Левко Лук’яненко: “Мій обов’язок — написати про людей, які боролися за Україну”

Нещодавно український державний діяч Левко Лук’яненко презентував свою третю книжку “Спогади і роздуми” із серії “З часів неволі”. В інтерв’ю кореспондентові “Хрещатика” автор розповів про те, що спонукало його до написання цієї серії книжок і кого він бачить своїм читачем.
— Що вас спонукало написати серію книжок “З часів неволі”?— Це було тисяча дев’ятсот вісімдесят восьмого року. До Березівки, Томської області, для відбування заслання мене доправили співробітники міліції наприкінці січня. Там я познайомився з томськими дисидентами, які розповіли мені, що в них зовсім мало інформації про українських політв’язнів — лише окремі прізвища й терміни відбування покарання. Мене попросили написати про все якомога детальніше.Я написав для них біографічний нарис “Життєпис” та розповів у ньому про багатьох людей, котрих знав. Ці записи Олена Санникова використала в бюлетені “Странички узника”. Написав російською мовою та передав їм.
І я подумав: якщо їх цікавить моя біографія, то Україна, без сумніву, цікавитиметься біографіями всіх, хто воював чи боровся за її свободу.У роздумах над призначенням “Життєпису” я й вирішив написати про тих синів України, які любили її, боролися за неї, з ким мені довелося терпіти тортури в московських в’язницях і концтаборах.
Я жив в ув’язненні з трьома генераціями борців за свободу й незалежність України. Це насамперед генерація націоналістів ОУН-УПА, яка воювала за самостійність України проти всіх загарбників аж до 1956 року; далі — генерація проміжного десятиріччя, що сама складалася з двох течій — молодь, яка вважала себе продовжувачами бандерівського національно-визвольного руху й переважно думала про підпільну боротьбу і зброю, та засновники й прихильники мирної боротьби за самостійність України на основі права націй на самовизначення, зафіксованого в міжнародному праві та конституціях СРСР і УРСР; і нарешті генерація шістдесятників та учасників Української групи сприяння виконанню Гельсінських угод (УГС).
Я 25 років провів у концтаборах, і за цей період познайомився багато з ким. Час, поки я сидів,— це життя цілого покоління. Я спілкувався з різними людьми, здебільшого з українцями, хоча серед моїх колег були росіяни, євреї, вірмени, грузини, люди з Прибалтики та представники інших національностей. Тож я подумав, що не можна допустити, аби в історичній літературі безслідно зникла ціла епоха визвольної боротьби, яка продовжувалася і в ув’язненні. Адже люди, з якими мені довелося сидіти, були вояками Української повстанської армії, бойовиками оунівських боївок і не шкодували свого життя. Вони були молоді, завзяті й любили Україну. Діставали собі зброю у будь-який спосіб і боролися за її волю. Це щирі сини України. Ці хлопці вміли добре тримати автомат у руках, але самописку вони не вміли і не вміють тримати — вони про себе не напишуть. Але нація повинна знати про українців великої душі, чистої моралі й безмежної самовідданості справі. І мій обов’язок — написати про людей, які боролися за Україну.
— З чого почалося написання книжок цієї серії?— У 1987 році імперська влада випустила основну масу політв’язнів. У неволі лишилися одиниці.1989 року я повернувся із Сибіру й став до керівництва Українською Гельсінською спілкою (УГС). Поїздки різними областями для залучення людей до цієї організації показали, що українці, особливо на південному сході, за 70 років комуністичної диктатури геть втратили національну свідомість і громадянську активність.
Отже, щоб піднести національну свідомість наших громадян, потрібно було розширювати їхні знання, зокрема, подати щось з історії боротьби за незалежність України, з історії концтаборів. І я написав невеличку книжку “Сповідь у камері смертників”. У 1991 році вийшла брошура “За Україну, за її волю”, яку я надиктував кореспондентові радіо Степанові Галябарді. Того ж року видав книжку “Вірую в Бога і в Україну”.
Це документи і спогади про життя в ув’язненні. 1994 року написав книжку “Не дам загинуть Україні”, до якої увійшли мої роздуми, листи, обвинувальний вирок та інші документи, котрі складав не я, а слідчі органи, суд та адміністрації місць ув’язнення.
Далі писав різні теоретичні речі, брав участь у розробленні ідеології Української республіканської партії. Написав книжку “На землі кленового листка” про заснування українського посольства в Канаді. А до мемуарів повернутися бракувало часу.
Проте минули роки. Я досягнув того віку, коли вважав за потрібне уступити місце у Верховній Раді молодшому поколінню і заощадити час для спогадів про побратимів.
Для цієї серії придумав назву “З часів неволі”, й почав писати. Підзаголовки: до першої книги — “Сосновка-7”, друга книга підзаголовка не має, третя — “Спогади та роздуми”. Четверта книга завершить спогади про 15 років ув’язнення. Можливо, називатиметься “Країна Моксель ХХ сторіччя”. Я намагаюся дотримувати хронологічної засади, хоча це й не завжди вдається.
Такий план, і я здійснюю його. Біда нації в тому, що, живучи під царською і комуністичною цензурою, вона не знає своєї історії, отже, не має історичного числення, без якого неможлива консолідація.
Українська нація сім століть боролася за самостійність. Під московською окупацією була триста сорок років. Увесь час боролися. А коли взяти літературу як вид мистецтва, то вона в нас дуже бідна в зображенні боротьби за самостійну Україну. Життя під московською цензурою не давало можливості писати про боротьбу за самостійність. Мемуаристика на тему визвольної боротьби може не сягати вершин художнього довершення, проте її цінність в історичності, в правдивому описі жертовності й самовідданості національній ідеї борців за незалежність.Я не знаю, коли помру, але доки живу, писатиму про тих синів України, з якими мені довелося разом відбувати покарання. Україна має пам’ятати своїх найкращих синів.
— Яким бачите свого читача?— Господь Бог створив людей різноманітними, і тому постійно є різні категорії читачів. Навіть одна й та сама людина цікавиться в різному віці різною літературою. Наприклад, коли мені було п’ятнадцять, я захоплювався пригодницькою літературою. Є люди, які читають літературу переважно соціального змісту. Хтось читає не стільки задля естетичного задоволення, скільки для здобування знань. Такий читач хоче бачити щось розумне, він з усього хоче чогось навчитися. Чимало хто захоплюється історичною літературою. Таких людей багато, і це здебільшого мій читач.
Мене завжди цікавила історія та філософія, і таких, як я, багато. Те, що я пишу, передусім приверне увагу людей, яким не байдужа історія України. Припускаю, що хтось із кіномитців, гортаючи сторінки “З часів неволі”, зверне увагу на один з моїх нарисів і побачить, що з цього можна було б зробити добрий фільм. Хіба розповідь про Володимира Юрківа та його “крижані піраміди” не варті того? Чи Андрій Турик і його розмова з матір’ю, котра впала перед ним на коліна й благала підписати “всього лишень” маленьку заяву, щоб вийти з тюрми і їхати разом з нею додому?
Плекаю в серці надію, що молодше покоління почне шанувати могили козацькі, гайдамацькі, петлюрівські, бандерівські з сибірськими “крижаними пірамідами”, бо ж, як сказав німецький філософ Фрідріх Ніцше, “відродження буває там, де є могили”.

Источник: Хрещатик - Київська мунiципальна газета | Прочитать на источнике