Давид Черкаський: “Навіть зараз я щасливий: у мене власні зуби і читаю я без окулярів»

Класик української анімації, творець безсмертних «Пригод капітана Врунгеля», Лікаря Айболить» і «Острова скарбів» Давид Черкаський у свої 77 років продовжує блискуче жартувати, залицятися до жінок і мріяти про нові анімаційні здобутки. – Давиде Яновичу, і як то воно – бути живим класиком української анімації? – Знаєте, слава – це не моє. Я до неї ніяк не ставлюся. Усі пафосні слова мені не лестять і мене жодним чином не хвилюють. Слава для мене цікава лише в одному випадку – якщо вона допомагає «склеїти» когось на вулиці. От це я розумію – зиск! – Проте, щоб так називали, треба на це заслужити. З чого розпочався ваш шлях у мультиплікації? – Мультиплікатором я мріяв бути з дитинства. Перші мультиплікаційні картини, що їх я побачив, коли був зовсім маленьким, мене просто вразили. Як зараз пам’ятаю, ще до війни тато повів мене до кінотеатру, де показували мультфільм «Барон Мюнхгаузен». Я отетерів! Відтоді я був увесь час у цьому струмені, тобто, як зараз кажуть, був «заточений» на анімацію. До того ж, я з дитинства малював. Наївно малював у стилі анімації. Дуже хотів працювати в цій сфері, та все якось не сходилося: до ВДІКу – не вступив, анімаційної студії – немає... Тому я майже перестав сподіватися. Пішов до будівельного інституту, а закінчивши його, працював у «Проектстальконструкції». Така нудота! У робочий час щось «малював» на полях аркуша. А далі – випадковість за випадковістю. Якось мені подзвонив мій приятель і розповів, що на студії «Київнаукфільм» створюють цех художньої мультиплікації. Організовують його три мультиплікатори, що пережили війну: Іполит Лазарчук, Ирина Гурвіч і Ніна Василенко. Тому в грудні 1959 року, прихопивши із собою якісь свої начерки, я прийшов до студії, а зі мною – ще кілька художників. Та підійшов їм саме я, оскільки малював так, як вони уявляли собі мультиплікацію. Адже на відміну від художнього образу, образ мультиплікаційний – трохи спрощений. Мультиплікація – це, все ж таки, завод, і кожна лінія повинна бути такою, щоб її будь-яка дівчинка на студії могла намалювати. Загалом, я був першим, кого прийняли. Після цього я покликав працювати на студію своїх друзів-архітекторів з будівельного: Володю Дахна, Рема Пружанського, Аллу Грачову, Марка Драйцуна – вони всі добре малювали. Трохи пізніше до нас приєднався Женя Сивоконь. Так ми і зібралися разом – перші українські мультиплікатори, найстарші. – Як ви тоді робили перший український мультфільм «Пригоди Перця»? – Ми на тиждень поїхали на «Союзмультфильм». Шикарно! Там було так гарно, скрізь запах целулоїду і фарб, безліч народу, всі метушаться: хтось розмовляє, хтось розфарбовує... Загалом – справжній завод. Ми дивилися на них усіх, як на богів. Поїздка, звичайно, нас вразила. Тому, коли ми, натхненні, повернулися до Києва, то відразу ж затіяли робити 20-хвилинну картину. І це добре, що нас, які не вміли плавати, наші керівники відразу кинули до річки. «Пригоди Перця» ми робили два роки. Довгенько, з одного боку. Проте з іншого, – ми хоч навчилися чомусь. До того ж, до нас почали приїжджати колеги з Москви, показували нам, як треба працювати. Але ж робити, як вони, ми не вміли, тому українська мультиплікація пішла власним шляхом. І шлях той був дуже гарним і веселим. У певний момент ми почали робити мультфільми не просто добре, а якось по-особливому навіть. Пам’ятаю вечір у Будинку кіно в 1963 році. З нами тоді вже було про що поговорити. – Так, так усе пішло-поїхало. Пам’ятаєте свій режисерський дебют? – Ще й як! Фільм називався «Таємниця чорного короля». Викликав одного разу мене головний редактор. У кабінеті поруч із ним сиділи двоє військових. Один – полковник, другий – майор. Сказали, що треба зробити ролик про пожежу. Принесли сценарій, і маю вам сказати, що був він не дуже. Та ми разом із чарівною людиною – Серьожею Шварцзоїдом написали за ним режисерський сценарій, а мультфільм зробили так, як