Україна як парадокс на газовій карті Європи

Наближається осінньо-зимовий сезон, і Європа знову з тривогою поглядає в бік України та її газової труби. Про українські газові проб­леми пишуть усі європей­ські ЗМІ. Для українських читачів хотів би проілюструвати основні принципи функціонування сучасних рин­ків газу в Європі та світі, а потім уже судити, що не так з Україною та її ринком.
Погляньмо на газовий ринок Німеччини, Голландії, Чехії чи Польщі. Ці країни теж належать до континентальної Європи, теж споживають паливо “Газпрому”, част­ково виконують транзитну функцію, але більшість поставленого газу споживають самі.
Блакитне паливо, що ім­пор­тують з одного або кількох джерел, на внутрішньому ринку продають декілька конкуруючих компаній-трейдерів. При цьому одна з них може торгувати російським газом, інша – зрідженим паливом, що постачають через спеціальні морські термінали, куди цей продукт надходить у будь-яких кількостях із норвезьких і британських родовищ або з Арабських Еміратів.
Цей ринок є доволі конкурентним, і пропозиція на ньому значно перевищує попит. Приміром, такі високорозвинені країни, як Японія, де взагалі не існує проблем із газопостачанням промисловості й населення, весь газ отримують у танкерах у зрідженому вигляді.
Проте для нас важливо інше. Національні компанії-імпортери, які ведуть переговори з “Газпромом” про ціну на блакитне паливо, що його транспортують наземними трубами, завжди мають у руках вагомий аргумент: вар­тість їх закупівель не може перевищувати ціну на скраплений газ, який доправляють морським шляхом.
Річна потреба України в блакитному паливі становить 70 млрд. куб. м, із яких 22 млрд. куб. м споживає населення. Незважаючи на наявність проекту з будівництва терміналу на Чорному морі й заводу з переробки зрідженого газу в обсязі 13 млрд. куб. м, який готові були повністю профінансувати англійські, сирійські й турецькі інвестори, ниніш­ній уряд наразі нічого не зробив для початку його запуску.
Проте на цьому відмінності з Україною не завершуються.
Як відомо, європейські ставки транзиту за поставку палива газопроводами приблизно рівні й коливаються в діапазоні 3,5-4 дол. за тис. куб. м на 100 км шляху (в Україні цей показник становить 1,7 дол.). При цьому ставку транзиту в жодному документі не прив’язано до вартості газу, оскільки різними сегментами займаються різні компанії: одна – оператор газотранспортної системи, інша – імпортер російського газу. Вони мають різні баланси й інтереси, і їм неможливо запропонувати робити взаємні поступки.
Під час укладання останньої газової угоди з Росією українському уряду довелося піти на поступки щодо ціни транзиту. До того ж, він іще й зобов’язався не підвищувати ставку протягом наступних п’яти років, незважаючи на ринкову кон’юнктуру. Росіяни легко домоглися такої диспропорції, бо державний монополіст “Нафтогаз України” водночас є й імпортером ро­сійського газу, й оператором транзиту.
Нарешті, останньою ключовою відмінністю європейської ліберальної моделі сучасного газового ринку від регульованої української є ціна.
Сподіваюся, громадськість і політики України поінформовані про те, що торік Кабмін уклав контракт про купівлю в Росії блакитного палива за найбільш невигідною ціною на європейському континенті.
Не хотів би давати надто різкі оцінки, однак, якби таку угоду підписав прем’єр-міністр Великобританії, вся преса Об’єднаного Королівства звинуватила б його в корупції.
За новим контрактом із “Газпромом”, 2009 року Україна зобов’язана купити 40 млрд. куб. м газу лише для власних потреб. На це за середньорічної ціни 280-300 дол. знадобиться 12 млрд. доларів.
Практика збору платежів у першому півріччі засвідчила, що блакитне паливо на українському внутрішньому ринку продають за цінами, значно нижчими від тих, за якими його купують у Росії. Зокрема, населення платить за тарифами, що в перерахунку становлять 63 (!) дол. за тис. куб. м. Трохи менший розрив у цінах для теплових електростанцій і комунальних під­при­ємств, але він є. Єдиний клас споживачів, яким газ продають за рентабельною ціною, – промислові підпри­єм­ства, однак там існує проб­лема своєчасності платежів.
У підсумку, як свідчить звіт “Нафтогазу”, в першому пів­річчі, купуючи газ у Росії дорого та продаючи значно дешевше в країні, ця компанія “заробила” 2,8 млрд. балансового збитку. На щастя, цю суму покрили авансовані платежі Росії за транзит палива у 2009-2010 роках. Однак коли український уряд зажадав від Москви покрити дефіцит черв­невих платежів іще однією авансовою платою за транзит 2011 року, “Газпром” від­повів відмовою. Він побоявся надалі кредитувати потенційного банкрута, чий балансовий збиток за такої полі­тики лише цього року має перевищити 5 млрд. дол.!
Нині очевидне розуміння цього факту спричинило зростаюче занепокоєння Європейського Союзу щодо поставок газу взимку та, можливо, не зовсім зрозумілу для вас відмову Єврокомісії кредитувати наявну модель газових поставок в Україну. Звичайно ж, інтереси безперебійного постачання Євросоюзу нам ближчі, ніж оплата газу українським населенням. Однак, з огляду на те, що обидві ці проблеми залежать від підвищення ставки транзиту блакитного палива через вашу країну, ми повинні вирішити їх разом. Інакше внутрішня газова драма, яка розгортається нині на наших очах в Україні, взимку неминуче торк­неться і нас.
Алекс ФАРНШТЕЙН, аналітик з питань газового сектору компанії United Petroleum Consulting (Лондон, Великобританія) спеціально для журналу “ДУМКА”

Источник: ЛЬВІВСЬКА ГАЗЕТА | Прочитать на источнике