Олена Степаненко: “Поезія — це не хвороба і не професія, це шляхетне хобі”

Програма “Молода література з Петром Щербиною” вже вкотре знайомить читачів “Хрещатика” зі своїми гостями, які відповідали в ефірі радіо “Київ 98FM” на запитання ведучого і знайомили слухачів зі своїми творами. Цього разу гостем літературної програми Радіо “Київ” була відома українська поетеса Олена Степаненко.
— Як сьогодні живеться молодим українським поетесам?— Я б не стала поділяти поетів і поетес за гендерною ознакою. А щодо того, як сьогодні поетам живеться в Україні, — не знаю, що й сказати. Як на мене, якщо в тебе є дві руки, дві ноги і голова на плечах — ти будеш жити настільки добре, наскільки захочеш. Поезія — це не хвороба і не професія, це шляхетне хобі, захоплення і задоволення, доступне далеко не всім. Я також глибоко переконана, що талановита людина — талановита в усьому. Багато моїх друзів пишуть прекрасні вірші і водночас грають у музичних гуртах, багато експериментують на грані поезії й музики, відеопоезії й різноманітних перфомансів, більш чи менш вдалих, адже це пошуки, і тим вони цікаві. Я теж із задоволенням беру участь у таких експериментах. Інколи, коли знайомишся з новою людиною, просто диву даєшся, як багато на світі талановитих людей.
— До якого літературного покоління ви належите?— Мені надзвичайно складно визначити свою приналежність до того чи іншого покоління, як, власне, і визначити самі ці покоління. Нині — час міксів. Один мій ровесник може писати, як митці вісімдесятих, другий — як двотисячник, і складати “всіх катів до однієї ями”, як на мене, було б просто некоректно. Кожен живе і пише в тому напрямку і в тому поколінні, де почувається комфортно.
— Хто з відомих авторів вплинув на вашу творчість?— У дитинстві це були Блок і Гете, потім — Цвєтаєва. І якоїсь миті, років у п’ятнадцять, я зрозуміла, що ніколи не зможу писати так, як вона, і перестала писати взагалі. Мені знадобилося років 4—5, аби зрозуміти, що є така собі Олена Степаненко, яка не мусить взагалі ні на кого рівнятися. Просто намагатися перейняти щось добре, світле, потужне — з напрацьованого іншими — і розвиватися далі.Я люблю творчість Камінгса та Еліота, зачитуюся Елюаром і Превером, обожнюю п’єси Клоделя. До того ж мені подобається те, що зараз пишуть в Україні, Росії, Білорусі — щодня з’являються нові імена, цікаві тексти — і я розумію, що все це впливає на мене. Плюс — кінематограф, музика, звуки, запахи. Життя.
— Як народжуються ваші книжки?— З роси й води, з екологічно чистих продуктів. Зазвичай — коли була написана певна “критична маса” текстів — виникала, інколи просто нізвідки, і змога видати книжку. Перша вийшла у видавництві “Смолоскип”. На той час воно було чи не єдиним, яке опікувалося молодими письменниками, і досі продовжує це робити, за що його засновнику, пану Осипу Зінкевичу, низький уклін. Я не знала ані умов конкурсу, ані жодної людини, яка б могла про них мені повідомити, тож просто віддала тексти до видавництва. Стояли божевільні морози, і щоб заповнити потрібні анкети, довелося дуже довго відігрівати руки біля горнятка з чаєм, який там запропонували. Перемогти я не сподівалася, перше місце стало сюрпризом. Але от халепа — для видання книжки потрібно було удвічі більше текстів, аніж я подала. І знову пощастило — я дуже вчасно захворіла і, власне, за ті два “недужих” тижні змогла дописати ще 27 віршів. Таким чином з’явилася моя перша книжка “Передчуття Авалону”. Друга називалася “Коротка меса на друге пришестя Данте” і вийшла у “Гранослові”. Головний її розділ — вінок сонетів, що чергуються з верлібрами. Верлібри були написані без розділових знаків. Я тоді працювала у Спілці письменників і мала спілкуватися з представниками видавництва, що друкувало мою книжку та книжки інших переможців “Гранослова”. Яким же було моє здивування, коли ці люди принесли макет збірочки геть покреслений і розмальований комами й тире. Це був шок. Виявляється, голова Cпілки, пан Яворівський, уклав угоду з видавництвом, яке не те що поезії, а взагалі книжок доти не видавало. І всі намагання довести щось розбивалися об уперте нерозуміння: чого вона взагалі від нас хоче? Дякувати Богові, під час однієї з таких “розборок” прийшов у всіх сенсах великий поет Василь Герасим’юк і ледь не побив упертого пана з некнижкового видавництва, тож той напрочуд легко зрозумів, чого від нього хочуть. Тож “Третя Атлантида” таки вийшла у “Зоні Овідія” видавництва “Факт”. Вважаю, що це наразі найкраща серед моїх книжок. Хоча хтозна, можливо, наступна мені подобатиметься більше, адже вона буде сповнена нових ідей, нових вражень, нової любові.
Розмовляв Петро ЩЕРБИНА, спеціально для “Хрещатика”

Источник: Хрещатик - Київська мунiципальна газета | Прочитать на источнике