Сергей ДЕРЕПА: "Теперь можно залезть в Интернет, но это не то"

Почесний працівник національного телебачення України Сергій Дерепа у 2000 році отримав почесну нагороду «Золотий мікрофон». Через п’ять років першим з футбольних коментаторів країни отримав нагороду Федерації футболу України «За вагомий внесок у розвиток українського футболу». - Розкажіть, будь ласка, з чого розпочалася Ваша робота в спортивній редакції? - Це було 1 лютого 1980 року. До цього я три роки працював на радіо в редакції мовлення на Київську область, а потім перейшов у спортивну редакцію УТ і радіо. - То у Вас незабаром творчий ювілей? - Так, вже майже 30 років роботи у спортивній редакції. Я люблю спорт, сам займався спортом. І оскільки редакція була об’єднаною – телебачення і радіо – ніяких проблем з адаптацією не було. Перші місяці я працював лише на радіо, а у квітні-травні вже виступав в «Актуальній камері» та передачі «Старт». Потім була Олімпіада у Москві. Я був одним із тих, хто висвітлював естафету Олімпійського вогню, проїхав через усю Україну – від кордону з Молдовою до кордону з Росією. Ми робили по 3-4 репортажі на день. - Які види спорту Вам довелось коментувати? - Незадовго до Олімпіади більша частина редакції поїхала в Москву, нас залишилося троє. Тоді я і провів свій перший футбольний радіоефір. Потім ще два телевізійні репортажі з групового олімпійського турніру, а після Олімпіади пішло-поїхало, тобто ефіри в повному обсязі: починаючи з радіо і закінчуючи виступами у «Актуальній камері». Також готував тележурнал «Старт». Звісно, проводив футбольні репортажі, а з 1986 року приєднався і до хокейних. Вийшло все випадково: відповідальний за хокей переїхав до Росії, а я його підмінив. Хоча в хокей я ніколи не грав, але цікавився ним ще з дитинства. На початку 80-х років я зацікавився регбі. Для СРСР це був досить екзотичний вид спорту, хоча у нас була чудова збірна країни і дуже сильна першість. Так я почав пропагувати регбі в Україні. До речі, до недавнього часу я був єдиним коментатором регбі в нашій країні. У нас в Києві була дуже сильна команда, яка називалася «Авіатор». Вони були чемпіонами СРСР у 1978 році. З командою працював чудовий тренер – Ігор Петрович Бобков. Під його орудою збірна СРСР двічі виборола срібні медалі чемпіонату Європи. А у 1996 році мені дістався ще й баскетбол. Перед Олімпіадою у Сіднеї без уваги залишилася важка атлетика. Тоді я залучився ще й до важкої атлетики. Ось, здається, всі види спорту, які я коментував у спортивній редакції протягом 30-ти років. - Скажіть, дуже складно освоїти новий вид спорту? - Я сам спортсмен, займався футболом. Тому для мене не було великих проблем у освоєнні хокею, баскетболу чи регбі. Адже принцип гри один – команда на команду, тільки правила відрізняються. Зараз новачків виручає Інтернет. Раніше інформацію збирали по шматочкам ( або: часточками) : хто забив гол, хто пропустив, кого видалили… А оскільки було лише дві спортивні газети – «Советский спорт» і «Спортивна газета», то всю інформацію ми брали саме з цих видань. У мене в товстих зошитах було власне досьє на мої види спорту, на кожну команду. Звісно, це вимагало обов’язкового спілкування безпосередньо з тренерами, гравцями і суддями, адже вони були першими джерелами інформації. А зараз можна взагалі нікуди не виходити, залізти в Інтернет і готуватися, але це ж не те. Мені особисто дуже допомагало те, що я постійно був у контакті з людьми спорту, котрі надавали мені інформацію. - Наскільки насиченим був Ваш робочий графік? - Нас було дванадцятеро – це і редактори, і коментатори, редакція була об’єднана. Доводилось робити і радіо-, і телепрограми. Роботу в ті часи не можна порівняти з теперішньою. У мене, наприклад, було декілька репортажів на тиждень: футбольний, хокейний, а ще виступи у «Актуальній камері» та на радіо. Графік розроблявся раз на місяць, тобто я, як і інші, знав, чим буду займатися упродовж кожного дня. Зараз такого немає. - А що було цікавого в програмах? - Цікавого було багато. Ми намагалися розповідати не тільки про великий спорт, а й про спорт в житті людей, пересічних громадян, і глядачам це було цікаво. Ми їздили по всій країні, разом з Валентином Щербачовим та іншими колегами, робили щотижня у прямому ефірі програми по 45 хвилин. Тоді все знімалось на плівку. Найгірше було, коли вона рвалася. Ведучому потрібно було заповнити час, поки плівку склеювали і виставляли на певний сюжет. А ще могли один із сюжетів догори ногами приклеїти. Таке теж бувало. Колись ми сюжет про парусний спорт