Головне – перемогти в усій війні

Про цю трагедію можна говорити нескінченно. Мабуть, немає сім’ї, якої не торкнулася б чорна коса голодної смерті. Однак знайдеться й багато тих, для кого тема Голодомору 1932-1933 років є лише черговим приводом для полі­тичних спекуляцій і передвиборних агітацій.
У розмові з доктором історичних наук, професором Львівського національного університету ім. І. Франка, директором Інституту історичних досліджень Львівського державного університету ім. І. Фран­ка, гостем-професором Центрально-Східного Ін­ституту в Будапешті, сенатором і завідувачем кафедри історії України Українського Католицького Університету, першим віце-президентом Між­народної асоціації укра­їніс­тів, спів­редактором наукового річника “Україна модерна” Ярославом Грицаком ми намагалися розставити акценти, розвіяти міфи та спробувати подивитися на тему Голодомору під новим кутом.
– Пане Ярославе, як гадаєте, чи визріє врешті україн­ська влада до того, щоб тема Голодомору перестала були спекулятивною?
– Упродовж останнього тиж­ня був за межами України, тому не стежив за заявами по­літиків із цього приводу. Досі мене вражала цинічність наших комуністів – мовляв, і голоду не було, а коли був, то найбільше постраждали від нього самі комуністи. Найбільше вразило б, якби нині вони перестали розповідати ті старі байки – це свідчило б, що історія нарешті їх чогось навчила.

