Відзначення 300-ї річниці Полтавської битви запам’яталося зведенням Ротонди примирення і п’янкою місцевого начальства в музеї Котляревського

Не буде перебільшенням сказати, що 300-ї річниці Полтавської битви в Полтаві чекали майже двадцять років. Та в результаті одержали якусь строкату неперетравлювану суміш «святкування» і «відзначення». Частково – в результаті хамських дій полтавської міської влади, для якої нажертися горілки в музеї Івана Котляревського – цілком нормальне явище. Частково – внаслідок вродженого полтавського хамства, втіленням якого став пару років тому «пам’ятник галушці», розташований безпосередньо біля відбудованого Успенського собору. Кажуть, що соціум, котрий зводить «хавчик» до рангу культу, приречений бути бидлом – і на це, зрештою, й заслуговує. Пише «Вечірній Київ»
Перший скандал спалахнув іще до початку «ювілейних заходів». За день до свята полтавський правозахисник Анатолій Банний, випадково (принаймні, за його словами) проходячи повз меморіальний музей Івана Котляревського, побачив, що всередині його горить світло. «Там стояли столи з їжею, спиртним. Ми впізнали мера Полтави Анатолія Матковського та ще декого з верхівки міської влади», – розповідав потім пан Банний.
Далі, за словами правозахисника, він зробив кілька «гарячих» знімків. Це помітив міський голова. Реакція була миттєвою: «Сашко, ану подивись, хто нам тут заважає пити горілку?». «Сашко», тобто секретар Полтавської міськради Олександр Козуб, спробував відібрати в Анатолія фотоапарат, проте безуспішно. П’янка відбувалася під охороною міліції. Проте, коли пан Матковський наказав міліціонерам розібратися з «непрошеними гостями», ті не поворухнулися. Компанія на чолі з Матковським почала розходитися. Хоча деякі заступники міського голови залишилися і почали переконувати порушника спокою. Невдовзі в садибі з’явилися якісь типи спортивної зовнішності. Анатолій Банний розповів, що впізнав серед них деяких своїх знайомих. «Тож бити нас не посміли», – сказав він.
Пан Банний викликав міліцію. Під’їхав наряд, міліціонери попросили відчинити двері, та до середини їх не пустили. «Про те, що коїться, ми телефоном повідомили в СБУ і помічникові міністра внутрішніх справ Антоніні Стучиловій. Та правоохоронців до хати Котляревського так і не впустили», – вів далі пан Банний.
Щодо до самих музейників, то вони підпорядковані міському управлінню культури. Тому, певно, ніхто з них не посмів заперечити проти перетворення меморіального музею-садиби одного з основоположників української літератури на «генделик». Зрештою, в пиятиці брала участь і сама начальник управління культури Полтавської міськдержадміністрації Людмила Семеняга.
Ідея відтворити Полтавську битву виникла в середовищі військових реконструкторів. Місцеві націонал-демократи і члени Конгресу українських націоналістів були проти від самого початку. На їхню думку, це мало слугувати «звеличенню російської зброї». Реконструктори ж посилалися на європейський досвід і обіцяли не допустити політичної пропаганди. Зокрема, пригадувалася ними битва під містечком Гнєвом під час річпосполитсько-шведського конфлікту XVII століття. Битва та закінчилася розгромом польсько-литовсько-руського війська (на його боці, до речі, воювали і козаки). Проте це не заважає реконструкторам трьох країн – Польщі, Швеції й України – вже кілька років підряд розігрувати її. Учасник реконструкторського руху, відомий київський художник Олекса Руденко (той самий, що розробив ескіз нового герба Києва), запевняв, що жодної політики тут не мало бути, і взагалі, будь-які спроби політизувати це шоу одразу припинятимуться. Та в останній момент у полтавській мерії вирішили спрацювати за принципом «дешево й сердито». «Нас просто «кинули», – сказав потім пан Руденко. В результаті, замість багатосотенних делегацій з трьох країн – вбраних за всіма правилами реконструкції, з автентичною зброєю – полем Полтавської битви бігали студенти місцевих вузів, одягнуті в дешеву театральну бутафорію і з бутафорськими рушницями. Шоу було поставлено одним з місцевих театральних режисерів.
Для тих, хто не розуміє першого слова, пояснюємо: фофудья – це дорога тканина, з якої в старовину робився одяг для князів і вищих церковних ієрархів. На сучасному інтернет-сленгу це означає антиукраїнську і проросійську риторику й дії, доведені до сміховинного абсурду.
