Літній спекотний день. Їду автобусом до рідного містечка, де давно не бував, переповнений радістю зустрічей з друзями. Чергова зупинка. До салону зайшла неймовірно вродлива дівчина років 19-20-ти. Голубі, як волошки, очі, витончений стан, але на вустах сумна посмішка.
Якось дивно, але дівчина зразу ж приступила до розмови. У мене склалося таке враження, ніби вона мене давно знає. Після декількох фраз ні про що вона раптом запитала, чи не боюся я біля неї сидіти.
Запитання мене здивувало, і я поцікавився: чому? Якось так легко, ніби після сповіді, молода красуня повідомила мені, що вона ВІЛ-інфікована.
Десь в глибині серця щось ніби «йокнуло». Спочатку промайнула думка: «Як це?» Через долю секунди виникло бажання відсунутись подалі, але раптово з'явилося неймовірне співчуття до дівчини, яке змусило не поворухнутись, щоб не завдати їй зайвого болю.
Наступила пауза, я збирався з думками і не знав, що сказати. Пожаліти чи заспокоювати, втішати, знаходячи обнадійливі слова, мовляв, все буде добре. Але дівчина, сумно посміхнувшись, ніби призвичаїлась до того, щоб розповідати свою біду, продовжувала далі.
— Живу з цим лихом вже чотири роки, високо цінуючи кожну хвилину свого життя. Спершу, коли дізналася про висновок аналізу - «шок». Як, не може бути, чому у мене? Ні, ні. Це неправда. Звідки, коли, як і чому у мене? Це жах. Потрібно ще раз зробити аналіз, це помилка. Це несправедливо щодо мене. І в істериці закричала: «Матінко, матусю, скажи мені, що це сон! Ущипни мене, щоб я прокинулась».
Як дійшла додому - не пам'ятаю. Лише запам'яталось, що йшла по місту і чомусь заходила у кожен магазин, тупо дивилася на товари і на запитання продавців розгублено відповідала: «Ні-ні, я просто так, я подивитися...»
Коли зайшла до квартири, боялася побачити маму чи ще когось із рідних. В якусь мить промайнула думка: кінець. Згадалися дитинство, школа. Захотілося розпочати все спочатку і виконувати всі поради, настанови матусі, татуся та бабусі. Робити все тільки так, як вони скажуть, і ніяк інакше. Тільки так, тільки так.....
Скільки повторювала ці слова, не пам'ятаю. Блукала поглядом по кімнаті, ніби шукаючи порятунку, а душа кричала і волала. Ні, того не може бути зі мною. Аж раптом очі зупинилися на маленькій бабусиній іконці, яку вона мені колись подарувала в дорогу і для котрої я довго не могла знайти місця в сумочці, серед помад, духів, фарби, пудри та різного непотребу.
Впала на коліна і поповзла до іконки, не відчуваючи болю від тертя голими коліньми об підлогу. Обняла іконку і, заливаючись слізьми, заридала, повторюючи наспіх і заплутано якусь молитву, яку ще в дитинстві мені проказувала бабуся.
– Боженьку, – шептала я. – Невже до Тебе потрібно було прийти тільки тоді, коли сталося лихо?
Батьки у мене шановані, добрі люди. Важко було розмовляти з ними. Страх межував з соромом, покірністю та готовністю до всього.
Декілька днів лежала на дивані з іконкою то на грудях, то в руці, прокручуючи життя до того та після.
Мені тоді було всього 16. Живи, радій життю, бери від життя все добре, навчайся, розвивайся. Чекай свого судженого, бережи себе, свою вроду та дівочу цноту.
Але де там. Компанії, секс... це так здорово, круто, тим більше, коли тобі з усіх сторін кидають компліменти, яка ти сексуальна, приваблива.
У молодіжні та інші компанії не йшла, а летіла, щоб насолодитися компліментами і повтішатися заздрістю подруг. Чергова компанія знайомих та незнайомих різного віку людей. Ті ж самі розмови, примітивні жарти, приколи. Примітила серед хлопців найкрутішого.
Коли став спокушати, легко відмовляла, жартувала, переводячи розмову про інтим на іншу, не менш безглузду. Це мені вдавалося. Але з'явилася пляшка шампанського, вина, заграла легка спокуслива музика. Знала, що не потрібно пити. Пам'ятаю, як випила перший келих під гучний тост «За милих дам» і як взяла до рук другий келих.
Далі все, як у тумані. Прокинувшись, побачила біля себе жахливе, бридке створіння, яке сопіло, відвернувшись до стіни. Цього вистачило, щоб сталось те, про що розповідаю Вам. Всього лише один раз.
Я Вас знаю. Ви колись виступали у нас в технікумі за декілька місяців до мого горя.
Розповідали про тверезість, незайманість, духовність та незрозумілу тоді для мене мораль. Пам'ятаю, як Ви настирливо повторювали: «Я хотів би, щоб Ви мене почули. Ви мене чуєте?»
Ми з одногрупниками посміхалися і жартома шепотіли: «Чую, чую!» А самі думали, мовляв, і в якому столітті цей чоловік живе? Що він городить? А Ви продовжували наголошувати, що хочете, щоб ми Вас почули.
Не почула, не побачила, а так би хотілось, щоб мене тепер хтось і почув, і побачив. Скільки таких сліпих і глухих піднімають келихи під легку музику та крикливо безглузді тости?..
Швидко промайнув час у дорозі, приїхали. Відчув гострий біль у серці від безпорадності, від неможливості чимось зарадити, допомогти ще одному людському горю, котрого могло б не бути.
Все, що зміг сказати: «Тримайтеся і моліться».
Источник: Молодіжна газета Вінничини | Прочитать на источнике
Добавить комментарий к новости "
"ТИ НЕ БОЇШСЯ БІЛЯ МЕНЕ СИДІТИ?" - запитала незнайомка і зізналась, що… хвора на СНІД
"