МЕР ЇЗДИВ ДО КИЄВА КУПУВАТИ СОБІ ПОСАДУ ГУБЕРНАТОРА?

І це за спиною нині діючого Олександра Домбровського, який привів його у владу? Ця сенсаційна чутка була темою номер один серед політичного та владного бомонду Вінниччини на цьому тижні.

Як відомо, на цю посаду вже офіційно претендує і Дмитро Дворкіс у разі перемоги Януковича. Принаймні, про це він заявив сам.

Є й інші кандидати, що докладають максимум зусиль, щоб приміряти цю «жадану шапку Мономаха». Чи відповідає дійсності повідомлення про те, що мер одного із міст Вінниччини, людина з команди Домбровського, дійсно просив «аудієнції» у Юлії Тимошенко з метою домовитись про майбутнє губернаторство, і чи знає про це сам губернатор?

Чи готується він «на підвищення» чи на дипломатичну роботу – в інтерв’ю із самим Олександром Домбровським на 7-й сторінці.

Як людина приходить у владу? Чим при цьому керується? Чи можна бути в політиці і не любити її? Наскільки принциповим і самостійним можна залишатися, коли ти вже є у владі? Про це та не тільки – наша розмова з головою Вінницької обласної державної адміністрації Олександром Домбровським в передноворічному інтерв’ю.

«Що буду працювати у владі – навіть не снилося...»

– Олександре Георгійовичу, почнемо з Вашого обрання мером Вінниці. 2002 рік. Кучма – Президент. Ви – депутат міськради і директор «Філії №2» в об’єднанні «Південний машинобудівний завод» (завод, який свого часу очолював Кучма). У Вінниці тоді у Вас був досить потужний суперник – Дмитро Дворкіс. Що тоді дало Вам можливість відчути, що шанс є і що цей крок Ви повинні зробити?

– Я в своєму житті не міг навіть подумати, що буду працювати у владі. Навіть у сні не бачив... Я люблю свободу та незалежність, напевно, понад усе. 12 років у досить успішному бізнесі, і це дозволяло почуватися досить комфортно. Але одночасно не міг не переживати за процеси, які відбуваються в країні, тому й був депутатом міської ради. На наших очах відбувався розвал Радянського Союзу, створювалася нова держава... А тим часом у Вінницькій області один за одним змінювалися скандальні політичні сюжети протистояння міської та обласної влади. Давайте пригадаємо, до 2000 року місто і область просто «штормило» – і в політичному, і в економічному сенсі. Керівництво буквально між собою воювало. А наслідок – занепад, розвал. До 2002 року Вінниця підійшла у стані економічної розрухи. Неймовірно важко було тодішньому меру Володимиру Ваховському, якому випало розпочати систематизацію життя міста і робити перші кроки для створення фундаменту нової Вінниці.

Зізнаюсь, було дуже важко прийняти рішення балотуватися у мери. З одного боку – економічна та особиста свобода, з іншого – Вінниця – темна, брудна, засмічена, з жахливими дорогами, перекопана скрізь канавами, з десятками мільйонів боргу, залишеними попередньою владою. До того ж, після Ваховського у 2002 році могла з’явитися загроза повернення міста до війни з областю. Я розумів, що взяти на плечі цей важкий хрест, розрубати цей гордіїв вузол, здатна людина, яка по-справжньому любить місто. Я радився з родиною, з друзями, і вибір було зроблено... Мій конкурент мав велику електоральну підтримку. Але, напевно, мої програма, енергія, оптимізм і, найголовніше, щире бажання відстоювати інтереси вінничан дали можливість перемогти.

«Для мене не існує такого поняття – «кучмізм»

– Довелося керувати містом, коли центральна влада показала свою неспроможність діяти в новій ситуації. Це був не найсприятливіший час для успіху мера, і, якщо бути об’єктивними, для динамічного розвитку міста. Як тоді складалися стосунки з керівниками області?

