Аграрна Україна: від Америки – до Європи

“Україна – житниця Європи”. Більш стале за роки радян­ської влади визначення республіки підшукати складно. Іноді здавалося, що долю України у світовій економіці визначено на століття. І не тільки тому, що їй належить чверть світових запасів прекрасного чорнозему. Свої інші потенційні конкурентні переваги – науку, авіабудування, космос – вона втратила, ставши постачальником наукових кадрів для дослідницьких центрів усього світу.
Якщо аграрне виробництво – покликання України, то яким йому бути?
Нині у світі, крім соціалістичного колгоспного способу ведення сільського господарства, відомі дві моделі державної полі­тики або стратегії розвитку аграрних ринків – “американська” і “франко-голландська”.
Американська модель передбачає державну стратегію стимулювання розвитку великих аграрних господарств, часто у складі вертикально-інтегрованих компаній. Такі структури можуть бути гравцями на міжнародному ринку і протистояти екс­пансії іноземних конкурентів.
Атрибутами такої моделі є укрупнення сільськогосподарських земель – часто через зубожіння або скуповування володінь дрібніших господарств, а також використання новітніх технологій у рослинництві та тваринництві, включаючи генетично-модифіковані організми (ГМО). Такий підхід дає змогу досягати найнижчої собівартості виробництва сільгосппродукції і успішно конкурувати на зовнішніх ринках.
Франко-голландська модель ґрунтується на політиці протидії укрупненню земель. Прихильники цього підходу акцентують увагу на розвитку малих і середніх фермерських господарств сімейного або кооперативного типу. Така форма господарювання дозволяє отримувати якісні продукти харчування в широкому асортименті, проте їх собі­вар­тість перевищує “американські” аналоги. У підсумку ці товари менш конкурентоспроможні на світових ринках.
Держава, яка обрала франко-голландську модель, приречена субсидувати свій аграрний сектор. Зате в селі зберігається середній клас, який не перетворюється на низькооплачуваних робітників великих виробництв, що займаються випуском масових культур.
Яка ж із цих моделей най­прийнятніша для України? Це питання мало б пролунати 18 років тому. Однак тоді, після здобуття нашою державою незалежності, влада не обтяжувала себе розробкою довгострокових стратегій. І цьому мимовільному вибору сприяли й об`єк­тивні чинники.
По-перше, країна має велику територію. Звичайно, за цим параметром її складно порівнювати зі Сполученими Штатами, проте в Європі Україна – одна з найбільших держав. А це дозволяє концентрувати виробництво і завдяки мінімізації витрат домагатися вищої рентабельності.
По-друге, проти франко-голландської моделі грала тотальна бідність молодої держави. Початок 1990 років ознаменувався, без перебільшення, розрухою: зупинялися заводи, систематично зникали світло в будинках і пальне на автозаправних станціях, роками не виплачували мізерні пенсії. Убогий держбю­джет тріщав по швах. У таких умовах уявити собі рясне фінансування немічних колгоспів, та ще й у європейських обсягах, було неможливо.
Упровадження в Україні європейської моделі недоцільне з економічного погляду – переконували населення маститі екс­перти.
Результати такої політики очевидні: типові вітчизняні супермаркети наповнилися типовими, позбавленими смаку напівфабрикатами в типових плас­тикових упаковках. І це не єдиний мінус “американізації” української аграрної галузі. Ця модель також ігнорує соціальний фактор.
Уже тепер унаслідок укрупнення аграрного виробництва мільйони колишніх селян залишили країну і стали заробітчанами. Навряд усі вони колись повернуться на Батьківщину. Радше навпаки – останнім часом емігранти масово забирають до себе свої сім`ї. Українські села зникають.
Тим часом Європа уникла цієї тяжкої долі. Подорожуючи Францією чи Італією, між містами на мальовничих луках можна спостерігати доглянуті господарства місцевих селян. Окраса малих ферм – затишні добротні будинки, один тільки вигляд яких свідчить про заможність господарів. Ці господарства становлять основу середнього класу. Місцеві жителі з гордістю кажуть: “Я – селянин”.
Тут немає масових виробництв із задушливими кілометровими корівниками, тут ніколи не бачили птахофабрик з їх жорстокими формами утримання курей. У вільній країні вільні навіть корови: вони не знають прив`язі й мирно пасуться, по­дзвонюючи дзвіночками на шиях.
Місцеве виробництво – “штучне”. Високі технології поєднуються тут із віковими традиціями ремесла, яке зберігає прадідівські секрети, а отже, й унікальний смак того чи іншого продукту.
Якщо це сир моцарелла, то можна проїхати десять і сто кілометрів і скрізь побачити одні й ті ж форму та текстуру продукту. Проте варто лише спробувати – і щоразу це будуть різні смаки.
А чим Україна гірша? Ми завжди славилися своїми промислами, ремеслами та чудовими народними стравами. І нині в кожному регіоні країни можна знайти неповторні м`ясні та молочні продукти, вина та солодощі. Проте, щоб спробувати їх, потрібно об`їздити всю країну: у крамницях, на відміну від європейських торгових центрів, такі товари не продають.
Понад те, незабаром, якщо тільки нинішня аграрна політика держави не зазнає серйозних змін, ці екологічно чисті, або, як їх називають на Заході, органічні продукти харчування, що їх виробляють без застосування хімічних препаратів, зникнуть і з базарів – разом із самими селянами.
Місцеві органи влади повинні створювати можливості для розвитку дрібного сімейного або кооперативного бізнесу – і в аграрній сфері, і в сфері обслуговування, включаючи торгівлю, побутові послуги та “зелений” туризм.
Поза сумнівом, Україна має зробити різкий розворот від американської до франко-голландської аграрної моделі. Необхідно протидіяти існуючій практиці укрупнення земель, розвернути фінансові потоки і спрямувати їх на розвиток сотень тисяч малих і середніх фермерських господарств. Саме такою повинна бути аграрна полі­тика українського уряду. У цьому переконує досвід цивілізованих країн, логіка і просто здоровий глузд.

Источник: ЛЬВІВСЬКА ГАЗЕТА | Прочитать на источнике