душа веліла. Вийшла чудова детективна історія. До речі, це була перша моя картина, за яку я одержав приз за кращий дебют на фестивалі в Мамайї (Румунія). Тоді це був досить серйозний фестиваль. Чесно кажучи, я не очікував нагороди. Більше того, я навіть не знав, що мою роботу відіслали на фестиваль. Довідався про це лише тоді, коли до нас на студію приїхав Федір Хитрук і дав мені журнал – як зараз пам’ятаю, «Синема–65». Там була маленька статейка, де йшлося, що членів журі особливо вразила українська мультиплікація, зроблена в стилі югославської. Хоча ми тоді взагалі не знали, що така існує. – Напевно вас, радянського громадянина, вразив закордон, коли ви вперше потрапили на міжнародний фестиваль... – Я нічого не маю проти Румунії, та, як кажуть, «курица – не птица, Румыния – не заграница» (сміється). Народу на фестивалі було багато, усі якісь напівтверезі – художники як-ніяк. А ми тоді ще не пили, були цнотливі. Зате там я вперше побачив чеського режисера Іржи Трнку і кінорежисера Валеріана Боровчика. Єдине, що мене тоді дуже вразило, – це фуршет, адже я був там уперше в своєму житті. Після цієї поїздки дуже довго не виїжджав. Зате потім я потрапив на фестиваль на Кубі, де журі очолював геній – Маркес!.. – От він – закордон!.. – Так, оце був уже інший світ. Усі опозиціонери офіційної Америки – всі вони були там. Таке було враження, що я хочу серед персонажів книжки «Хатина дядька Тома» – всі із сигарами, такі розкурені, сиві... Це був закордон, хоча закордон дещо пошарпаний, адже це американська колонія. Приміром, будівлі там – дуже гарні, проте скло в них вибито, а замість нього – дощечки прибито. Смішна історія вийшла, коли мене туди відряджали. На чолі нашої делегації був Георгій Данелія, а від України – лише я один. Сталося так: директор нашої студії викликав мене до себе і сказав: «Давиде, прошу тебе, ні з ким не розмовляй. Пам’ятай, що всюди – американські шпигуни». Я таки пообіцяв, що не буду, бо що не розумів, по-перше, якою мовою я б з ними мав спілкуватися, а, по-друге, – які такі секрети можу їм розкрити? Мені навіть командировочні дали – 4 з половиною долари на 15 днів! Я їх як у руці затиснув, так у Києві, повернувшись, і розтиснув. – А як ви оминали радянську цензуру? – У нас в Україні на мультиплікацію взагалі уваги не звертали! Здебільшого, вели боротьбу із художнім кіно, вишукуючи там різні ідеологічні неподобства. Щоправда, я зробив одну таку картину, яка їх усе-таки збентежила, – «Містерію Буф» за Маяковським. Її не прийняли. Вона здалася їм дуже революційною. Вони могли пустити її на всесоюзний екран, якби ми внесли певні виправлення. Проте директор нашої студії Борис Петрович Остахнович виявився принциповим і не захотів нічого змінювати. Тому глядач її так і не побачив. – Та мене це тоді не надто хвилювало, адже працювати над цією картиною було дуже цікаво. Консультантом у мене був Михайло Давидович Вольпін, який у 1920–1921 роках як художника і автор сатиричних текстів прийшов працювати до «Вікон РОСТА» під керівництвом Володимира Маяковського і грав з ним у карти. Чудово! – Наскільки для вас важлива творча воля? – Дивно, проте «картини за розпорядженням» у мене вийшли краще за ті, що я їх сам хотів робити. До того ж, що б я не робив, завжди це підробляю під себе. Причому, будь-який сюжет. Наприклад, одного разу мене викликав до себе директор студії і сказав, що треба зробити українську казку. Я взяв за основу казку «Чарівник Ох», проте там не було нічого українського, адже сюжетик там перехідний. Є такий і в росіян, і в англійських казках. Та найголовніше, що я придумав, – це запросити бандуристів з хору імені Верьовки. Я поставив їм випивку і накрив такий раблезіянський стіл. Вони випили-закусили. А потім я попросив їх заспівати. Вони як почали! Години 3–4 співали, вся студія збіглася їх послухати. Вони співали все: і народні пісні, і частівки, і навіть пісні з матюками – і все це було таке, знаєте, українське, «смачне». Так і вийшла дуже навіть