– Я дякую долі за те, що коли мене обрали міським головою, принаймні, близько двох місяців губернатором був Юрій Іванович Іванов. Це саме та людина, яка за роки незалежності (впевнений – і сьогодні, і завтра) виступала генератором об’єднання та консолідації. Його кроки, можливо, не завжди були помітні, але морально були дуже важливими.

А в травні 2002 року привезли нового губернатора. У міськраді група депутатів вже рвалася «дерибанити» місто. Саме тоді до багатьох прийшло розуміння, що земля має велику ціну, вона стала дорогою і потрібною. Постійно йшли баталії щодо формування бюджету з групою депутатів, які хотіли вирішувати свої комерційні питання. Однак потрібно було зводити будинки, закладати фундаменти, вивозити сміття, міняти старі труби, займатися благоустроєм площ та вулиць. А ще – потрібно було знайти і відпрацювати формулу відносин з обласною владою. Не дозволити розгорітися новій війні і вивести Вінницю з занепаду. Стосунки були дуже напруженими. Але я завжди був прихильником розвитку системи самоврядування. Ця позиція й допомогла вирішити багато завдань. Вдалося звести всі наші зусилля до єдиної системи координат. І ті проекти, які в той час було закладено, і сьогодні є фундаментальними у розвитку міста.

– Про які саме проекти йдеться?

– Їх було дуже багато. У Центральному парку облаштували стадіон, який тепер вважають найкращим в Україні. Відремонтували Центральний міст – больову точку Вінниці, замінили трамвайні колії на Соборній – проклали так званий «оксамитовий шлях».

Реконструювали площу і сквер Козицького, а на місці збанкрутілої, напівзруйнованої взуттєвої фабрики, де постійно скорочувалася кількість працівників, побудували сучасний комплекс «Магіцентр» із півтора тисячею робочих місць. А незабаром на сьомому поверсі цього приміщення відкриється Генеральне консульство Республіки Польща.

Ми почали впроваджувати програму освітлення вінницьких вулиць. Саме тоді розпочалася активна боротьба зі стихійною торгівлею, яку нині успішно продовжили.

Ми розпочали будувати мікрорайон Поділля. Скільки було противників! А тепер – це найкращий мікрорайон Вінниці. Там вперше за період незалежності було побудовано новий дитячий садок. Уявляєте? Перший! Цього року почали будувати ще один. А підприємство «Барлінек» – україно-польське. Там тисячі робочих місць. І «Рошен», фактично, нова фабрика – понад півтори тисячі робочих місць. При всій критиці, що лунала, поява торговельно-розважальних комплексів – це нове обличчя міста і приклад сучасного обслуговування населення. І це теж десятки тисяч робочих місць.

І список можна ще продовжувати і продовжувати.

– І це вдавалося в період напружених стосунків із тодішнім губернатором Віктором Коцемиром у розпал «кучмізму»?

– Щодо Віктора Францовича... Некоректно давати позаочі оцінку людині. Я не люблю цього робити. Єдине, що скажу, працювати було важко. У нас були різні системи цінностей.

Щодо «кучмізму»... Я ніколи не вважав, що Кучма – це зло для України, злом була система. Я майже три роки працював на підприємстві, де він був директором, і знаю, як багато Леонід Данилович зробив для галузі. Для мене поняття «кучмізм» не існує. Тільки час може дати правильні оцінки подіям і особистостям. Навіть у період «помаранчевої революції» я ніколи не говорив про «кучмізм». Просто був інший час, інша система. Звичайно, були помилки, і великі помилки, але, знову ж таки – оцінку їм дасть час.

