Мабуть, тому, що не встигла навіть попрощатись з тобою і хоча б доторкнутись до ще теплої спрацьованої твоєї руки, я пишу тобі цього прощального листа...
Як нестерпно усвідомлювати, що такий рідний оберіг твого неповторного волошкового погляду більше ніколи не проведе мене від батьківського порога… Нестерпно боляче писати тобі такого передчасного листа у вічність, коли квітують посаджені тобою в доглянутій садибі пурпурні півонії. Їх так багато, як було широти у твоєї душі та серця…
«Твоя мама була сильною жінкою і навчила бути такими тисячі людей. В тому числі, і мене»… Це була перша “есемеска” скорботи, що прийшла на мій телефон. Твоя душа ще тут, і я вірю, ти прочитаєш усе, що не зуміла, не встигла сказати за життя.
Більше немає табу, і нарешті я хочу сказати правду, покриту «сімома замками», яку не могли у відповідь на людські «шушукання» сказати ти та бабуся...
У нас це не обговорювалось, але я хочу, щоб нарешті весь світ дізнався, як було тобі, маленькій дівчинці-сирітці, усвідомлювати, що від тебе відвернувся батько. І не хто-небудь, а знаний у всьому Союзі чоловік, друг самого Брежнєва та Хрущова…
- А як він міг, такий високоповажний чоловік, перший секретар столичного обкому та сталініст, визнати, що в нього «підпорчена» біографія і у маленькому селі на батьківщині є плід його першого кохання - донька Тоня та перша дружина, - казали на виправдання люди з його оточення. - Це ж все та клята війна!
… Після першої весільної ночі він сказав, що кохатиме завжди - і пішов на фронт. А вона, твоя мама, в страшних муках народжувала тебе вже при німцях. Важкі ускладнення. Інфекція. Виходили, але залишились наслідки. І молода красуня вже зустрічала свого солдата із паличкою. Хіба красені повертаються до калік? Коханий просто втік від проблем. Рішуче і безкомпромісно. Вас з його біографії просто викреслили.
Як важко було все дитинство провести в сусідстві зі своєю, наче рідною і наче чужою, бабусею, матір’ю батька, як важко було, коли до 18 років він демонстративно, під пильним наглядом охорони, під час гостювання у рідному селі відвертав очі від маленької рідної кровинки, щоб хоча б одним порухом не зіпсувати таку успішну біографію… Вам же наказано було мовчати…
Але ти ще не переставала вірити, що він обов’язково, хоча б раз у житті приголубить тебе… Найбільшим щастям було для маленької Тоні дізнатись, що приїхав зведений братик…
- Ось він-то мене точно зрозуміє, – думала ти і найкраще яблучко в кишеньці старенького платтячка понесла у двір до баби Мані…
Ти ще встигла протягнути свій подарунок маленькому хлопчикові, але його вирвали і демонстративно викинули.
«Что здесь делает эта замарашка? Гоните ее!» Ці слова пані секретарки пізніше цитувало все село… А ти без вини винуватою була «на язиках». Таке несправедливе життя зробило рано тебе дорослою.
Ти вже ніколи не потягнешся до того, хто за все життя тебе так і не приголубив. Лише захочеш довести всім, що і без цього всесильного партбоса зможеш знайти себе…
Але як, коли на руках у 16-річної дівчинки вимотана важкою працею бабуся та мати-каліка?
Я лише тепер усвідомила, чому ти так легко вміла вставати о 3-4 годині ночі. Адже тобі, восьмикласниці, перш, аніж добратись у сусіднє село у школу, потрібно було ще подоїти руками групу корів, щоб заробити хоча б на хліб для сім’ї.
Мамо, рідненька, скажи, як ти це витримала?!
