Темні коридори дошкільних закладів

До редакції "Хрещатика" надходять листи, в яких читачі скаржаться на створені при дитячих садках благодійні фонди. Вони стали чудовим інструментом для поборів з батьків, причому безкарних, адже таку діяльність ніхто в державі не контролює. Так, молода пара стала жертвою "благодійності". Коли батьки вирішили оформити свого трирічного сина до дитсадка, завідувачка зажадала від них заплатити доброчинний внесок у $ 300. Оскільки зазначена сума дорівнювала місячному доходу сім'ї, батьки відмовилися вносити кошти.
Дитині настав час іти до дитсадочка. Батьки, звісно, намагаються обрати заклад, по-перше, якомога кращий, по-друге, ближче до дому. Визначившися з вибором, вони йдуть знайомитися із завідувачкою і чи не одразу ж після перших привітань чують: “Чим ви можете допомогти дитячому садочку?”
Натяк більше, ніж прозорий. Переважно під цими словами розуміють фінансову або іншу матеріальну (іграшками, канцтоварами тощо) допомогу дошкільному закладові з боку новеньких батьків.
І тут не йдеться про приватні садочки за високими заборами з потужною охороною, які відвідують чада “сильних світу цього” — олігархів, депутатів. Ми маємо на увазі звичайні (або трохи кращі за звичайні) дитсадки, куди ходять діти робітників, учителів, лікарів, інженерів, водіїв та інших пересічних українців.
Розмір “стартового внеску” визначається в кожному закладі індивідуально і залежить від цілої низки чинників: престижності (одна річ — простий дитячий садок, й інша — центр дошкільного розвитку або щось подібне), місця розташування і віддаленості від місця проживання дитини, наявності басейну, комп’ютерного класу, автономного опалення, належності до того чи іншого відомства (підприємства).
Проте в деяких випадках під “допомогою дитсадку” розуміють звичайнісінький хабар завідувачеві за позитивне вирішення питання щодо зарахування дитини. Розмір цього хабара в різних регіонах і конкретних закладах варіює від 20 доларів США до “плюс нескінченності”.Аби ліпше зрозуміти ситуацію, повернемося трохи назад. Згідно з даними Головного управління статистики, в останні роки існування УРСР місць у дитячих садках не бракувало. Однак після аварії на Чорнобильській АЕС народжуваність різко пішла на спад, а після 1991 року почало зменшуватися й фінансування дошкільних закладів. Тож їх стали масово закривати, а приміщення передавали в оренду на 10—15 років податковим, пенсійним фондам, а часто й комерційним підприємствам.
Від 2001-го народжуваність в Україні почала зростати. Проте дитсадки ще протягом чотирьох років продовжували масово закривати. Брак комерційної нерухомості й бюджетних коштів на утримання дитсадків давав районній і міській владі чудовий шанс убити двох зайців: і зайвих “нахлібників” позбутися, і розвиток малого бізнесу підтримати, що зазвичай не обходилося без винагороди з боку бізнесменів.
Внаслідок цього на зарахування до дитсадків стали утворюватися черги, в які батьки записували своїх чад за рік-два. З’явилася навіть “дитяча міграція” — батьки з сіл та селищ возили своїх синів і доньок у садочки обласного центру. Хоча така практика суперечить Закону України “Про дошкільну освіту” вiд 11.07.2001 № 2628-III), зокрема у ст.11 зазначено, що “дошкільний заклад задовольняє потреби громадян на певній території в дошкільній освіті”. Але завідувачі дитсадків на це закривають очі. Звісно, також не задарма. Причому у вимаганні “благодійних внесків” прикриваються тим самим законом, який передбачає батьківське забезпечення матеріально-технічної бази дитсадка.Зазначимо, що здебільшого завідувач садочка не привласнює повністю суму хабара, а ділиться нею з керівництвом.
Річ у тім, що в кожному відділі освіти добре знають, які дитсадки на їхній території більше престижні, а які — менше. Якщо там бракує місць (як і є практично скрізь), отже, є всі умови для хабарництва.
До слова, дуже цікава ситуація виходить, коли всі батьки індивідуально доплачують вихователю за “особливо уважне і дбайливе” ставлення до їхньої дитини, і кожен вважає, що, крім нього, ніхто цього не робить (а якщо і робить, то максимум ще дві-три людини).
Тож виходить, що вихователь (нянечка) повинен з підвищеною увагою і турботою ставитися до всіх без винятку дітей! Власне, що і без того входить до його посадових обов’язків.
Найстрашніше, що батьки розуміють беззаконня, але не вбачають у тому нічого поганого!
