Це неймовірно, але з Наталкою ми випадково познайомились і розговорились на висоті десяти тисяч метрів над Середземним морем. Я після 10-денної подорожі летів із Тунісу додому до Вінниці, вона – із Африки додому… в гості!
Дивовижно, але наша розмова із сусідкою по тригодинному перельоту почалась із буденного українського «Вітаю!», яке вона не забула за 5 років свого нового життя у новій країні та культурі.
– Ти з України? З Вінниці? Не може бути! Що закінчив? Педагогічний! А кого пам’ятаєш із преподів? – тема для земляцької розмови знайшлась миттєво, але після півгодинного знайомства ми з Наталкою перейшли на особисте. І, як не дивно, вона абсолютно відкрито і практично без табу розповіла про свого африканського мавра, знайомство, заручини, одруження і подружнє життя в мусульмансько-комуністичному Тунісі.
– Із Алі ми зустрілись випадково, під час презентаційної поїздки по готелях курортів Сусса і Монастир. Він був нашим гідом, а ми оцінювали їхній сервіс та якість екскурсій, – розповіла вона. – Чому він «запав» саме на мене? Хтось скаже – доля, але, перш за все, ми знайшли спільну мову – французьку. Чесно кажучи, під час навчання в університеті я вчила її суто для себе, на всяк випадок, бо вже після третього курсу хотіла працювати у туризмі, подорожувати. У Вінниці після отримання диплома класну роботу в турагенції за гідні гроші не знайшла і поїхала із подругою на двох підкорювати столицю. Спершу була асистентом і «куди пошлють» в одній великій мережі подорожей, а вже за два роки стала менеджером по Єгипту і Тунісу… І коли у квітні нас запросили у промотур – поїхала без вагань, бо саме Туніс тоді лише розкручувався в Україні як напрямок комфортного туризму.
– А як саме ти познайомилась із своїм мавром?
– Ми сиділи в автобусі, чекали гіда, і ось він зайшов та сказав усім: «Привіт, я Алі!» І якщо бути точною, то Алі не мавр, а андалузець – його нащадки припливли до Африки з Іспанії. Тому мій чоловік не негр у нашому розумінні, а засмаглий, худорлявий, із чорними блискучими очима чоловік, для мене він красень. Дуже комунікабельний, культурний, а головне – щедрий…
– Чим він тебе покорив?
– Алі не загравав, а був абсолютно відвертим. Про себе, батьків і рідню казав усе відкрито, не падав на коліна, а взяв мене своїм розумом, освітою та шаленою енергетикою – у нього немов моторчик у серці.
– А сам світ мусульманства?
– До знайомства з Алі, його країною та друзями я була впевнена, що на 98% мусульманська країна – це суцільні забобони, заборони і ні-з-зя… Але колонізатори-французи та комуністи-атеїсти перевернули їхнє суспільство і, перш за все, стосунки між жінкою та чоловіком майже з ніг на голову. Як? У Тунісі з 1956-го року відмінено багатоженство та паранджі, жінки отримали доступ до вищої освіти, європейської культури, роботи і навіть пересіли за кермо автомобілів… А коли на узбережжі побудували сотні готелів для іноземців, то ставлення до жінок – своїх та «чужих» – змінилось на 100%. Так, місцеві чоловіки просто вмирають за «білими» красунями, особливо блондинками, але такого варварського ставлення до нас – хапання за руки, обличчя, волосся, як в Єгипті, тут не зустрінеш. Жінці варто лише сказати, що ти не одна і тебе не цікавлять компліменти «ухажора» – і він відлипне без виклику поліції. До речі, в туніській поліції, в тому числі, й місцевому ДАІ, працюють сотні дівчат, і ніякої зневаги з боку чоловіків-водіїв я не бачила жодного разу. Ну, а жінка за кермом – це для них богиня, яка завжди права, навіть під час аварії…
– Яким було ваше міжнародне весілля?
– Ми зустрічались між Києвом, Вінницею і його Африкою десь півроку. Спершу Алі приїхав до моїх батьків познайомитись. Був Новий рік. Не скажу, що сніг, мороз, горілка та олів’є його приголомшили, бо він вивчав свого часу російську мову в Мінську. Але суто родинний прийом, наші звичаї та “100 грам” «на коня» спершу сприймались моїм чоловіком як суто вінницька екзотика… Але коли так само щедро і привітно його зустріли мої колеги по роботі у Києві, він прозрів і… запросив усіх на весілля.
– Наталко, скажи, це правда, що наречену в Тунісі півтора місяця перед весіллям тримають у підвалі?