Тоді я дійсно постійно стикався з нерозумінням проблем міста керівництвом області. І, пройшовши цей негативний досвід, я вже п’ять років роблю все для того, щоб ОДА виступала каталізатором програм для мешканців міста. Я завжди вважав: місто повинно мати самостійність, воно має свою честь і гордість. А плече губернатора Вінниця має відчувати. Я це пройшов і пропустив через серце. Тому значна частина програм розвитку міста має сьогодні співфінансування з обласного бюджету. Починаючи з капітального ремонту доріг (тільки у 2009 році виділено майже 4 млн. грн.), завершуючи реконструкцією сміттєполігону в Стадниці і ремонтами фасадів обласних установ на вулиці Соборній.

Я переконаний, ще ніколи (навіть у радянські часи) Вінниця не відчувала такої підтримки від обласної влади, як тепер.

«У моєму кабінеті першого секретаря міськкому комсомолу народжувався статут РУХу»

– Ви яскраво проявили свою непокірливість, російською – «строптивость», коли вийшли на Майдан у 2004 році підтримати Ющенка. Хтось казав, що це сміливо. Деякі – що колишній комсомольский лідер встиг вскочити у передостанній вагон, відчувши майбутнього переможця...

– У комсомолі, попри всі ідеологічні проблеми, працювало багато розумних і талановитих людей. У кадровому питанні тій системі можна позаздрити. А «політичного господаря» у мене ніколи не було, і ніхто не ставив мене на коліна. Але я схиляв голову перед вінничанами, тому що служив і служу їм. Та повернімося до того часу.

Ще до першого туру президентських виборів я зустрічався з кандидатом у Президенти і лідером опозиції Віктором Ющенком. А після першого туру виборів, коли ніхто публічно не підтримував Віктора Ющенка, а говорили про це хіба що на кухнях, я вийшов до народу і сказав, що я, мер Вінниці, повністю підтримую Віктора Андрійовича. Що це могло за собою потягнути? Та що завгодно! Почалися численні перевірки... Всяке було, аж до судів і арештів... Питання не в моїй, як ви кажете, «строптивости», а в моїх принципах. Я завжди цінував право людини мати свою позицію і її захищати. Люди ж на Майдан йшли не проти Кучми чи Януковича – йшли захищати право власного голосу. І першим про це право публічно сказав мер Домбровський. Мені не один раз доводилося у житті робити такі кроки. У 25 років я був наймолодшим першим секретарем міського комітету комсомолу в СРСР. І тоді, коли тільки-но починалися кроки до незалежності України, саме в моєму кабінеті відбулося засідання активістів народного РУХу за перебудову (Нижник, Мулява це пам’ятають), і його перший статут створювався у моєму кабінеті. І тоді я не був «строптивим», а відстоював свої принципи у непростій системі.

«Порошенко посаду губернатора мені не пропонував»

– Наприкінці свого президентського терміну Леонід Кучма активно перетасовував кадри, часом нав’язував областям людину, абсолютно чужу, яка слабо орієнтувалася в специфіці регіону, але при цьому віддану Президенту. І у нас так було. Віктор Ющенко, ставши Президентом у 2005 році, принаймні, по відношенню до Вінниччини, вчинив по-іншому. Він призначив губернатором не просто вінничанина, а «висмикнув» із «мерства» фігуру, яка вже успішно засвітилася на владному олімпі – Олександра Домбровського. Подейкували, що, погодившись стати головою ОДА, Домбровський зрадив своїх виборців (адже пройшов у мери з великим відривом від конкурентів). Казали, що Домбровський – ставленик тодішнього президентського фаворита Петра Порошенка і саме останньому зобов’язаний цією посадою. Що було насправді?

– Приймати чи не приймати пропозицію стати головою ОДА було одним із найскладніших рішень, на які будь-коли мені доводилося наважуватися. Наразі відкрию ті аргументи, які мене тоді підштовхнули до рішення.

