«33-й канал» розпочинає серію публікацій про успішних людей Вінниччини та наших земляків в усіх куточках світу, які, розпочинаючи «з нуля», своїм розумом та працею зуміли стати тими, ким вони є сьогодні.
Хто у Вінниці не чув про «Вінінтермед»?! Але чи багато ви знаєте про тих, хто його заснував, очолює, чим живе ця сім’я поза роботою? Скоріше домисли та розмови... Більше 10 років власники цього успішного підприємства принципово не йшли на контакт із пресою. Для «33-го каналу» Валентина та Олександр Панчуки зробили виняток і відповіли на всі запитання.
Пишіть, з ким ви хотіли б зустрітися на сторінках нашої газети наступного разу. Ми для вас – якщо ви з нами...
Детальніше про це – на 21-ій стор.
"ЗУБИ І СЕРЦЕ ДОВІРЯЮ ЛИШЕ СВОЄМУ КОХАНОМУ ЧОЛОВІКУ!"
Валентина Панчук, дружина директора та власника стоматологічної клініки «Вінінтермед», відверто розповідає про сімейний бізнес, рецепт жіночого щастя і любов до… троянд напередодні Нового року.
На інтерв’ю прийшла завчасно. Перше здивування – перед самим входом мало не збив з ніг хлопчик, років п’яти на вигляд. Він тягнув маму за рукав і сердито казав: «Давай скоріше, бо я вже хочу свій мультик дивитись!» Ніби не у стоматологічній клініці, а у кінотеатрі (згодом дізналась, що у «Вінінтермеді» є відеотека). Всередині ще одне «відкриття» — цілий майданчик м’яких іграшок.
- Якби ви бачили мою колекцію вдома! Це якась манія – де б не була, куди б не заходила — скрізь мушу купити м’яку іграшку, - сміючись, пояснює Валентина Панчук. – Щоправда, беру не всі підряд, а лише ті, в котрих відчуваю позитивну енергетику. От і в клініку частину принесла, щоб маленьким пацієнтам настрій підняти. Буває, мами потім підходять і просять, щоб продала. Я ж дозволяю взяти додому на певний час, награтись досхочу, але згодом повернути. Ще одна моя слабкість – тварини. Трьох котів маю у будинку, ще сім «безхозних» годую. Серце крається, як бачу голодні очі. Всі про це знають – от і зносять мені «підкидьків».
Сьогодні ми спілкуємось з Валентиною Володимирівною у затишному кабінеті на другому поверсі. Навіть не віриться, що чотири роки тому його не існувало.
- Це зараз «Вінінтермед» на устах у всіх і користується заслуженим авторитетом. Але, щоб досягти такого результату, довелося добряче спину погнути у прямому значенні слова, — зізнається пані Валентина. – Ідея виникла у чоловіка Олександра. Після закінчення Одеського медуніверситету він отримав направлення у стоматологічну поліклініку «Промбуду». Незважаючи на молодий вік, його цілеспрямованість допомогла швидко підніматись кар’єрною драбиною – Саша навіть заввідділенням став. А потім хаосні 90-ті... Коли все навкруги розпадалось, ризикнув започаткувати бізнес. Тоді саме кооперативи в моду входили. От його і ще шістьох співзасновників об’єднала одна справа. Їх мале підприємство знаходилось на цегельному заводі. Все йшло ніби непогано. Та є така байка про Лебедя, Рака і Щуку. Аналогічно у різні боки почали тягнути одіяло і бізнес-колеги чоловіка. Вони задовольнились середнім результатом в той час, як Саша постійно прагнув більшого. Тоді він чітко усвідомив, що однодумців і підтримку слід шукати у родині. Два роки вмовляв мене приєднатись, а я трохи вагалась. Маю економічну освіту, стабільно працювала бухгалтером. Врешті-решт, таки «переманив» до себе (сміється – авт.). Тепер контролюю усі фінансові операції клініки.
- А як же з цегельного заводу переїхали у «серце» міста?