Отож, один з місцевих «фофудьїстів» вирішив публічно спалити виготовлене ним особисто солом’яне опудало Мазепи. Для цього він прийшов на поле Полтавської битви. На опудалі був напис «Мазепа – Іуда». Між прихильниками і противниками дядька з опудалом заносилося на бійку, та міліція забрала невдаху-підпалювача і вилучила «Мазепу».
Пізніше з’ясувалося, що сутичка виникла між двома проросійськими організаціями. Автор опудала належав до організації «Православний вибір», а його опоненти – до «Собору російського народу».
Інший «фофудьїст», цього разу – справжній, архієпископ Тульчинський і Брацлавський Іонафан (УПЦ МП) нещодавно благословив єпархіальну богословсько-канонічну комісію всебічно вивчити життєпис полковника Івана Іскри і генерального судді Василя Кочубея на предмет можливості зарахувати їх до лику «мєстночтімих» мучеників-страстотерпців, подібно до князів Бориса і Гліба. Про це повідомило агентство «Полтавські новини» з посиланням на прес-службу Тульчинської єпархії. Таким чином, це може стати вже другим випадком, коли персонажів типової боротьби за владу, де були допустимі всі методи й засоби, піднімуть до рангу святих.
Проте, зрештою, не лише це визначало обличчя Полтави під час ювілею. Заступник голови Секретаріату Президента Марина Ставнійчук звернула увагу на те, що хоча результатом Полтавської битви стала поразка українського національно-визвольного руху, але історія вчить бути мудрішими. У зв’язку з цим вона згадала про співпрацю України, Росії і Швеції у справі відновлення пам’ятників історії поля Полтавської битви. Крім того, до дня Полтавської битви за гроші обласного бюджету було зведено «Ротонду примирення». На ній шведською, українською і російською мовами написано «Час лікує рани». За словами голови Полтавської облдержадміністрації Валерія Асадчева, на неї було витрачено майже 1,5 млн грн. У відкритті пам’ятника взяли участь заступник глави Секретаріату Президента України Марина Ставнійчук, посол Швеції в Україні Стефан Гуллгрен, голова Адміністрації Президента Росії Сергій Наришкін, радник Президента РФ Віктор Черномирдін.
Місцеві активісти Української народної партії розгорнули на полі Полтавської битви найбільший у світі прапор України розміром 45 на 30 метрів. За їхнім задумом, це мало символізувати здійснення прагнень гетьмана Івана Мазепи до незалежності України. Полтавські націонал-демократи також відзначили 300-річчя Полтавської битви панахидою біля пам’ятника загиблим козакам та скорботною хресною ходою. «Сьогодні ми, як християни, молимося за всіх, хто тут поліг під Полтавою: і за наших українських козаків, і за шведів, і за росіян. Це наш християнський обов’язок. Велика шана і любов гетьману Івану Мазепі!», – таку промову виголосив народний депутат України, полтавець Микола Кульчинський.
А наступного дня в Полтаві в рамках відзначення 300-річчя «баталії» відбувся конкурс із швидкісного поїдання галушок. Учасники конкурсу пхали собі галушки в рота руками. Кільком з них стало погано.
У магазинах Полтави, тим часом, продавали горілку в порцелянових фігурках Петра І, гетьмана Івана Мазепи і короля Карла ХІІ.
Замість післямови
Виступаючи в Полтаві, голова Адміністрації Президента Росії, заявив: «Розвиток наших країн має ґрунтуватися на принципах поваги до нашої спільної історії, історії, якою ми пишаємося і пишатимемося».
Що ж, у нашій «спільній історії» незабаром наближається кругла дата, якою, принаймні, українці мають всі підстави пишатися. 12 вересня 1609 року наші увійшли до Москви в складі обмеженого контингенту польсько-литовсько-руських військ. Командував ними гетьман Станіслав Жолкевський, галичанин за походженням. Цікаво, чи погодиться російська сторона відзначати цей ювілей? Чи погодиться вона на зведення «Ротонди примирення» посеред Кремля з написом «Час лікує рани» п’ятьма мовами – українською, білоруською, литовською, польською і російською?Коментарів поки немає.

Источник: Хрещатик - Київська мунiципальна газета | Прочитать на источнике