Лише такий загартований характер допоміг тобі і такому ж обездоленому синові вдови, моєму батькові Василеві, жодного разу нічого із запропонованого твоїм батьком не взяти. Він допомагав усій області, у нього чогось просили всі – голови райрад, керівники підприємств, а ти за все життя не тільки не попросила - не взяла жодної копійки…
Із села, де ви безневинно були «в центрі уваги», мій тато забрав вас усіх. Вже на батьківщині батька твій розум, мудрість та силу волі оцінили люди. Пам’ятаю, як ти ставала керівником спочатку маленьких, а потім більших сільгосппідприємств, тебе вибирали люди, а ти у відповідь на їхню довіру дні і ночі віддавалась роботі. Ми разом закінчували навчання: я - десять класів, ти - заочно вуз…
А ще ти встигла народити нас, трійко! На жаль, з рук мами-керівника, мами-депутата, мами-делегата з’їздів та орденоносця я мало з’їла домашніх борщів. Тебе всюди підтримувала бабуся… Це був такий людяний і добрий тандем, яким захоплювались усі…
Робота, робота, робота, дні і ночі на благо людей. Мене не розуміли інші діти нашої «головівської» вулиці: чому у нас така скромна хата та такі ж статки… Просто ти ніколи не вміла жити за рахунок когось!
«Що скажуть люди, як я їм подивлюсь у вічі…» - це був девіз твого життя. Люди це розуміли, тому й обирали до пенсійного віку одноголосно своїм керівником. А потім вся кар’єра закінчилась в один день. Вранці тобі запропонували вибір: йти в команді тих «стратегів», що вже продумали, як обібрати всіх нещасних колгоспників і «загребти все у власні надійні руки», або… Ти вибрала «або». Вони ще довго мотали тобі нерви, щоб ти добровільно «здала повноваження», бо ніякі збори результатів не давали… Не дивлячись на будь-які «опрацювання», люди все одно в переважній більшості були за тебе… Але ти вже знала, що таке мудрість. Тому добровільно відступилась… Але не відступилась хвороба, яка через постійні стреси підкралась несподівано… Хвалити Господа, ми тоді справились із нею і зуміли всі разом адаптувати тебе до життя, коли ти стала вже не «начальниця», а просто мама…
І тоді наша батьківська садиба стала нагадувати міні-селекційну станцію. Вирощеній, вилупленій живності неможливо було дати раду… А ти давала і не могла жити, щоб у хаті не було «кружки молока»…
Боже, для чого треба було так надриватись забезпеченій жінці? Адже ти вже могла всього лише вставати і засинати, радуючи нас своєю присутністю...
- Лядащем жити гріх... твердила ти щоразу одну фразу на будь-які наші вмовляння.
- Хазяйка із золотими руками та такою ж душею, - казали люди, проводжаючи тебе в останню путь. А вишиті тобою ранніми ранками рушники, що «вбирають очі», ми берегтимемо вже як сімейну реліквію… Ти так і померла в «заботах», не навантаживши нікого…
Ти згоріла, як свічка, бо не могла витримати будь-якої несправедливості, що творилась на твоїй рідній землі, ти не могла пройти повз жодного нужденного… Твої небайдужі розповіді про беззаконня навколо займали 90 відсотків часу всіх наших, навіть телефонних, розмов… А як інакше могла жити людина-господарник, людина зі здоровим корінням моральності?…
Матусю, це була моя сповідь про твій біль, про який ти жодного разу не сказала вголос, бо всім вже давно пробачила…
Тебе проводжали кілометри людей і не переставали дякувати за все добро, що ти творила…
Світи нам уже з небес, зіронько наша ясная!
Вічна пам’ять тобі, кохана моя матусю! І неси від людей привіт усім матерям, які покинули своїх дітей на землі. А цей лист я пишу від імені усіх, хто розуміє, що то за біль – втрачати найдорожчих. Переконана, всі матері землі чимось схожі на тебе. І такими ж вистражданими були їхні долі та беззахисними їхні душі перед лавинами зла та несправедливості.
Спасибі усім, хто розділив наше горе. Бережіть матерів!
Ось і все...
Источник: Вінницька обласна щотижнева газета "33 канал" | Прочитать на источнике
Добавить комментарий к новости "
МАМОЧКО, МАТУСЮ… ЛЕТИ СВІТЛИМ ПТАХОМ У ВІЧНІСТЬ!
"