- На теперішньому нашому місці будувалась багатоповерхівка, а цокольний поверх віддали спочатку під управління побуту. Але його розформували і площі виставили на продаж. Чоловік взяв кредит. Не повірите, але «на старті» реально було дві маленькі кімнатки, чотири стоматологи і два крісла. Увесь ремонт ми робили своїми руками – і керамзит тягали, і стяжку робили. З ранку до ночі трудились…
Тепер у колективі 24 лікаря. Кілька років тому ми викупили п’ять квартир на другому поверсі, зробили глобальну реконструкцію, бо і кількість клієнтів значно зросла, і статус того вимагав.
До речі, дизайн формувався під керівництвом саме Валентини Володимирівни. Їй дуже хотілось створити у поліклініці домашній затишок, викорінити запах лікарняного стаціонару. Мало хто знає, але усі рекламні ролики «Вінінтермеду» також вигадує вона.
- Це ж моє, рідне, — пояснює співрозмовниця. — Ніхто інший не зможе так відчути, що «саме те», ніж людина, яка «вариться у цій каші» по 24 години на добу. А дітей-моделей довго не шукали. Взяла свого улюбленого 13-річного онука Сашка (назвали на честь дідуся) і доньку штатного лікаря. Ніби симпатично вийшло. Колись я і фасони спецодягу для нашого персоналу вигадувала. Це зараз є багато фірм, які займаються пошиттям, а раніше збирались за чашкою кави з подругами і «мудрували». Яких лише кольорів у нас не було – і салатовий, і зелений, і вишневий… Тепер-от повернулись до класики – форма у нас біла.
У клініці працюють і двоє синів подружжя Панчуків – Роман та Володимир.
- Обоє обрали професію чоловіка. До речі, він не просто як директор сидить у кабінеті, а досі практикуючий хірург-стоматолог. Ось ми зараз з вами говоримо, а Саша саме чергову операцію проводить, — каже Валентина Панчук. – Старший Роман навіть закінчив той самий факультет одеського вузу. Ті ж викладачі навчали. Щороку їздять разом на зустріч з випускниками – тільки у кожного своя “вікова категорія”. Молодший Вова має диплом стоматолога уже нашого медуніверситету. Зазвичай, діти не хочуть працювати на фірмах батьків. У нас все інакше. Наша сила у тому, що ми — як одне ціле. Завжди разом – і в радості, і у важку мить. Тим паче, ніхто так не передасть мудрість у цій справі, як тато. Він ніколи не позаздрить успіхові дитини, не зрадить. Коли треба - похвалить, а як щось не так, то і нагримати може. У нас у клініці нема поділу на «своїх» і «чужих». До синів вдвічі прискіпливіше ставлення і вимоги.
Єдиний день, коли вся родина збирається разом – неділя, бо і в суботу до обіду у «Вінінтермеді».
- Чекаю цього дня як манни небесної. Тоді я вже не бізнес-леді, а звичайна жінка-домогосподарка, яка зранку біжить на ринок, купує реберця, картоплю. Ніяких напівфабрикатів та найманих куховарок у нас нема. Навіть у клініці спеціально на моє прохання зробили невеличку кухоньку, де розігріваю попередньо приготовану їжу. Своїх хлопців я годую сама, — захоплено розповідає Валентина Володимирівна. – Традиційно варю борщ. Справжній український – з квасолею, м’ясом, наваристий. Щоб аж ложка стояла! Часом і чоловік долучається до приготування. Його стихія – це риба. Такої юшки, як Сашкова, в жодному ресторані світу не знайдеш. На жаль, порибалити він часу не має. Але у дитинстві не вилазив з річки. Сам же він з мальовничого села Клебань Тульчинського району. На сніданок приходять сини з невістками та онуком. Збираємось за одним столом, жартуємо. Саме так і повинно бути. Змалечку до цього мене привчали моя бабуся і мама, тепер от згуртовую вже своїх дітей.
До кабінету заходить стомлений після операції Олександр Юхимович. Забіг на хвильку, аби привітатись з дружиною.
