Лев Венедиктов: “Що далі на південь, то тепліший голос”

Головний хормейстер Національної опери України про свого батька-регента, про вплив кліматичних умов на тембр голосу, про свободу вибору як знамення часу
— Ваш батько був відомим регентом у дореволюційній Росії. У вас не було бажання піти його стопами?— Ви повинні враховувати, який то був час. Сам бачив, як нашого сусіда, відомого регента Михайла Ступницького, о п’ятій ранку забрали, і більше ми його не бачили. І це непоодинокий випадок. Батько, певно, вчасно змінив роботу і пішов працювати вчителем співу в школу. Хоча він був регентом першого класу (до слова, в енциклопедії російського православ’я, яка вийшла нещодавно, є стаття про нього). Батько в 1902 році закінчив Придворну співацьку капелу, а 1908-го — Петербурзьку консерваторію. Я дотепер зберігаю, як найдорожчий амулет, його диплом, підписаний Глазуновим. Це були часи, гідні щонайбільшої пошани, адже тоді працювали Черепнін, Лядов, Соколов, Шапорін. Мій тато був дуже освіченою людиною, винятково обдарованою від природи. І якщо в мені знаходять щось добре, то це від нього. Першим моїм учителем музики, звісно, був батько. Але готував мене як піаніста. Я грав з оркестром ще хлопчиком, гадав, що піду цією лінією. Хоча мені було дуже сумно, бо я хотів разом із хлопцями грати у футбол, ганяти голубів. А натомість сидів удома і “ганяв” гами. А потім війна, що перевернула догори дригом усі плани, надії, уявлення не лише мої особисті, а й інших людей. Я на той час навчався у Борисоглібському музичному училищі як піаніст. І мене, 17-річного, взяли на фронт. Я пройшов Північно-Кавказький фронт, блокадний Ленінград, до Мурманська ми дійшли. Працював диригентом ансамблю пісні й танцю Північно-Кавказького військового округу. А потім ми зупинилися в Києві, й тут нас залишили. Тож із березня 1944 року я в Києві. Тоді було оголошено перший набір до київської консерваторії, яка повернулася з евакуації. На піаніста я не міг вступати, бо всі ці роки в очі не бачив інструмента. І мені порадили йти на диригентське відділення, оскільки мав певний досвід, а потім перевестися на фортепіанне. Однак я так захопився хоровим диригуванням, що вже і не думав про повернення. Закінчив консерваторію, аспірантуру, а потім мені запропонували йти працювати в оперу хормейстером. Ось звідси і починається моє продовження батькової справи, адже на той час він уже працював не регентом, а хормейстером Маріїнського театру. Пам’ятаю, я прийшов до нього і кажу, мовляв, так і так, пропонують мені хормейстером бути. Він відповідає: “Йди”. Ось із тим “йди” я вже 56 сезонів підряд і йду.
— У нас люблять акцентувати увагу на якійсь особливості українських голосів. Зазвичай це говорять з певною політичною метою, тому ніхто вже не вірить. А ви якої думки?— Вважаю, є сенс озирнутися назад. У ХVІІІ—ХІХ сторіччях саме на території України шукали і набирали хор хлопчиків до Придворної капели. Цим займався ще Глінка, котрий працював капельмейстером капели, його спеціально відрядили сюди. Березовський, Бортнянський, Разумовський, Гулак-Артемовський — це все Україна. У мене є така теорія (може вона хибна): що південніше, то голоси тепліші, в них більше обертонів, вони емоційно насиченіші, іншого тембру. Це надає звукові специфічного забарвлення, що зворушує людське серце. Я не говорю якихось компліментів. Це природа, клімат. Наприклад, російський хор, можливо, могутніший, але звук у нього холодний, стриманий — позначаються кліматичні умови.
— Композиторів, письменників, поетів заведено ділити на покоління і шукати в їхній творчості певні тенденції часу. Чи є корінні відмінності між диригентською творчістю старшого і нинішнього поколінь?— Епоха, поза сумнівом, впливає. Але передусім на репертуар. Сімдесят років у нас не співали церковної духовної музики. Адже тут є досконалі речі, наприклад, “Всеношна” Рахманінова. І я переконаний, що сама фактура хорових духовних творів найсприятливіша для співу. Сучасні диригенти мають величезну свободу вибору репертуару, свободу вибору взагалі, що, напевно, є певним знаменням часу. Все інше в диригентській справі залежить від школи.
— Що таке школа Льва Венедиктова?— Школи Венедиктова, можливо, і немає. Та є досвід. Я вважаю, що студента не можна вчити диригування — треба вчити розуміння музики. Серед величезного емоційного напруження композитора, буквально в партитурі твору, потрібно знайти певну думку і донести її — це найголовніше, і найскладніше.
Лев Венедиктов — найшанованіший, найдосвідченіший, і, мабуть, найконсервативніший, у доброму значенні слова, український хормейстер. У Національній опері України він пропрацював із хором понад півстоліття. Співпрацював з Дмитром Шостаковичем, Віталієм Губаренком, Костянтином Симеоновим, Стефаном Турчаком, Іриною Молостовою, Євгенією Мірошниченко. Не дивно, що тепер, роздумуючи над сучасною музичною ситуацією, маестро говорить не про відсутність талантів, а про відсутність особистостей.
Розмовляла Олеся НАЙДЮК, “Хрещатик”

Источник: Хрещатик - Київська мунiципальна газета | Прочитать на источнике