показували, і тут човни чомусь почали догори ногами плисти. Я був шокований, але вже нічого не зробиш, так вже і поплавали. - Чим передачі зараз відрізняються від минулих, вони стали краще чи гірше? - Що стосується відеоряду - безумовно, кращі. А от наповнення… Звичайно, через технічний прогрес з’явилися інші можливості. У нас раніше не було перегонів, ми не отримували сюжетів зі супутників. Ми орієнтувалися на те, що знімали самі. А зараз інші можливості, - можна зробити передачу, не знімаючи. Я прихильник передач з ведучим, повинні бути обов’язково гості - спортсмени, тренери, судді. - А про кого з тих, з ким ви працювали протягом 30 років хотіли б згадати? - Фарід Дасаєв, Євген Аржанов, Валентин Щербачов. Фарід взагалі був взірцем, він дуже багато років працював на центральному телебаченні. Він був найкращим. По-перше – досвід, по-друге - він добре володів і російською і українською мовами. Він міг цікаво розповісти і подати навіть незначну подію. Людина надзвичайно широкого культурного світогляду. Він дуже добре знає музику, особливо класичну. Він коментував плавання, фігурне катання і гімнастику, все, що пов’язане з мистецтвом у спорті. Він з тих великих коментаторів, які працювали у Москві, я маю на увазі Озерова, Майорова, Суркова, Дмітрієву, Єрьоміну, Маслаченко. Це плеяда коментаторів, які, пішовши з великого спорту стали чудовими теле- і радіожурналістами. На той час була така політика, що спорт повинні коментувати тільки колишні спортсмени. Так воно і було - багато відомих коментаторів ЦТ та Всесоюзного радіо були заслуженими майстрами спорту. А у нас, в Києві відомих спортсменів-коментаторів було двоє: Фарід Дасаєв і Євген Аржанов. Тому я уважно придивлявся до того, як вони поводять себе в кадрі, як спілкуються з гостями. Багато чому навчився у Валентина Щербачова. Це була школа. Від них я жодного разу не чув поганого слова про когось з колег, лише підтримка. - Найяскравіші моменти Вашого коментаторського життя? - Їх багато – радісних, сумних… Найгірший момент - це розвал редакції в 1995 році. Частина пішла на телеканал «Ера», частина перейшла до УТН. А приємних моментів насправді завжди більше – тому що мені подобається вести репортажі, і кожен вихід в ефір, кожна спортивна передача – це яскравий момент мого життя. Сумно, що все це в минулому.
Почесний працівник національного телебачення України Сергій Дерепа у 2000 році отримав почесну нагороду «Золотий мікрофон». Через п’ять років першим з футбольних коментаторів країни отримав нагороду Федерації футболу України «За вагомий внесок у розвиток українського футболу».
- Розкажіть, будь ласка, з чого розпочалася Ваша робота в спортивній редакції?
- Це було 1 лютого 1980 року. До цього я три роки працював на радіо в редакції мовлення на Київську область, а потім перейшов у спортивну редакцію УТ і радіо.
- То у Вас незабаром творчий ювілей?
- Так, вже майже 30 років роботи у спортивній редакції. Я люблю спорт, сам займався спортом. І оскільки редакція була об’єднаною – телебачення і радіо – ніяких проблем з адаптацією не було. Перші місяці я працював лише на радіо, а у квітні-травні вже виступав в «Актуальній камері» та передачі «Старт».
Потім була Олімпіада у Москві. Я був одним із тих, хто висвітлював естафету Олімпійського вогню, проїхав через усю Україну – від кордону з Молдовою до кордону з Росією. Ми робили по 3-4 репортажі на день.
- Які види спорту Вам довелось коментувати?
- Незадовго до Олімпіади більша частина редакції поїхала в Москву, нас залишилося троє. Тоді я і провів свій перший футбольний радіоефір. Потім ще два телевізійні репортажі з групового олімпійського турніру, а після Олімпіади пішло-поїхало, тобто ефіри в повному обсязі: починаючи з радіо і закінчуючи виступами у «Актуальній камері». Також готував тележурнал «Старт». Звісно, проводив футбольні репортажі, а з 1986 року приєднався і до хокейних. Вийшло все випадково: відповідальний за хокей переїхав до Росії, а я його підмінив. Хоча в хокей я ніколи не грав, але цікавився ним ще з дитинства.
На початку 80-х років я зацікавився регбі. Для СРСР це був досить екзотичний вид спорту, хоча у нас була чудова збірна країни і дуже сильна першість. Так я почав пропагувати регбі в Україні. До речі, до недавнього часу я був єдиним коментатором регбі в нашій країні. У нас в Києві була дуже сильна команда, яка називалася «Авіатор». Вони були чемпіонами СРСР у 1978 році. З командою працював чудовий тренер – Ігор Петрович Бобков. Під його орудою збірна СРСР двічі виборола срібні медалі чемпіонату Європи.
