, «Руслана і Людмилу» можна було розтягти майже на будь-яку кількість серій, додумуючи різні подробиці. Проте, на жаль, анімаційна витівка нічим не скінчилася.
– Якого з усіх створених вами персонажів було намалювати найскладніше?
– Пару років тому я робив «Тараса Бульбу». Дуже довго не міг намалювати самого Тараса – дуже складний для візуалізації образ. От синів його створив швидко.
Відразу відчув – от вони: Остап і Андрій. А їхній батько – начебто і схожим вийшов, проте бракувало йому якоїсь родзинки. В особі чогось не було. От у художника Євгенія Кібрика чудовий Тарас Бульба – але ж це ілюстрація. В анімації все не так просто.
У мультиплікації треба всі образи трошечки окарикатурювати, перебільшувати, загострювати риси, тому що усереднений образ просто не можна буде дивитися на екрані.
Наприклад, якось я і покійний В. Дахно робили серію про козаків – «Як козаки на весіллі гуляли». Як ви могли помітити, у кожного козака – свій величезний ніс. Тому кожного з них скрізь можна впізнати. А в Юрія Норштейна в «Казці казок» вовченя теж зовсім не таке, якими в житті вовки бувають. Проте воно чарівне у своїй дивності!
– Чим займаєтеся зараз?
– Нічим. Востаннє рятував вітчизняну анімаційну картину «Пригоди бравого солдата Швейка». От і все. А що-небудь інше в анімації хіба зараз відбувається? Та все одно хочеться сподіватися, що після нас буде краще. Хоча читаєш наших предків і розумієш, що вони теж, як і ми зараз, сподівалися, що після них буде краще.
– А хіба немає жодної надії на молоде покоління?
– Я навіть на виставки перестав ходити: вони всі якісь однакові. Начебто і є талановиті люди, проте це все не те, як на мене. Начебто, не справжнє мистецтво.
Дивишся на нього, як на декор. Наявне відчуття чогось недосконалого. Може, молодим смаку бракує, може, – душі. За душу їхні роботи точно не беруть!
Чесно кажучи, не знаю, чи можна сподіватися на молоде покоління. Проте, судячи з досвіду, адже ця проблема батьків і дітей виникає щоразу. І багато разів здавалося, що все – кінець. Та ні, нічого не закінчувалося.
– Можете підвести якийсь підсумок усьому зробленому?
– Купу фільмів зробив! Хоча можна було ще більше.
Людмила Колб, «Вечірній Київ»

Источник: Хрещатик - Київська мунiципальна газета | Прочитать на источнике