Колонка редактора
Днями довелося перечитати дещо з творів В’ячеслава (Вацлава) Липинського – поляка, якого часто називають "Кантом української політичної думки". Вразила ясність і своєчасність його роздумів…
"Націоналізм буває двоякий: державотворчий і державоруйнуючий – такий, що сприяє державному життю нації, і такий, що це життя роз’їдає. Прикладом першого може бути націоналізм англійський; другого – націоналізм польський, український.
Перший є націоналізм територіальний, другий – націоналізм екстериторіальний і віросповідний. Перший називається патріотизмом, другий – шовінізмом. Якщо ви хочете, щоб була Українська держава – ви мусите бути патріотами, а не шовіністами. Що це значить? Це значить, перш за все, що ваш націоналізм мусить спиратися на любов до своїх земляків, а не на ненависть до них за те, що вони не українські націоналісти. Для вас, наприклад, мусить бути ближчий український москвофіл чи полонофіл (оцей, як ви його звете, малорос і русин), аніж чужинець, який вам мав би допомогти визволитися від Москви чи від Польщі. Ви мусите все своє почуття і весь свій розум зосередити на тому, щоб знайти розуміння, знайти спільну політичну мову з місцевим москвофілом чи полонофілом, іншими словами – сотворити з ними разом на Українській землі окрему державу, а не на тому, щоб поза межами України знайти союзника, який би допоміг вам знищити тих місцевих москвофілів і полонофілів".
Правда, ці слова актуальні й нині? Як би того не хотілося, але завжди знайдеться той, хто дивитиметься у бік сусіда й доводитиме, що в того хата краща. Та чи таке вже кримінальне те прагнення жити у добросусідстві? Той самий Липинський власним прикладом показав, як поляк з шляхетської родини може стати справжнім поборником свободи і самодостатності своєї Вітчизни – України. До речі, любов до України у Липинського формувалася у наших краях – на Маньківщині, де він мав маєток Русалівські Чагарі, та в Уманському повіті, де гуртував перших своїх однодумців. Зрештою, саме Липинський став послом Української держави гетьмана Скоропадського у Австрії, а потім залишився на цій посаді й за часів Директорії Симона Петлюри. А добровільно склав повноваження у ту мить, коли почув про розстріл за наказом зверхників Директорії полковника-патріота Балабана. Посол заявив, що більше не хоче брати участь у "процесі самоспалення, в якому згоряє наша хата"…
Згадалося, як багато було тих Українців з великої літери, які мали далеко не українське походження – молдованин Петро Могила, чех з часткою литовської крові Пилип Орлик, грек Василь Капніст, австрієць Василь Вишиваний (Вільгельм Габсбург), росіянин Микола Хвильовий (Фітільов), грузин Микола Цертелєв (Церетелі)… Варто згадати й звичні для Черкащини імена – Аврама Ревуцького зі Сміли – єврея, який був міністром в Уряді незалежної УНР, та мислителя Агатангела Кримського, кримського татарина, який жив і творив у Звенигородці…
На фоні цього видаються дешевими потуги окремих політиків зіграти на тому, чиї предки звідкіля родом, у кого в якій країні живуть теща та інші родичі. Вони знову занадто багато говорять про США і Росію, але ж Україна – спільний дім, де мільйони людей практично ніколи не згадують про національність і віросповідання одне одного. Так склалося, що лише напередодні чергових виборів знаходяться черв’яки від політтехнології, які намагаються розточити єдине древо Української держави й української єдиної нації, що складається не тільки з українців за походженням. Не прислухатися до них – означає не бути причетним до "процесу самоспалення", в якому ризикує згоріти українська хата…
Источник: Громадсько-політичне видання "Прес-Центр" | Прочитать на источнике
Добавить комментарий к новости "Не спалили б політики українську хату…"