Наприкінці 2004 – початку 2005 року рейтинг мера Вінниці дорівнював рейтингу нового Президента, довіра людей була величезною. А ось посада губернатора в процесі «помаранчевої революції» була навіть не посадою, а якимсь «исчадием ада». Чому? Бо весь негатив виходив саме з приміщення ОДА, люди просто зненавиділи цю посаду. Від любові до ненависті – справді один крок. І я думав, якщо його зроблю, це буде сприйматися або як зрада, або як бажання отримати політичні дивіденди. Це розуміння розривало серце. Звичайно, краще було б залишитися мером. Але, з іншого боку, я розумів – місто може розвиватися лише тоді, коли губернатор розумітиме його потреби і допомагатиме. Тобто була необхідна консолідація, щоб рухатися в одному напрямку. Мій прихід на посаду голови ОДА був шансом об’єднати, стабілізувати цей рух і продовжити динамічний розвиток і міста, і області. Це й стало найважливішим аргументом.

Був ризик, адже ті, хто опонував мені як меру, захотіли б повернути все назад. І тепер, через п’ять років, я розумію, що ризик був виправданим. А тоді на часі вже були дострокові вибори до місцевих рад. І треба було обирати нового мера.. А в облраді потрібно було теж обрати нову людину, щоб створити команду – могутню, ефективну. Чи був ризик виправданий? Так, був! Але стратегічні завдання були вирішені.

Тепер про мої стосунки з Порошенком. Вони дуже добрі та товариські. Для Вінниці і області Петро Олексійович зробив доволі багато, допомагав, коли було важко, але не мені, а НАМ (місту і області). Я пишаюсь, що в мене є такий товариш. Я і з іншими відомими і впливовими людьми України товаришую, але мене чомусь не називають ще людиною того чи того. Щодо ролі Порошенка в тому, що я став губернатором, так от від Порошенка я такої пропозиції ніколи не отримував. Перша розмова про губернаторство у мене відбулася з Олександром Зінченком, друга – з Прем’єром Юлією Тимошенко в січні 2005 року. Потім пропозиція надійшла від Віктора Ющенка. Чи радився я з Петром Порошенком? Так, радився. Це мій товариш. Я й з іншими друзями радився. За посадою я ні до кого не ходив і не просив, хоча знаю, що «ходоків» було багато. Напевно, так Бог розпорядився.

«На вибори мера Гройсмана виводили з розгону»

– На виборах мера Ви відверто підтримали Володимира Гройсмана. До речі, багато хто каже, що не тільки підтримали а «підсадили» молодого бізнесмена в крісло мера. Навіть попри те, що коли Гройсман був депутатом міськради, він часто був опозиційно налаштованим до Вас – мера?

– Конфронтації з Володимиром Гройсманом у нас не було, але дійсно він входив у групу депутатів, які були в опозиції до мера – голосували «проти» і коли треба, і коли не треба. Чому я підтримав його кандидатуру? По-перше, інтуїтивно: можливо, в очах щось таке побачив... У нього найбільше горіли очі. Я відчував, що з ним можна йти до перемоги, що він не стрибне вбік.

По-друге, до виборів Володимир Гройсман був і в.о. мера, і секретарем міськради. Тобто його виводили на вибори вже з розгону, він вже показав, що дещо вміє робити. Я думав, це така людина, за яку потім не має бути соромно і яка зможе продовжити вже розпочате. І був правий. Володимир Гройсман зміг дати достойну відповідь опоненту, який не сприймав його всерйоз. А головне, молодий мер показав себе командним гравцем. Щодо команди, то її формування було саме у розпалі. Був саме етап помаранчевої ейфорії, коли багато хто свою участь в революції використовував для отримання посад. Були під будинком ОДА і намети, і пікети, організовані певними силами за своїх кандидатів і проти інших. Але я розумів, що у владі мають працювати винятково професіонали. І нам, одній з небагатьох областей, вдалося зберегти професійну команду, хоча її й хотіли коректувати зверху...

Я повернув на посаду першого заступника губернатора Григорія Заболотного. Вважаю, що він – один з найсильніших аграрних топ-менеджерів країни.

