Творець знаменитих Капітошки і Петі П’яточкіна пише про своїх героїв для російських видавництв, тому що його рідній країні вони не цікаві

Творець знаменитих Капітошки і Петі П’яточкіна Наталія Гузеєва пише про своїх героїв для російських видавництв, тому що її рідній країні вони нецікаві
— Повернімося на 30 років назад, коли ви вперше потрапили на студію “Укранімафільм”. Розкажіть, як анімація прийшла у ваше життя?— Я випускниця факультету кібернетики. Відділення структурної лінгвістики. Працювала за фахом, але в якийсь прекрасний момент моя структурна лінгвістика видалася такою далекою від життя, а мені хотілося зростати, спілкуватися з людьми. Тому я почала писати статті в газету “На екранах України” про фільми, які тоді виходили. Мої перші кроки на цій ниві були вдалими, певно тому, що в редакції мене завжди завантажували роботою. І ось в один з таких робочих буднів мені дали завдання взяти інтерв’ю у чудового режисера Ірини Гурвич, яка працювала на “Укранімафільмі”.
— І що ж тоді сталося на студії?— На “Укранімафільмі” я зустріла редактора Світлану Куценко і попросила дозволу показати їй рукописи зі своїми казками, що писала з дитинства. Вона гортала купу моїх паперів і примовляла: “Оце схоже на Андерсена, а це — на Гофмана. А ось це — уже щось оригінальне. Я покажу режисерам”. І оті два нещасні жовті аркуші виявилися казкою про мого Капітошку. За кілька днів зателефонував майбутній режисер мого першого фільму Борис Храневич. Сказав, що описаний мною казковий герой — дуже мультиплікаційний і попросив написати сценарій.
— Напевно, було складно...— Так. Адже писати сценаріїв я не вміла. Довелося сісти за підручники. Я зробила вісім варіантів сценарію для “Капітошки”! Я мала мільйон проблем, адже мене постійно запитували про мого героя, який він на вигляд, а який Вовчок, в одязі він чи без, де живе. Я ж уявляла собі усе це дуже абстрактно. Та попри труднощі, мені однак тоді здавалося, що можу все. Тож коли мій сценарій усе ж таки прийняли, я мала відчуття, ніби за спиною виросли крила.
Мені тоді було лише двадцять з чимось років, я була чи не наймолодшим сценаристом на студії, тому під час роботи над мультфільмом дослухалася до того, що кажуть і радять мені майстри. Дивилася на них знизу догори: на Євгенія Сивоконя, на Давида Черкаського...
— Як виникла ідея зробити мультфільм-продовження про Капітошку — “Повертайся, Капітошко”?— Усім, напевно, здається, що казки пишуть щасливі люди. Я ж це робила, щоб відвернути увагу від великих неприємностей у власному житті. Казками розв’язувала всі свої життєві проблеми. Мої твори були засобом утечі від реальності.
Продовження “Капітошки” я писала в пологовому будинку, а до цього в мене померла мама. Було й фізично, й морально тяжко. На студії мені дозволили зробити наступний мультик про мого героя-крапельку. Я взяла з собою в пологовий будинок Біблію, папір, ручку і котушку ниток. Запитаєте, навіщо? У лікарню, де я лежала, нікого не пускали, тому рукопис довелося спускати з п’ятого поверху.
— Наскільки вам для творчого самовираження підходила анімація?— Я обожнюю мультиплікацію, тому вважаю, що потрапила для свого творчого самовираження “в десяточку”. Мені вона дуже близька — мій формат, як то кажуть. Скажімо, велике кіно — це проблеми дорослих. А в мені живе дитина, з якою я постійно розмовляю.
До того ж, якщо повернутися до формулювання “мистецтво як утеча”, то тоді це було більше, ніж актуально. Адже час був диктаторський, коли за політичний анекдот арештовували. Всі були змушені звертатися до езопової мови.
— До слова, ці ідеологічні та всілякі інші радянські обмеження як позначилися на вашій творчості?— Коротенька передісторія: як відомо, студія “Укранімафільм” не була комерційною. Більше того, ніхто нічого не знав про комерцію, і кожен режисер робив авторські фільми. Але я дуже хотіла, щоб за моїми мультфільмами створили продовження, тобто серіал: про Петю П’яточкіна чи про Капітошку — це типові герої серіалів. Та оскільки не було комерційного підходу до анімації, нічого не відбулося. Я вважаю, що студія згаяла час. І це стосується не тільки моїх героїв.
Так ось, моїм сценарієм-продовженням “Молодець, Петю!” зацікавилися в Чехословаччині. Спеціально для них я переробляла сценарій, сподіваючись на зйомки. Та, на жаль, мене не випустили з країни. Відмову пояснили тим, що “там ходять уламки імперіалізму”.
