Андрій Кокотюха: «Українську літературу я порівнюю з грибним лісом»

Програма «Молода Література» на Радіо «Київ 98FM» традиційно знайомить читачів «Хрещатика» зі своїми гостями, які відповідали в ефірі на запитання ведучого і читали свої твори. Цього разу гостем літературної програми Радіо «Київ» був відомий український письменник Андрій Кокотюха.
- 1987 року ви написали своє перше оповідання. Як воно писалося і про що було?
– Взагалі, своє перше оповідання я написав, коли мені було 7 років, тобто, в 77-му. Це була казка в стилі екшн, де за сюжетом лісові звірята зі збоєю в руках боронили свій ліс від піратів. А перше опубліковане оповідання було надруковано 1987-го року в журналі «Рабоче-крестьянский корреспондент». Мені його передплатила наша редакція, і це був, як зараз кажуть, бонус. Я співпрацював з ніжинською районною газетою «Під прапором Леніна», і своїм кращим дописувачам вони передплачували журнал «Рабоче-крестьянский корреспондент». Річна передплата коштувала на радянські гроші 1 рубль 20 копійок. Крім усього іншого, в журналі був конкурс оповідань. А я в період із 13 по 16 років кругом писав: у «Перець», у «Юность», ще в якісь всесоюзні та українські радянські журнали. В мене дос десь лежать листи приблизно такого змісту: «На жаль, ваші твори нам не підходять, але творчої наснаги». Ну, я і туди, в РКК, написав невеличке гумористичне оповідання. Називалося воно, як я пам’ятаю, «Вільний день». Після публікації редакція проводила опитування серед читачів журналу - а яке саме оповідання вам сподобалось. І от моє було на п’ятому місці. Перші місця займали соціально значущі твори про війну і перемогу, про те, що таке «добре» і що таке «погано». Мене п’яте місце цілком влаштовувало, тому що я справді пишу літературу для відпочинку. Це література не дидактична, я ніколи не вчу жити, я розказую цікаву історію. Я розумію, що це йде врозріз з якоюсь там загальною лінією, але принаймні я тоді отримав свої перші 10 рублів – гонорар за оповідання. Пізніше я тривалий час співпрацював з гумористичними виданнями і навіть був двічі прес-секретарем Першого і Другого Всеукраїнських конкурсів гумору. До речі, на другому конкурсі, в 1993 році, диплом здобув ще тоді нікому не відомий Андрій Данилко. Ну, пізніше інші оповідання друкувалися в чернігівських газетах. А перша книжка, «Шлюбні ігрища жаб», вийшла в 1996 році. Далі п`ять років знву перебивався журнальними публікаціями, за них або платили, або потім грошові премії видавали. До речі, в ті часи я писав оповідання на спецзамовлення для жіночих журналів. І тут виникали робочі суперечки з одним редактором. Мені казали: «От чому в тебе в оповіданнях для жіночих журналів жінки, головні героїні, курять, п`ють і матюкаються? Хай вони чогось одного не роблять! Ну хай, принаймні, не курять.». Ну, а вже з 2001-го року книжки почали входити регулярно, від двох до шести на рік. Я не сказав би, що я сьогодні живу з гонорару за художню літературу, хоча мені цього дуже хочеться.
– Чому ви любите алкоголь і збирати гриби, проте не любите політики і одностатевого сексу?
– Я вже теоретик алкоголю, перейшовши на теорію з практики. Моя курсова робота після першого курсу університету (я вчився на факультеті журналістики) називалась «Боротьба з пияцтвом та алкоголізмом у висвітленні засобів масової інформації». А вже через п’ять років мені робили зауваження в офісі за те, що я споюю усіх, хто приходить в офіс. А ще – вимагали не споювати молодих митців.
Кілька років тому мій колега Сергій Жадан видав мені такий імпровізований документ «Ветеран запою». Мені в цьому контексті подобається слово «ветеран», вона таке військове. Бо, як на мене, алкогольний досвід в нинішніх умовах треба прирівнювати до воєнного. Звісно, хтось поляже в такій війні, хтось відсидиться в тилу – мовляв, хворий, не можу пити, а хтось вижив і більше не хоче «воювати». На мою думку, алкогольний досвід має бути якщо не в кожної людини, то в письменника точно. Той, хто переживав тяжкі похмілля, свої запої та запої друзів, стає більш терпимим до світу. Бо алкоголь допомагає людині розкритися повністю передусім для себе, виявити власні добрі й погані сторони. І, відповідно, чітко визначає ставлення людини до життя: ось це людям пробачити можна, а ось це – в жодному разі ні. Через те, власне, політику і саме слово «політика», ненавиджу: алкоголіки гостріше сприймають падлючість.
Стосовно одностатевого сексу - я не певен, чи люблю його, чи не люблю, бо я ним ніколи не займався. Мені не подобаються його реклама і пропаганда: мовляв, ось ми, «блакитні», такі всі з себе особливі, тонкі, витончені, талановиті, демократичні… Люди мають право займатися тим сексом, який їм більше до вподоби. Більшість людей є гетеросексуалами, але ж вони про це не кричать!
А от гриби – це моя слабкість, я їх збирав з шести років і останнім часом дуже хочу піти по гриби, вже кілька років підряд, але немає часу. Українську літературу я порівнюю з грибним лісом. Коли мене бабуся вчила, як шукати гриби, казала, якщо в лісі є повно поганок, там обов’язково є хороші гриби. Але якщо ліс чистий, немає жодного гриба, навіть поганки, то там не буде і білих. Я про те, що письменників повинно бути багато - на сто поганих письменників буде десять хороших.
- Як просуваються справи з екранізацією Ваших творів?
- Дуже добре. Поки що продюсерам подобаються сім з десяти ідей, які я їм приношу, але зараз стало все кіновиробництво і Україна – не виняток. До того ж, визначаються зараз з форматами, тому сценаріїв, написаних і прийнятих у виробництво більше, ніж справді запусків. От за ці роки затверджено десь п’ять проектів, сценарії яких вже написані. А в запуск ще не пішов жоден. А фільм «Повзе змія» змонтовано, і я сподіваюсь, що восени буде прем’єра на якому-небудь телебаченні. Фільм за детективом «Легенда про Безголового», який називається «Тривожна відпустка адвоката Ларіної» був показаний минулого року на «Інтері», й наскільки я знаю, він мав досить непогані рейтинги, його навіть потім повторювали, і зараз продається диск. Перший художній фільм за моїм сценарієм – це «Тупик». Книжка ця так досі і не видана, фільм було знято за повість «Тупик для втікача», надрукованою в журналі «Київ» 1996-го року. Це був єдиний фільм, знятий студією Довженка у 1998 році. Знімав Григорій Кохан. В цього фільму дуже цікава доля: його всі критикували, і критикували справедливо, він не пішов в російський кінопрокат, бо Мінкульт не продублював російською. Зате його можна зараз знайти або в ранковому, або в глибоко нічному ефірі на якому-небудь українському каналі щонайменше два рази на рік. Він є паличкою-виручалочкою для телеканалів, коли треба показати сучасний український фільм, знятий на сучасному українському матеріалі, і для мене це приємно.
Розмовляв Петро ЩЕРБИНА, спеціально для «Вечірнього Києва»

Источник: Хрещатик - Київська мунiципальна газета | Прочитать на источнике