Був запрошений Валерій Коровій – кращий «бюджетник», менеджер фінансово-економічної сфери. І багато інших. Потім Заболотний став головою облради. Я вважав його єдиною достойною кандидатурою, але не всі погоджувалися. Були дебати, переговори, дискусії. Та ми його таки обрали. І я пишаюсь цим рішенням. Взагалі, Григорій Михайлович міг би бути губернатором чи Вінницької, чи інших областей. Він на таку посаду заслуговує. Ось так непросто формувалася нинішня команда.

«Політика – цинічна річ, яку супроводжують зради...»

– Повернімося до губернаторського крісла. Кілька разів воно під вами сильно хиталося. У 2005 році губернатора відстоювали перед Президентом голови райдержадміністрацій. Потім Ви самі подали заяву на звільнення, але залишилися. До речі, досі багатьох цікавить, заяву Ви насправді подавали, чи то був «показовий виступ»? Що переконало залишитися?

– Тепер багато говорять про необхідні зміни у Конституції, про баланс повноважень і обов’язків... Щодо посади губернатора, то вона нині – найменш захищена. Вона звужує можливості бути політиком. Політика ж – доволі цинічна річ, яку супроводжують зради, удари в спину. Іноді від таких людей, від яких ніколи не очікуєш...

Ви назвали дві ситуації, насправді їх було набагато більше. Губернатор завжди «висить на гачку», і будь-який клерк може підставити, штрикнути в спину... 2005 року Президент у ситуації розібрався і дав можливість мені працювати далі саме в моєму стилі. Я вдячний йому за це. (Нагадаємо, того року Домбровському в Секретаріаті Президента запропонували перейти в міністерство і написати заяву на звільнення з посади голови ОДА. Мотивували це «політичною доцільністю». Домбровський відмовився, і наказ про його звільнення вже був підписаний Президентом.

Тоді депутати на сесії облради вирішили підтримати губернатора, листи Президенту написали й з обласного осередку партії «Наша Україна». Голови РДА поїхали до Президента вимагати відмінити указ. – Авт). Друга ситуація, яку ви згадали, стосувалася винесення мені догани за нібито неузгоджену робочу поїздку за межі області, яка насправді була цілком законною та доцільною (це той самий приклад «роботи» клерків). Тим, хто й досі не вірить, що я написав заяву про звільнення, ще раз кажу – писав. І її було зареєстровано. Два тижні після цього працював, але вже забрав усі свої речі з кабінету. А потім мене викликав Президент. Близько години ми з ним розмовляли і почули один одного. Це дуже важливо, коли Президент країни слухає і чує. І я залишився... Обидва випадки пов’язані з політичними провокаціями. Це факт. Такий вже вузол цієї посади голови ОДА. І факт те, що я захищаю ту правду, яку відчуваю і в якій впевнений.

– Наразі з двох причин чутки Вас знову «відправляють» за кордон – у дипломати (особливо – послом у Польщі). Мотивують це призначенням Петра Порошенка міністром закордонних справ. Друга причина – вибори Президента і можливі перестановки кадрів. Власне, можливо, дипломатична кар’єра в подальшому була б цілком правильним кроком, враховуючи, що Ваші наукові роботи присвячені темі міжнародної економіки і системам управління?

– У дипломати мене «відправляють» регулярно з 2002 року. Я вже з тих пір «був» у Польщі, США, Великобританії, Австрії, може, ще десь... Насправді ніколи і ні з ким не було мови про мою дипломатичну кар’єру. Те, що нині Петро Порошенко – міністр закордонних справ – це велика і значима перемога Президента і здорового глузду. Країна не може жити без міністра МЗС, як і без міністра оборони чи фінансів. Країна іде в Європу, і мати такого працездатного міністра, який за два місяці вже зміг вирішити багато питань і в стосунках з Європою, і з Росією, і по сомалійських піратах – це великий позитив. Але я в дипломати чи посли йти не збираюся. Вкотре це повторюю. І нині, прекрасно розуміючи, що губернаторами вічно не бувають, заявляю, що за посаду не тримаюся, але інтереси області і людей завжди буду захищати. Справді хвилює, хто може прийти на цю посаду, чи достойно людина буде представляти Вінниччину? Але раніше строку не списуйте мене на якесь підвищення.