– Мене не тримали, бо весілля хоч і було зі всіма місцевими музиками, рушниками і танцями, але без усіх берберських і варварських ритуалів. А коли вже я пожила в Суссі та два рази ми побували на весіллях друзів Алі – сама прозріла. Бо молоду, аби вона була біленька, як ромашка, дійсно за 45 днів до весілля тримають в кімнаті без вікон, щодня миють, відбілюють шкіру, одним словом, суцільний арешт, хамам і пілінг… А ще на весілля молодий має одягнути своїй обраниці на ноги два золотих браслети, що передаються у кожній заможній сім’ї у спадок – по 250 грамів кожен! І на них є такі спеціальні дзвіночки, які своїми звуками символізують – жінка зайнята, вона виходить заміж і чужим чоловікам дивитись на неї зась!
– Тобі браслети одягали?
– Лише символічно для фотографування, бо я християнка, вони – мусульмани. Тому наш шлюб суто юридичний, а не релігійний… Але хіба це має таке значення?
– На весіллі всі гості пили чи їхня сторона була безалкогольною?
– Весілля було два – одне в Тунісі, друге – у Вінниці. У них на столах для 200 гостей було переважно легке місцеве вино та «міцні» сувеніри із України, зате у нас під час скромного застілля на 40 осіб було, за їхніми мірками, ВСЕ! Знаєте, до 8-ї години вечора туніські чоловіки часто проводять свій вихідний день в кафешках за чашечкою м’ятного чаю із розмарином та кедровими горішками. Це свого роду обряд – чоловіча тусовка, де обговорюються все і вся – від політики до жінок, грошей, бізнесу та автомобілів. Але навіть попри Коран після заходу сонця мусульмани в Тунісі можуть собі дозволити келих пива, вина і навіть міцні напої – їхня горілка називається «буха». Що вже й казати про місцеву «золоту молодь», яка має багатих батьків, дорогі авто, можливість подорожувати до Європи і на крутих «закритих» дискотеках без проблем купувати по 50 динарів (близько 40 доларів) фактично заборонений в країні імпортний алкоголь – горілку, віскі, джин.
– Наталко, скажи, як це – бути щасливою в Африці?
– По-перше, я зустріла людину, в якій досі жодної миті не розчарувалась. По-друге, я живу у країні, де жінка, а тим більше біла, іноземка та з вищою освітою – це вершина мрії кожного тамтешнього чоловіка. Я маю хорошу роботу – відкрила свою власну туркомпанію. Маю власний будинок – купили із чоловіком на подаровані на весілля гроші. Маю власне гарне авто – ввезла як іноземка без мита із Бельгії 2-річну «Ауді А-6». Заробляю непогані за місцевими мірками гроші – 1,5-2 тисячі доларів на місяць і планую мати щонайменше 2-3 дітей. Єдине, чого не вистачає – це рідних та друзів… Саме тому раз на рік літаю в Україну до батьків «на побачення», а друзів запрошую до себе в гості «на море»… Чесно кажучи, я ніколи не марила закордонами і навіть думати не могла, що житиму в Африці. Але так розпорядилась доля… І по правді казати, українців все більше осідає в Тунісі. Чому? Через високі тутешні зарплати для лікарів, вчителів та інженерів. Через помірний клімат, тепле море, багату історію і лояльність мусульманської держави до нас, іноземців…
Наша розмова обірвалась, коли наш аеробус опівночі під акомпанемент першого літнього дощу сів на бетонку Борисполя. Ми не попрощались, а сказали один одному «до побачення» у Вінниці та Тунісі.
А ще про їхні весільні звичаї розповідав наш гід, і виявилось, що видатки на всілякі там дарунки не йдуть у жодне порівняння з вартістю весілля. Бо Тунісі одруження вважається розкішшю, доступною далеко не кожному, і тому існує навіть спеціальна «весільна позика» в банку, на яку, однак, може розраховувати здебільшого лише той, хто має добре оплачувану роботу. Середнє весілля обходиться в 15-20 тисяч динарів (приблизно 11,5 – 15,4 тис. доларів США). Бо все, що стосується весілля, коштує надзвичайно дорого. Одні лише відвідини перукаря нареченою – 1100 динарів, весільна музика – 2 тисячі і т. д. Плюс традиційний калим за наречену та дарунки для її родини.
Уже майже традиційним видатком на весілля, але з боку нареченої, сьогодні стає дуже специфічна операція з... відновлення цноти. Нам розповідали, що наша землячка, медик, яка вийшла заміж за тунісця й перебралася до Тунісу, вирішила трохи підзаробити у такий спосіб. Як потім сама зізналася, вона припускала, що матиме клієнток, але навіть не уявляла, що їх буде аж так багато...
На туніське весілля годиться запрошувати всіх родичів, а їх набирається з півтисячі. Крім того, на весілля може прийти будь-який охочий, включаючи і категорію любителів «попити-поїсти на шару», відомих в нас як «запорожці», однак у Тунісі їх теж кличуть до столу.
Источник: Молодіжна газета Вінничини | Прочитать на источнике
Добавить комментарий к новости "
ЯК ВІННИЧАНКА ВИЙШЛА ЗАМІЖ ЗА ТУНІСЦЯ. 45 днів у підвалі тримають наречену у цій африканській країні та одягають на весілля золоті браслети по 250 грамів
"