А у 1996 році мені дістався ще й баскетбол. Перед Олімпіадою у Сіднеї без уваги залишилася важка атлетика. Тоді я залучився ще й до важкої атлетики. Ось, здається, всі види спорту, які я коментував у спортивній редакції протягом 30-ти років.
- Скажіть, дуже складно освоїти новий вид спорту?
- Я сам спортсмен, займався футболом. Тому для мене не було великих проблем у освоєнні хокею, баскетболу чи регбі. Адже принцип гри один – команда на команду, тільки правила відрізняються. Зараз новачків виручає Інтернет. Раніше інформацію збирали по шматочкам ( або: часточками) : хто забив гол, хто пропустив, кого видалили… А оскільки було лише дві спортивні газети – «Советский спорт» і «Спортивна газета», то всю інформацію ми брали саме з цих видань. У мене в товстих зошитах було власне досьє на мої види спорту, на кожну команду.
Звісно, це вимагало обов’язкового спілкування безпосередньо з тренерами, гравцями і суддями, адже вони були першими джерелами інформації. А зараз можна взагалі нікуди не виходити, залізти в Інтернет і готуватися, але це ж не те. Мені особисто дуже допомагало те, що я постійно був у контакті з людьми спорту, котрі надавали мені інформацію.
- Наскільки насиченим був Ваш робочий графік?
- Нас було дванадцятеро – це і редактори, і коментатори, редакція була об’єднана. Доводилось робити і радіо-, і телепрограми. Роботу в ті часи не можна порівняти з теперішньою. У мене, наприклад, було декілька репортажів на тиждень: футбольний, хокейний, а ще виступи у «Актуальній камері» та на радіо. Графік розроблявся раз на місяць, тобто я, як і інші, знав, чим буду займатися упродовж кожного дня. Зараз такого немає.
- А що було цікавого в програмах?
- Цікавого було багато. Ми намагалися розповідати не тільки про великий спорт, а й про спорт в житті людей, пересічних громадян, і глядачам це було цікаво. Ми їздили по всій країні, разом з Валентином Щербачовим та іншими колегами, робили щотижня у прямому ефірі програми по 45 хвилин. Тоді все знімалось на плівку. Найгірше було, коли вона рвалася. Ведучому потрібно було заповнити час, поки плівку склеювали і виставляли на певний сюжет. А ще могли один із сюжетів догори ногами приклеїти. Таке теж бувало. Колись ми сюжет про парусний спорт показували, і тут човни чомусь почали догори ногами плисти. Я був шокований, але вже нічого не зробиш, так вже і поплавали.
- Чим передачі зараз відрізняються від минулих, вони стали краще чи гірше?
- Що стосується відеоряду - безумовно, кращі. А от наповнення… Звичайно, через технічний прогрес з’явилися інші можливості. У нас раніше не було перегонів, ми не отримували сюжетів зі супутників. Ми орієнтувалися на те, що знімали самі. А зараз інші можливості, - можна зробити передачу, не знімаючи. Я прихильник передач з ведучим, повинні бути обов’язково гості - спортсмени, тренери, судді.
- А про кого з тих, з ким ви працювали протягом 30 років хотіли б згадати?
- Фарід Дасаєв, Євген Аржанов, Валентин Щербачов. Фарід взагалі був взірцем, він дуже багато років працював на центральному телебаченні. Він був найкращим. По-перше – досвід, по-друге - він добре володів і російською і українською мовами. Він міг цікаво розповісти і подати навіть незначну подію. Людина надзвичайно широкого культурного світогляду. Він дуже добре знає музику, особливо класичну. Він коментував плавання, фігурне катання і гімнастику, все, що пов’язане з мистецтвом у спорті. Він з тих великих коментаторів, які працювали у Москві, я маю на увазі Озерова, Майорова, Суркова, Дмітрієву, Єрьоміну, Маслаченко. Це плеяда коментаторів, які, пішовши з великого спорту стали чудовими теле- і радіожурналістами. На той час була така політика, що спорт повинні коментувати тільки колишні спортсмени. Так воно і було - багато відомих коментаторів ЦТ та Всесоюзного радіо були заслуженими майстрами спорту. А у нас, в Києві відомих спортсменів-коментаторів було двоє: Фарід Дасаєв і Євген Аржанов. Тому я уважно придивлявся до того, як вони поводять себе в кадрі, як спілкуються з гостями. Багато чому навчився у Валентина Щербачова. Це була школа. Від них я жодного разу не чув поганого слова про когось з колег, лише підтримка.
- Найяскравіші моменти Вашого коментаторського життя?
- Їх багато – радісних, сумних… Найгірший момент - це розвал редакції в 1995 році. Частина пішла на телеканал «Ера», частина перейшла до УТН.
А приємних моментів насправді завжди більше – тому що мені подобається вести репортажі, і кожен вихід в ефір, кожна спортивна передача – це яскравий момент мого життя. Сумно, що все це в минулому.
Загрузка...

Источник: ПРО ФУТБОЛ | Прочитать на источнике