– Губернаторів не обирають народним голосуванням, їх призначає Президент. Проте нині ЗМІ публікують різноманітні рейтинги, включаючи туди і голів ОДА. Як Ви ставитеся до рейтингів?

– Негативно. В тому розумінні, що я не сприймаю людей, наркозалежних від рейтингів і влади. Важливіша справжня довіра людей та їхня оцінка роботи. Не завжди роботу людини можна оцінити у даний момент. Так, голова ОДА особисто не кладе цеглу, не керує комбайном, не повинен бути присутнім при кожному латанні труби. Можливо, комусь здається, що губернатор тільки наради проводить та делегації зустрічає. Насправді ж, це той менеджер, який з командою повинен забезпечити умови не тільки для «латання», а, в першу чергу, для розвитку, причому, не однієї конкретної галузі, а всієї області в цілому. Рейтинги сьогодні – засіб фальсифікації, зомбування людей, така собі «шустерізація» населення. Я не захоплююсь цим. У житті може бути один рейтинг, який зарахується ТАМ – на небесах, інше – «суєта суєт».

– Політика центру декларує посилення самостійності регіонів, одночасно, де-факто, не даючи регіонам такої можливості. Вінницька область, на щастя, приклад стабільності – і політичної, і, наскільки можливо, – економічної. Але тривала стабільність – шлях до застою...

– Слушно. Стабільність – це зовсім непогано, але ми прагнемо розвитку. Кризи минають, вибори закінчуються, а Вінниччина повинна розвиватися, причому – максимально. Усе в наших руках, якщо регіон хоче мати майбутнє, він повинен знаходити власні резерви та власні шляхи. Наш досвід і наші здорові амбіції вказують наступну мету – динамічний економічний розвиток області, вихід на якісно новий рівень. У нас є багато нових проектів, з них чимало міжнародних. Крім того, я переконаний, що нова регіональна економічна політика Вінниччини може будуватися лише на базі компетентної і відповідальної експертної оцінки. Саме тому ми створили Стратегічну раду розвитку області, яка складається з ефективних державних чи бізнес-менеджерів. Критерій нашої співпраці – конструктивний професіоналізм, інноваційне мислення та бачення можливостей максимальної реалізації наявного потенціалу Вінниччини в Україні та за її межами.

Минулої п’ятниці ми підписали угоду про співпрацю з Державною агенцією інновацій та інвестицій, а результатом роботи має стати інвестиційний пакет на суму 5 мільярдів доларів. Цього тижня я зустрічаюся з послами Китаю та Польщі. Обговорюватимемо питання залучення інвестицій та розміщення виробництв на території Вінниччини, а також просування наших товарів на ринки цих країн. Такий прагматичний підхід диктує саме життя. І перші напрацювання вже є: приміром, найближчим часом на Вінниччині проходитиме україно-російський бізнес-форум. Зберуться потенційні промислові та торговельні партнери для налагодження тісного співробітництва. Сподіваємося, з’являться взаємовигідні проекти. Адже що для нас важливо у першу чергу? Добробут вінничан, правильне використання їхнього потенціалу. А це – забезпечення роботою (щоб фахівці не змушені були стояти на ринках і базарах, а працювали за спеціальністю), достойні зарплати, можливість людей придбати житло, виховувати та вчити дітей. І так має бути!

Чи був у цій розмові відвертим губернатор Олександр Домбровський? Напевно, так. Чи все він сказав? Напевно, ні. Попри нелюбов до політики, він політиком залишається, бо такий шлях обрав...

Источник: Вінницька обласна щотижнева газета "33 канал" | Прочитать на источнике