А втім, грошовими внесками справа не обмежується. Якщо про розміри матеріальної допомоги батькам повідомляють віч-на-віч, то список речей першої потреби, якими тато й мама повинні забезпечити дитину, часто вивішують у холі дитячого закладу. Тут і різні пожертви “на подарунки вихователям та завідувачці” до всіх свят, які, власне, нічим не відрізняються від звичайних хабарів, і збори “на ремонт”, “на іграшки”, “на інвентар”. Окрім того, батьки купують новорічні прикраси для ялинки, книжки, здають гроші на меблі, портьєри, тюль, килими.
Адже в законі не вказано ні розмірів такої допомоги, ні її характеру — натуральна допомога чи грошова. Тож керівники дошкільних закладів використовують статтю закону максимально. Сума доброчинного внеску в престижних дитсадках у центрі столиці сягає 1000 доларів США на місяць.
Хоча в п. 6 постанови Кабміну “Про затвердження положення про дошкільні заклади” від 1 вересня 1993 року № 688 зазначено, що “прийом дітей здійснюється на підставі заяви батьків, довідки про здоров’я дитини та свідоцтва про народження” — про жодні внески взагалі не йдеться.
Знайти державні органи, які б контролювали витрати благодійних коштів батьків, виявляється, непросто. Районні та міські управління освіти цим питанням не опікуються, податкова цього не перевіряє через неофіційний характер таких внесків — адже на базі дитсадів не створюють юридично зареєстрованих доброчинних фондів з розрахунковим рахунком і касою.
Усі кошти одразу ж потрапляють до рук завідувачів, які лише вимагають у вигляді страховки заяву від батьків, у котрій ті просять взяти благодійний внесок. Ці заяви і показують інспекторам з Міністерства освіти і науки, котрі раз на рік перевіряють дошкільні дитячі заклади.Інспектори чудово знають, що згідно з постановою Кабміну “Про благодійні фонди” фонд потрібно офіційно зареєструвати, і роботу його повинна контролювати не адміністрація дитсадка, а батьківський комітет. Проте держінспекція порушень не фіксує.
Офіційна реєстрація благодійних фондів, які збирають гроші для дитсадків, не вигідна ні завідувачам, ні управлінням при міністерстві, ні найчастіше самим батькам. Адже адміністрація не може відкрити банківського рахунку на базі дошкільного закладу, зареєструвавши фонд на ім’я одного з його працівників. А вмовити когось із батьків зробити це теж нелегко — не кожен візьме на себе таку відповідальність.Та навіть якщо всіх правил дотримати, контролю можна уникнути. Коли фонд при дитсадку зареєстровано на юридичну особу, а в статуті фонду нічого не вказано про те, що гроші призначено для конкретного закладу, то перевірити його роботу неможливо.
Єдиний спосіб викоренити корупцію — прибрати черги до дитячих садків. Але для цього потрібно побудувати нові дошкільні заклади, що практично нереально — в комунальних бюджетах немає грошей навіть на ремонт тих, які нині працюють. У багатьох містах є проблема відведення землі під дитячий садок. Щоб усім українським дітям дати дошкільну освіту, кожен дитсадок повинен приймати майже удвічі більше малечі. Ось тільки це суперечить тому ж таки Закону “Про дошкільну освіту”, де чітко регламентовано кількість дітей у групах: до року — 10 осіб, від 1 до 3 років — 15, від 3 до 6 років — 20, інакше керівник закладу платить штраф санепідемстанції. Проте цей штраф він також може перекласти на плечі батьків, які погоджуються, щоб заради їхньої дитини завідувачка порушила законодавство.
Безперечно, проблема великих черг у дитячому садку зумовлена браком дошкільних закладів. А, як відомо, там, де є черга,— там корупція. Та насамперед у цьому винні самі батьки. Адже вони не звертаються до правоохоронних органів чи до управління освіти зі скаргою, вочевидь, побоюючись, що їхнє дитя залишиться вдома або ж вихователі ставитимуться до нього погано. Тому й боротися з такими поборами складно.
Звісно, боротьба мала б сенс, якби в ній брали участь більшість татусів і мам. Тобто батьківські комітети дбали б про дітей, а не прислуговували вихователям та адміністрації закладів. Батьки, розпанькуючи вихователів, забувають, що це обов’язково позначиться на вихованні дітей. Адже добру людину неможливо виховати, якщо у вихователя в голові тільки бажання нагріти руки, а не педагогічні проблеми.
“Хрещатик” зазначає, що цю проблему можна розв’язати лише гуртом, через механізми громадянського суспільства. Тому велике прохання не бути байдужими і надсилати листи на адресу редакції: 01034, Київ-34, Володимирська 51-б, в. о. головного редактора Денису Жарких.

Источник: Хрещатик - Київська мунiципальна газета | Прочитать на источнике