українська картина. Люблю «Чарівника Оха». – На відміну від інших українських мультиплікаторів, що знімали «частівки» (десятихвилинні мультиплікаційні фільми. Ред.), ви робили серіали, що було притаманно нашому аніматографу. Як так сталося? – Вийшло так, що центральне телебачення запропонувало зробити «Пригоди капітана Врунгеля» – 13 серій по десять хвилин. Що сказати? Я відразу з великою радістю вхопився за цю ідею, тому що це були мої найулюбленіші книжкові ілюстрації у виконанні Костянтина Кротова. Я ними був більше натхненний, ніж текстом. Паралельно з нами Котьоночкін знімав «Ну, постривай!». Проте в нього всі новели про Вовка і Зайця існували самі по собі, а в нас вийшов серіал з єдиним сюжетом, де кожна нова серія була продовженням попередньої. До «Врунгеля» прийшов величезний успіх. У той час телевізор був уже в кожній оселі, тож прем’єру мультфільму одночасно подивилися мільйони. Потім у газетах писали, що в деяких містах навіть електрика вирубувалася, тому що в кожнім будинку дивилися телевізор. Після «Врунгеля» я став улюбленцем, і мені стали замовляти серіали – «Лікар Айболить» та «Острів скарбів». – Як вам спало на думку об’єднати в одній картині ігрове кіно і мультиплікацію? Дуже зненацька, по-моєму, як для радянської анімації. – Не від гарного життя, скажу я вам. Усе – через економію часу і коштів! До того ж, у такому підході я завжди бачив якусь нову і незвичайну форму, хоча вигадав її і не я. Річ у тім, що коли ми робили «Врунгеля», то перед нашою командою поставили досить жорсткі строки здачі цієї картини. Як правило, на одну 10-хвилинку давали дев’ять місяців, а ми за рік повинні були три (а то й більше) таких зробити. Я полегшував собі завдання. Пам’ятаєте море у «Врунгелі»? Я б його в житті не намалював. Легше було його зняти і вставити в мультфільм. Дуже непоганий режисерський хід вийшов, як на мене. А в «Острові скарбів», знімаючи співаючих акторів, я просто заповнював паузи. Кожна пісня, написана композитором Володимиром Бистряковим, триває в середньому 3 хвилини, а хронометраж усієї картини становив майже дві години. Порахуйте, скільки часу я заощадив. – Для багатьох аніматорів розпад Радянського Союзу став дуже трагічним моментом. А як ви пережили цей непростий період? – Так, солодкі часи минули. Проте я цим не надто переймався, оскільки заробляв на рекламі. У такий спосіб став одержувати хоч якісь гроші, бо була лише зарплатня – і більше нічого. Це – по-перше. По-друге, мене тоді запросила студія «Славутич», де я почав робити фільм під назвою «Божевільні макарони». Теж із поєднанням ігрового кіно і мультиплікації. У 1992 році я поїхав до Ялти знімати чудових акторів – Джигарханяна, Фараду, Філіппенка... дія картини відбувалася в Древньому Римі, у середні віки на піратських галеонах і в часи НЕПу. Назнімали – пристойно. За сюжетом персонажі повинні були розмовляти з невидимкою, якого я мав намалювати. Проте, на жаль, ми не встигли закінчити роботу, тому що гроші закінчилися, і студія розпалася. Подейкують про те, щоб відновити роботу над фільмом... Побачимо. В усякому разі, надія в мене є. – Багатьох приваблюють закордонні обрії. Ніколи не хотілося залишитися там, за бугром? – Усі мої обрії – тут. Я тут маю все. Це – моя країна, і я всіх тут знаю. Ну, поїдеш за кордон, ну, попрацюєш, а далі? Я ж аматор жіночої статі. А як там із жінками порозумітися? Тут же я можу локшину на вуха повісити і забалакати будь кого! Пам’ятаю, йдемо ми з Радною Сахалтуєвим Кельном годині так о сьомій вечора. Це саме було перед різдвяними канікулами. А місто все – порожнє-порожнє. Та найголовніше, що у вікнах будинків – темно, лише світло в «генделиках» горить. У нас же вийдеш на Хрещатик – народу безліч, а там – тиша! Не по-нашому це все. – Через нестабільність і різні політичні перипетії в країні чи не доводилося вам «змінювати» фах і йти заробляти на іншому поприщі? – Не змінював жодного разу. І зараз не змінюю. Та якщо раніше я був душею і тілом відданий анімації, то