18 років існування самостійної України чимало скептиків вважають періодом втрачених можливостей. Адже якщо на момент проголошення незалежності Україна була однією з найперспективніших держав не лише пострадянського простору, а й усієї Центральної Європи, то нині лише збільшує відставання від своїх сусідів.
2004 року країна внаслідок помаранчевої революції отримала ще один шанс, яким теж не змогла скористатися. Нову надію нам дає 2010 рік. Та чи не втратимо ми і її?
А починалося все дуже красиво. Наприкінці 1980-х - початку 1990-х в Україні розпочався період загального національного піднесення. “1990-го були перші більш-менш демократичні вибори, – розповідає політв’язень, народний депутат першого скликання Верховної Ради Левко Лук’яненко. - Від Гельсінкської спілки, членом якої я був, пройшло 12 осіб, які утворили у парламенті групу “За незалежність”. Загалом усі демократичні депутати (приблизно 123) створили Народну Раду. Вперше у ВР ми прийшли 15 травня 1990 року і взялися агітувати й перевиховувати комуністів. Перевиховували їх усюди – з трибуни, в коридорі, у фойє, в туалеті… Так от, через два місяці - 16 липня - Верховна Рада конституційною більшістю проголосувала за Декларацію про державний суверенітет. Це вже була програма будівництва незалежної України”.
Демократичний рух поширювався, і в середині 1991 року Москва вирішила вдатися до рішучих дій, інакше – розвал Радянського Союзу. Реванш – ГКЧП – завершився провалом, це стало певним стимулом для проголошення незалежності України. “23 серпня під час засідання Народної Ради я виступив з ініціативою скористатися розгубленістю комуністів і проголосити Україну незалежною державою, - розповідає Левко Лук’яненко. - Демократичні депутати побачили, що я правильно зорієнтувався, і відразу ж запропонували написати відповідний документ. Розуміючи, що страх комуністів і почуття провини довго не триватиме, я запропонував написати найкоротший документ, у якому було б лише проголошення України незалежною державою і більше ніяких ідей. Бо якщо документ буде довшим і Верховна Рада не замислюючись його не ухвалить, а почне обговорювати, а обговорення перенесуть на другий-третій день, то всю справу можна провалити”.
За півтори години текст Акту про незалежність був готовий, із незначними правками його погодила Народна Рада. Наступного дня – 24 серпня 1991 року - під час позачергового засідання Верховної Ради рішення про проголошення України незалежною державою проголосували конституційною більшістю. Подальші події відомі. Всенародний референдум, президентські вибори, інші події, які дали початок Українській державі. Однак одного таки не зробили – попри проголошення незалежності, в державі продовжував діяти той парламент, який обрала ще Радянська Україна. Цей прорахунок демократичних сил можна назвати фатальним – попри зміну вивіски, при владі в країні залишилися ті самі люди, з тим самим прорадянським мисленням, із прорадянськими орієнтирами і невірою у незалежне майбутнє. “За розпуск парламенту з його комуністичною більшістю я виступав ще 1990-го, - говорить іще один народний депутат тодішнього парламенту Степан Хмара. - На жаль, не вдалося переконати частину демократичного спектру депутатів в необхідності цього кроку. Це, а також той факт, що на сесії Верховної Ради не було заборонено Компартію, говорить про певну політичну недосвідченість певних наших депутатів. Їх уміло обіграв партійний номенклатурник Леонід Кравчук, який у такий спосіб дозволив подальшу діяльність і партійної номенклатури, і відновлення Компартії”. Друга помилка, вважає пан Хмара, яку допустили в той час демократичні депутати, - поспішні президентські вибори. “Тоді було порушено правильну послідовність формування влади. Спочатку треба було переобрати місцеві ради і парламент, де всі шанси здобути більшість мала демократична частина суспільства. Компартія тоді мала найнижчий рейтинг популярності й викликала алергію в суспільства, причому в усіх регіонах. А вже тоді можна було успішно проводити вибори Президента”, - підсумовує екс-нардеп.
Своєю чергою, Левко Лук’яненко запевняє, що питання про розпуск тодішнього парламенту стояло дуже гостро, однак на заваді була низка сумнівів. “Ці комуністи проголосували за державний суверенітет, тобто вони стали на державницькі позиції. Якщо ж провести нові вибори, то чи буде нова Верховна Рада кращою? Чи є шанси, щоб нас замість 123 стало більше? Адже ми не маємо, як і не мали, ні друкарень, ні техніки, ні редакцій, ні телевізії, ні радіо – нічого. Все це було в руках комуністів. Оті сумніви привели до того, що навіть Народна Рада не виробила єдиної думки”, - розповідає політв’язень.
Унаслідок невпевненості у власних силах шанс на політичну люстрацію було втрачено надовго – аж до 2004 року. На хвилі тодішнього національного піднесення Віктор Ющенко міг і мав змінити українські реалії. Однак ми знову наступили на ті самі граблі. Незважаючи на те, що більшість у парламенті була прокучмівською, Віктор Андрійович не наважився на дострокові парламентські вибори, аби закрити старим кадрам шлях до сесійної зали. Не скасував він і конституційні зміни 2004 року, які розбалансували систему влади в державі і значною мірою дискредитували нинішню демократію, не зумів провести жодної серйозної реформи.
У січні 2010 року Україна знову обиратиме главу держави. І новий гарант знову опиниться перед дилемою, що стояла перед демократами 1991 року та перед Ющенком 2004-го – достроково припинити повноваження парламенту, аби спробувати на нових виборах провести до нього своїх однодумців, які допоможуть здійснити необхідні реформи, чи домовлятися з нинішніми депутатами, які опустили рейтинг довіри до Верховної Ради до непристойного рівня. Перший варіант дає хоч якусь надію на зміни. Другий – консервує в Україні те болото, в якому вона перебуває всі вісімнадцять років.
Ірина Гамрищак
Источник: ЛЬВІВСЬКА ГАЗЕТА | Прочитать на источнике
Добавить комментарий к новости "Шанс на інше життя"