— Як склалося ваше життя після розпаду Радянського Союзу? Адже все зруйнувалося майже миттєво...— Я завжди хотіла бути потрібною кому-небудь або чому-небудь. Тоді у своїй рідній країні я відчула щось абсолютне протилежне. Я залишилася в ізоляції, як і багато інших творчих людей. Йти продавати турецькі кофтинки на базарі я не вміла, та й не хотіла. До того ж моя донька дуже хворіла, а ліків не було. Саме моєму чоловікові запропонували роботу в Німеччині. І ми виїхали.
Безумовно, еміґрувати має людина вільна й молода, а я приїхала до Німеччини вже далеко не юною. Потрібно було швидко інтегруватися і вивчати мову. В мене були порожні роки: жила, ніби страус, засунувши голову в пісок. Воліла не згадувати минулого, тому що мені було страшенно боляче. Я б нікому в житті не побажала пережити еміґрацію.
— Проте вам вдалося здолати всі труднощі й повернутися до своєї творчості. Чим ви тепер займаєтеся, як пережили такий складний період Капітошка та Петя П’яточкін?— Я пишу там книжки, іноді перекладаю німецьку літературу російською мовою. Переважно працюю для російського ринку. Але, треба сказати, що я — рабиня своїх персонажів. Там дуже люблять Петю П’яточкіна і замовляють продовження. Так вийшли “Любов і 17 страждань Петі П’яточкіна”, “23 образи Петі П’яточкіна”, “Петя П’яточкін і Дід Мороз”, а тепер в одному з видавництв лежить “Петя П’яточкін і весела метушня” — ось-ось повинна з’явитися. Виходила в російських видавництвах і книжка про Капітошку. Звісно, я рада такій зацікавленості. Наприклад, “Петя П’яточкін і Дід Мороз” накладом у 10 000 примірників розійшовся за 20 днів. Це приємно.
— А на батьківщину ці герої повернуться коли-небудь?— Хороше запитання. У 2005 році була можливість такого повернення. На фестивалі “Крок” до мене звернувся режисер Манук Депоян з пропозицією зняти повнометражний мультиплікаційний фільм про Петю П’яточкіна, що йому дуже подобається як персонаж. І всі півтора місяця мого перебування в Києві я захоплено писала сценарій. Працювати мені допомагали всі. Коли ми відіслали той сценарій у Міністерство культури, то нам відповіли, що Петя П’яточкін — радянський герой, нікому не потрібний. Чесно кажучи, я так і не зрозуміла, що сталося. Дуже непокоїлася.
Нині мої казки виходять в одному з українських журналів, а декотрі з книжок навіть побачили світ у наших видавництвах. Але моїх героїв чомусь більше люблять у Росії, там мені пропонують різні проекти з ними — від цього й радісно, й сумно. Адже героїв створено в Україні, вони — українці. А в їхній рідній країні з ними майже нічого не відбувається.
— Чи намагалися взяти участь в анімаційних проектах інших країн?— Так, були спроби. Нещодавно я написала і відіслала варіант сценарію для жіночого анімаційного серіалу, який зніматимуть у Франції. Чекаю відповіді.
— Чи не хочете розлучитися зі своїми героями і придумати нового Капітошку або Петю П’яточкіна?— Ні, я дуже люблю і Петю, і Капітошку. Ідей у мене ще дуже багато — вистачило б часу їх утілити. У моїх книжках Петя подорослішав і ростиме далі разом зі мною. Йому потрібно ще багато чого пережити. І для мене найважливішим є те, які думки я вкладаю героям у голови. Неважливо, як їх звати — Вася Зозулін чи Петя Іванов.
— Сумуєте за Україною? Можливо, повернетеся до нас.— Так, я відчуваю себе українкою. Не минає і дня, щоб я не думала про Україну, про Київ. І якби мене покликали для якогось українського проекту, то я вже наступного дня прилетіла б.
Наталія Гузеєва (народилася 1952 року в Києві) — дитяча письменниця, сценарист, автор відомих персонажів Капітошки і Петі П’яточкіна, які увійшли до золотого фонду мультиплікації. За сценаріями Наталії Гузеєвої створено мультфільми: “Капітошка”, “Повертайся, Капітошко!”, “Як Петя П’яточкін слоників лічив”, “Любов і смерть картоплі звичайної”, “Твір про дідуся”, “Це що таке”, “Солодке життя” та інші мультиплікаційні фільми. Також знято науково-популярні фільми (“Хто прокинеться півнем?” “Подряпина на льоду”), багато з яких відзначено нагородами на різних міжнародних фестивалях. Наталія Гузеєва — автор численних дитячих книжок, які видають у різних країнах різними мовами.
Розмовляла Людмила КОЛБ, спеціально для “Хрещатика”

Источник: Хрещатик - Київська мунiципальна газета | Прочитать на источнике