- Ніби 24 години разом в одному приміщенні, а як приходжу додому ввечері, то кажу чоловікові: «Знаєш, я так заскучала. Мені тебе не вистачало!» — зітхає пані Валентина. – Зранку він їде першим на роботу, а я пізніше повертаюсь з неї. Саша на другому поверсі, а я – на першому. Отак цілий день набігаємось по клініці, а, буває, що один з одним не пересікаємось. Гріє душу лише думка, що він поряд, близько. Мріємо про пенсію і затишний будиночок на лоні природи, про свій город і господарство. Я навіть корівку могла б тримати. Обожнюю цілющу силу справжнього молока, а не цього, у пакетах – без запаху і смаку. В дитинстві часто відпочивала у бабусі в селі. Досі згадую ті щасливі часи, чисте повітря і простих людей. Вінниця також стала близька серцю, але у місті жорстокі закони джунглів. А ще маю захоплення – вазони і квіти. 400 кущів троянд висадила. Шкода, що морози половину знищили. Пораюсь біля них - і якийсь такий спокій на душі. І байдуже до всіляких криз та манікюру…
Нещодавно подружжя Панчуків відсвяткувало срібне весілля.
- Познайомились ми на пляжі, — пригадує жінка. – Я загоряла з подругами. Зустрілись поглядами на мить, щось всередині «йокнуло». Але тоді ніхто не наважився зробити перший крок. Через кілька днів я знову прийшла на річку. І треба ж, щоб у ту секунду там був Саша. Другого шансу він не прогавив. Весілля у нас було надзвичайно скромним. Для мене це другий шлюб. Ніякого білого пишного плаття – як зараз пам’ятаю, блакитна блузочка у горошок і сіра спідничка з пояском. Ніякої фати чи діадеми – тоді мала довге волосся, накрутила кучері. Запросили тільки найближчих друзів і батьків. Але, повірте, то був найщасливіший день мого життя. Почувалась королевою, бо поряд стояв чоловік, якого варто чекати віками. Святкували не в ресторані, а вдома. Я навіть готувала. Через 20 років повінчались, і це ще більше зміцнило наші почуття. То був дуже виважений крок. Якось прокинулись і зрозуміли – хочемо не розлучатись і на тому світі. От на вінчання я вже одягла білу в’язану гачком сукню і, як годиться, шаль.
Зовсім по-іншому відгуляли влітку весілля молодшого сина Володимира. То було справжньою казкою. І святкували у «Казці»! З виїзною церемонією (розписала близька подруга сімейства Галина Левицька, начальник Вінницького РАЦСу), молодята на катері, вишукана сукня нареченої від Олександра Очеретного, доріжка, встелена пелюстками троянд, двійники Чарлі Чапліна та інших знаменитостей, чудове виконання пісні «Пам’яті Карузо» провідним співаком філармонії…
- Єдине, за що я хвилювалась, — хоч би нагодувати 300 гостей, — сміється Валентина Панчук. — Сценарій гуляння продумала сама до дрібниць. Завжди мріяла мати донечку, отож невістка Юля стала нею, тому старалась як для двох своїх кровинок. Навіть спеціально за короваєм їздила у Літин, бо такого смачного, як там, ніде більше не печуть. Сиділи на свіжому повітрі під затишним шатром. Всіх українських традицій дотримались – і житом з пшеницею посипали, і образами благословили. Разом зі сватами вирішили подарувати їм квартиру, щоб починали своє подружнє життя окремо. Настав час пташенятам звивати свої гніздечка, а нам - радіти і підтримувати їх. Звичайно, не всім по кишені така помпезність. Але я переконана, що запорука сімейного щастя не у кількості запрошених і не у наїдках, що на столі. Головне – аби молодята поважали і кохали один одного. Разом тоді доб’ються всього. Ми з Олександром також з нуля починали…
Источник: Вінницька обласна щотижнева газета "33 канал" | Прочитать на источнике
Добавить комментарий к новости "
"З НУЛЯ" - ДО МІЛЬЙОНІВ
"