Після багатьох років на Львівщині нарешті намітилась ледь помітна позитивна динаміка в народженні дітей. Але, як вважає доктор філософії, керівник наукових програм “Інституту родини і подружнього життя” Петро Гусак, щороку українці “вбивають” мільйони собі подібних. Цього не сталося б, якби вони сприймали кожне життя як Божий дар.
– В Україні завжди були багатодітні сім’ї, бо українці на загал були віруючим народом і сприймали кожну наступну дитину як Божий дар, – говорить пан Гусак. – Вони навіть не ставили собі запитання про те, що варто було б якось обмежити кількість дітей у родині. Натомість, коли під впливом ідеології не тільки комунізму, а й західного споживацтва, люди починали “усвідомлювати”, що можна жити для себе, для свого власного задоволення, а діти нібито були для цього перешкодою, з цього починається занепад і нашої нації, і європейської цивілізації. Тобто небажання мати дітей походить із того, що людина має власні плани на життя. Замість того, щоб прийняти власне життя як Божий дар бути за нього вдячним і прийняти всяке інше життя, людина намагається бути ковалем своєї долі, ковалем свого щастя, взяти від життя все, що воно дає, а діти нерідко стають перешкодою цьому. Адже потрібно присвятити себе малечі, подарувати свій час, зусилля, пожертвувати культурним відпочинком, кар’єрою, багатьма речами. Тому, щоб запобігти народженню дітей, використовують контрацепцію, якщо ж зачали їх, позбуваються шляхом абортів.Очевидно, що споживацтво, плани на життя мають свої межі. Вони пов’язані з часом і віком. А час усе одно це все з’їдає. Врешті-решт приходять старість і хвороби, така людина починає заважати іншим, які також хотіли б утішатися життям, і тоді їх безболісно відправляють в інший світ. Ми маємо автаназію, легалізовану в Голландії, Бельгії тощо. І все це – щоб не заважали іншим споживати. А інші теж через 30-40 років споживацтва потрапляють у ту саму ситуацію. І в такий спосіб виникає конвеєр смерті. Коло замикається.
Постабортне суспільство
– Власне, до чого я веду. Нині в Україні маємо постабортне суспільство, абортивну ментальність. Західна Україна дізналася про це 1955 року, коли Хрущов повторно легалізував аборти в Радянському Союзі. Схід України вже мав змогу “скуштувати” цього за ленінських часів, з 1920-го, поки Сталін не заборонив аборти 1937 року. Напевно, йому потрібні були солдати, можливо, мав якісь інші мотиви. Все-таки навчався колись у духовній семінарії. Так-от, суспільство, масово залучене в геноциді власних дітей, не може бути здоровим. Бо якщо сім’я планує одну-дві дитини, а, попри це, робить п’ять-шість абортів, а окрема – 15, то навіть ті діти, які народилися в такій родині не почуваються безпечно й не довіряють батькам. Психологи і психотерапевти говорять про так званий синдром уцілілих від аборту. Тому діти не мають почуття безпеки, не можуть укладати тривалі подружні союзи і дуже часто самі не здатні прийняти нове життя. І колесо смерті починає набирати обертів. Вони також роблять аборти, користуються контрацептивними засобами. І діти, які виростають у таких сім’ях, відчужуються від них і хочуть якомога скоріше з тих сімей утекти. “Залишки”, які вціліли від кампанії абортів, не хочуть мати нічого спільного зі світом, в якому вони виросли, в якому не можуть почуватися безпечно. І звідси бажання покинути так званий отчий дім. Знову ж таки, вони прагнутимуть утілити свої плани в життя, яким знову хтось заважатиме. І цей демографічний спад, духовний занепад із цим пов’язані.
Трактування дитини як речі
– Тобто зараз відбувається трансформація родинних зв’язків? – Те, що я змалював, – власне, трансформація в негативний бік. А є певні прогресивні зрушення. Думаю, не в останню чергу завдяки діяльності українських церков у деяких областях ситуація з дітонародженням трошки поліпшується, і це матиме вплив у майбутньому. У Чернігівській, Рівненській, Львівській, Франківській областях народжуваність трошки переважає над смертністю. Найстабільніша ситуація на Закарпатті: там стабільні сім’ї, там не розлучаються, там традиційно міцні й багатодітні родини. Навіть у минулі кризові роки, коли в Україні чинили по 1000000 абортів на рік, спад населення становив мінус 0,1%. Також, якщо батьки планують мати одну-дві дитини, вони починають вкладати в них усе те, що мало б бути розділено на шістьох-сімох. Матеріальні цінності, освіту... Вони бажають виховати їх для себе розумними й досконалими, а підхід той самий – трактування дитин, як речі. Тільки у випадку аборту цієї речі хочуть позбутися, викинути, а у випадку виховання для себе намагаються створити річ, ідеальну для себе. Відповідно, це викликає лише спротив і відчуження дітей. Потім батьки нарікають, що діти невдячні. Треба перестати ставитися до дітей, як до речі, яку можна мати або не мати. Їх треба сприймати як особистості – з їхньою гідністю, неповторною унікальністю життя. І дякувати Богові за такий подарунок. – Порозумінню між батьками й дітьми не сприяє і конфлікт поколінь, характерів, емоційних станів, особистостей. Як зберегти добрі стосунки? – Конфлікт поколінь завжди був і завжди буде, бо нове покоління по-іншому дивиться на світ. Однак цей конфлікт поколінь може бути загострений або згладжений. Якщо батьки намагатимуться розуміти своїх дітей, бути їм друзями, стосунки не будуть такими гострими. Очевидно, що діти знають і вміють дуже багато такого, що ми, старше покоління, не бачили, не знали або дуже слабо вміємо. Знову ж таки, це більше стосується психології виховання. Є таке питання, як батьківський чи материнський інстинкт, які найдовше намагаються втримати зв’язок із дитиною, затримати її для себе, що, вочевидь, шкодить розвитку дитини, й у нового покоління виникає бунт проти такого ставлення. Виховання завжди має елемент трагізму, елемент жертовності – ми виховуємо дітей не для себе, а для них, для їхнього життя, а не для заспокоєння наших потреб. Коли ми позбудемось егоїстичного ставлення до своїх кровинок, тоді й вони нас краще розумітимуть.– Тобто гіпертрофована любов – це також егоїзм?– Туга й любов не є егоїзмом, якщо це справжня любов. А якщо це таке запопадання замість любові, щоб якнайдовше тримати дитину при собі, не даючи їй стати на ноги, відпустити у власне плавання, то це погана риса. – У вас створено “Інститут родини”, що, напевно, і є відповіддю на потребу дня. Чим займається ця організація, яку практичну допомогу надає людям, які потрапляють у скрутну ситуацію. – Інститут родини є підрозділом Українського Католицького Університету, його створено 1998 року. Але це лише науковий підрозділ із невеликим штатом. Ми провадимо дослідження, на основі яких організовуємо семінари, публікуємо вісник, видаємо літературу на такі теми. Також маємо вечірні курси “Проблематика сімейного життя християнської родини”, де читають низку дисциплін, в тому числі й психологію сімейних стосунків, проблеми виховання, етику родинного життя, особливості підліткового віку. Наші відвідувачі не лише здобувають потрібні їм знання, а й обмінюються власним досвідом. Розмовляв Василь Худицький
Источник: ЛЬВІВСЬКА ГАЗЕТА | Прочитать на источнике
Добавить комментарий к новости "Синдром уцілілих від аборту"