А щодо влади, то залежить, що ви розумієте під спекуляцією. Якщо поширення свідомої неправди, то, думаю, ця влада не спекулює – тобто якщо вона й утверджує свій історичний міф, то робить це, вірячи, що говорить правду.
Хочу, щоб мене зрозуміли правильно: події такого характеру й такого масштабу як голод най­краще надаються до формування історичного міфу – зрозумілого тут не як свідома та цинічна брехня, а радше як певна підставова ментальна структура, що береться пояснити нам складніші речі простою, до того ж, дуже емоційною мовою. Це як прочитав – і мурашки по шкі­рі… У тому сенсі Віктор Ющенко – а думаю, що ви маєте на увазі саме його – здобув дуже важливу перемогу. Як свідчить соціологія, йому вдалося утвердити серед усіх українців – не тільки на Заході, а й на Сході, – що, по-перше, голод був; по-друге, він мав спланований характер; по-третє, це був геноцид (цей погляд поділяє зараз навіть росій­ськомовний Пів­день. І тільки Схід надалі залишається зі своєю старою думкою). Хотілося б, однак, щоб перелік Ющенкових успіхів був значно більший – тоді і розчарування від нього не було б таким сильним.
– Тема Голодомору й досі має низку недостатньо з’ясованих питань. Однак річ тут зовсім не у браку джерел, фахівців, часу тощо. Що саме, на вашу думку, гальмує встановлення історичної справедливості? Світо­вій громадськості замало моці визнати те, що в далекі 1932-1933 роки вона, грубо кажучи, заплющила очі на ситуацію в Україні? Чи, можливо, варто “копати” ще глибше?
– Бачте, я не вірю, що колись ми достеменно знатимемо, як насправді було у 1932-1933 роках. Удамся до порівняння: україн­ський голод часто порівнюють із Голокостом. Дослідження Голокосту ведуть уже декілька десятків років, і порівняно з цим наукова продукція щодо голоду ще, образно кажучи, в пелюшках. Утім серед серйозних і чесних науковців ви рідко знайдете згоду щодо головних питань Голокосту – за винятком того, що він таки був, і внаслідок такої акції загинули декілька мільйонів людей. Подібно ми не знатимемо точно, скільки й через що загинуло українців. Однак, як і у випадку з Голокостом, нез’ясованість голоду не може зупинити міжнародну спільноту від його визнання. Думаю, в загальних рисах визнання Голодомору вже сталося. Це підтверджує, зокрема, факт, що репортажі про вшанування жертв цих трагічних подій у Києві пройшли по всіх світових телеканалах: CNN, Euronews тощо. Виглядає, однак, що патріотично налаштованим українцям цього замало – їм хочеться доконечно, щоб голод визнали як геноцид. Стосовно цього я є скептиком: навіть Голокост не визнають усі держави світу.
Якщо ж ідеться про західний світ, де Голокост не просто визнано – його заперечення тягне за собою судову відповідаль­ність, то він іще довго борсатиметься з пам’яттю про голод. Бо, по-перше, має зізнатися, що був байдужим до страждань українців у 1932-1933 роках, по-друге, тут дається взнаки також інерція історичного мислення (за принципом: того, чого я не знав, не існувало взагалі). Також багато з теперішніх західних політиків (як, зрештою, й істориків) перехворіли в молодості хворобою лівизни та безкритичним русофільством. Перше ще можна було перерости, а друге саме по собі не минає. У кожному разі Заходу треба більше часу, щоб упоратися зі своїм безпам’ятством щодо Східної Європи.
– У вас надзвичайно критичне сприйняття української дійсності. Порадьте, як пересічним українцям екстраполюватися від її згубного впливу?
– Можу дати лише одну пораду: читайте розумні книжки, спілкуйтеся з добрими людьми і плекайте в собі здоровий скепсис. Нічого не беріть на віру, поки не пе­репустите через власний дос­від. Наше існування лише тоді буде повноцінним, коли навчимося сумніватися – у власній величі, вічній правоті тощо. Сумнів, якщо він веде не до розпуки, а до бажання бути кращим, є дуже здоровим почуттям.
– Вас називають чи не єдиним істориком у країні, який не боїться говорити правду. Яка ціна цієї правди? Маю на увазі, чи доводилося відчути на собі відлуння системи та її методів?
– Відчуваю це дуже часто. І не тільки я, але, на жаль, і моя родина. От тільки потерпаю не стіль­ки через “систему”. Схоже, в Україні нині її взагалі немає. Потерпаю від конкретних людей. Не думайте, що скаржуся. До певної міри навіть вдячний їм. Як казав Ернест Ренан: неправильне знання історії є підставою існування нації, а тому розвиток історичних досліджень об’єктивно становить загрозу для націй. Найгірше, коли критикують лише з одного боку. І лише коли критикують одночасно і з одного, і з іншого – і за націоналізм, і за його брак, чи за юдофільство й антисемітизм тощо – почуваюся спокійно: отже, я на правильній дорозі.
– Як убереглися від спокуси виїхати за кордон, де значно кращі умови праці?
– Скажу інакше: щоб стати добрим науковцем, треба обов’язково їхати за кордон. Україну надто довго ізолювали від зовнішнього світу, а тому з цим треба радикально покінчити. Укра­їн­ське питання завжди було і є більшим за Україну, а тому його не можна зрозуміти, прирікаючи себе тільки до цієї держави. Інша річ, чи варто залишатися за кордоном? На це запитання кожен має відповідати сам. Для мене як львів’янина відповідь проста: Львів мене не відпускає, мені тут живеться добре й цікаво. Таке місто можна тільки забрати – але жодна людина в здоровому глузді його не віддасть із власної волі. Але, повторюю, щоб по-справжньому любити Львів і хотіти в ньому жити, треба з нього час до часу виїжджати: від­стань дає кращу перспективу і зміцнює почуття.
– На завершення: з кожного інтерв’ю намагаюся почерпнути якусь життєву істину, щось таке, до чого людина дійшла самотужки, опираючись на власний життєвий досвід. Поділіться й ви своїм орієнтиром, відшуканою істиною буття, пріоритетами тощо...
– Останнім часом усе більше й більше зачитуюся Лешеком Колаковським. Дуже хочу видати україномовну збірку його есе. Після 1968 року Колаковський змушений був виїхати з комуніс­тичної Польщі – його звідти насильно випхали – але все життя він умів писати про польські проб­леми як про світові. Одна з його мудростей звучить так: поразка є дуже бажаним станом, бо лише усвідомивши її причини, можна будувати на цьому фундаменті щось по-справжньому міцне й довговічне. Отже, не біймося поразок. Біймося браку критичного мислення. Бо головне не вигравати кожну битву, а перемогти в усій війні.
Розмовляла Оксана Жила

Источник: ЛЬВІВСЬКА ГАЗЕТА | Прочитать на источнике