зараз: запустять проект – добре, ні – то й ні. Адже мені – 77, уже багато чого притупилося. Іноді надходять різні пропозиції, та немає жодних точних чисел. Знаєте, у мене вдома є кішечки. От я дивлюся на них і думаю, як же вони, бідні, так живуть: попоїли – і спати. І книжечку навіть почитати не можуть. У певний момент я зрозумів, що теж стаю схожим на них... Без роботи не можна. Людина без неї може постаріти миттєво, якщо нічого не робить. Непрацюючі люди – відпрацьований матеріал. – Як ви вважаєте, що потрібно нинішньому глядачеві? – Мова веселої людини завжди буде в моді, якою б вона не була і про що б ця людина не говорила. Мова веселої людини – мова гідна. Вона продереться крізь століття і крізь будь-якого глядача. Картини повинні бути веселими! Хочу веселощів і щоб весело було всім. – Ви настільки оптимістичний, що, якщо запитати, який період життя для вас був найщасливішим, то відповісте – все життя? – Так. Навіть зараз я щасливий: у мене власні зуби і читаю я без окулярів. Усе так само випиваю і бігаю за панянками... Якщо, звичайно, бігаю. Це вже непідходяще слово. Ходжу, човгаючи, та якщо наздожену – то умовлю. Проте вже не завжди доганяю. Ні, і мене були і трагічні моменти в житті. Ми з мамою жили в евакуації в Оренбурзі, а тато був тоді на фронті. Мама працювала в дитячому садочку і щодня приносила одне поліно, щоб затопити в нашому будинку. Холодно було. І все одно – голоду і холоду не пам’ятаю, хоча все це було, а от запах смачних пампушок у сусідів пам’ятаю дотепер. Моя пам’ять прибрала все погане. Є люди, яким усе не подобається. Гадаю, це – нещасні люди. – Хоча ви ніколи не викладали, певно, є люди, які можуть назвати вас їхнім учителем? – Особистий приклад – це завжди важливіше, ніж усе інше. Покійний Сашко Татарський, який у Москві створив велику анімаційну студію «Пілот», і Ігор Ковальов, що зараз працює в Америці, – вони називають себе моїми учнями. Вони до мене прийшли ще зовсім хлоп’ятами, і ми працювали разом. Та чому я їх навчав? Лише простоті та легкості в роботі. А ще – випивати, закушувати і бігати за жінками. По-моєму, вони це схопили міцно. Не знаю, як щодо випивати і закушувати, а от із жінками вони творили дива (сміється)! – Ви «за» або «проти» нових технологій? – Скажу щодо 3D. Як тільки в такому мультфільмі з’являється людський чи людиноподібний персонаж – це для мене кошмар і каліцтво! Наприклад, Шрек: начебто і не людина, і начебто зроблено майстерно, та дивитися – неможливо. Хоча, напевно, мені всі людські персонажі не подобаються. У Диснея в «Білосніжці» сама Білосніжка та її Принц у порівнянні з гномами – просто відпочивають. Повертаючись до нових технологій, можу сказати, що комп’ютер звільняє багато рук. Але це ж іще не кінець – чи таке ще буде?! Технології продовжують розвиватися. Гадаю, так і повинно бути. Всі бояться, що мальоване кіно зникне, зате з’явиться новий вид мистецтва, і не факт, що він буде гіршим. Кожному часу – своя їжа. Нічого страшного. – Що, по-вашому, чекає на вітчизняну мультиплікацію? – Знаєте, мені здається, що мультиплікація поступово виродиться в таку форму, коли одна людина буде сидіти біля свого комп’ютера і робити весь мультик самостійно. Думаю, до цього дійде, якщо грошей не буде. Якщо щось і може вбити анімацію, то це саме відсутність коштів і жага до наживи. – Моторошно? – Ні, фанатики своєї справи завжди найдуться. – Не шкодуєте про те, що так і не вдалося зробити? – Ні. Я потрудився достатньо. – Якби вам запропонували зняти мультфільм про самого себе, щоб це було? – Ми всі живемо враженнями свого дитинства, враженнями від перших прочитаних книг. Першою моєю книжкою став «Дон Кіхот». Потім були «Гаргантюа і Пантагрюєль» і «Три мушкетери». Мене дуже вабить от такий романтичний напрям. Тому я б себе зробив на коні, у ладунках, зі списом і в капелюсі з пером. І скакав би я до своєї прекрасної дами, такої недосяжної і туманної...

Источник: Хрещатик - Київська мунiципальна газета | Прочитать на источнике