Про славу та гріховність героїв

Те, що правда визволяє, ми вже бодай теоретично засвоїли. Однак те, що визволяє лише та правда, яку висловлено з любов’ю, дається нам значно важче. Ось і товчемо ми нашими правдами одне одного по тімені, а ще більше по серцю – і ходимо підневільними, як і ходили...
Доля статті Володимира Павліва “Бандерівщина: деміс­тифікація” напрочуд знаменна. “Висіла” вона на zaxid.net з 12 лютого, й реагувала на неї лише дошкульна інтернетова братія – у своєму звичному некоректному стилі, який чомусь вважає вільним і розкутим. Дискусія завершилася, власне, 17 березня; останній спорадичний “вистріл” датовано 1 квітня. Все. Аж ось до Львова потрапив польський переклад статті, опублікований у “Ґазеті Виборчій” 22 березня під назвою Skonczmy z piеknymi bajkami o UPA. Нічого не знаючи про попередню інтернетову публікацію в Україні, багато львів’ян були приголомшені: “Як?! На­друкувати свої бруди в Польщі! Так це ж пряма зрада!” Виявилося, що ті самі слова, що їх в українському варіанті мало хто й помітив, сказані польською мовою, викликали душевне потрясіння. І навіть невинна фраза Dziеkujе ci, Wlodku Марціна Войцеховського – щирого симпатика України – набула в очах багатьох недоброго, бо двозначного підтексту.
А далі все пішло за звичними правилами противленства: ті читачі, які відчули себе ображеними, не почули жодного аргументу автора, бо в душі запекло від кількох дошкульних фраз. То що залишається авторові? Та, напевно, те, що залишається в таких випадках багатьом іншим: відчути себе борцем за правду, яку вони прийняти не годні. Так споконвіку твориться потужна полярність проти­стояння, в якій так і не виявлена Божа правда розщеплюється на протилежно заряджені, а тому взаємно настовбурчені напівправди.
Отож, узявши до своїх журналістських рук надзвичайно складну тему, Володимир Павлів таки не впорався з нею. Він має рацію, коли каже: “На вісімнадцятому році незалежності ми повинні голосно сказати собі обидві правди: ту героїч­ну й ту болісну”. Але в тім-то й річ, що він не зберіг належні баланси: правду героїчну згадано штрих-пунктиром, тоді як правду болісну вимовлено з певною погордою.
У підсумку те, що мало звучати як вдумливий аналіз шанобливого (хоч і критичного) нащадка, насправді прозвучало як вирок задерикуватого судді.
Любов до України й готовність до повної самопожерт­ви з боку учасників націоналіс­тич­ного руху України 30-40 ро­ків ХХ століття є безсумнівними, і вже це одне підносить їх у народних очах на п’єдестали народної пошани. Це особливо очевидно на тлі вакханалії зневаги до всього українського, яка заполонила нині нашу державу. Пам’ятники Степанові Бандері, пам’ятні хрести на вшанування воїнів УПА, співання повстанських пісень – це ті вияви пошани, які не є наслідком силування з боку якихось партій чи якоїсь містифікації, чи масового захоплення культом сили. Всі ці символи пошани свідчать про те, що люди приймають націоналістичний рух як частину своєї історії, а його учасників як чи не єдиних своїх захисників у час вакханалії смерті, як виразників своїх сподівань і навіть ілюзій і помилок. Загроза надмірної міфологізації постатей минулого у випадку трепетно-емоційних українців є очевидною і стосується не лише керівників націоналістичного руху – достатньо згадати, як спрощуємо образ Тараса Шевченка, зводячи його до бажаних ідеологічних “образків”. Однак критика такого любовного викривлення правди не має уневажнювати саму правду народної любові.
Левова частка відповідальності за радикалізацію національно-визвольних чи національно-захисних рухів лежить на тих урядах, які унеможливлюють інші форми задоволення народних потреб. Іншими словами, саме уряди, а також їх ідеології, військові формації чи підпільні угруповання несуть головну відповідальність за те, що, маючи вибір між месниками й месіями (як-от у передвоєнний і воєнний час – Митрополитом Шептицьким), народ схиляється в бік перших. Такою, зокрема, є логіка Загальної Декларації прав людини, у преамбулі якої зазначено: “Необхідно охороняти права людини силою закону з метою усунення необхідності застосування нею як останнього засобу оборони повстання проти тиранії та гноблення”. Зокрема, згадана відповідальність лежить на історичних урядах Польщі та Росії, які використовували всю міць своїх держав для придушення небажаного усамостійнення українців. Забути про цю відповідальність означає підтримати точку зору, що якийсь народ (тут: україн­ський) має у своєму генотипі особливий ген схильності до ірраціонального насильства.
До речі, така сама відповідальність лежить і на всіх урядах незалежної вже України, які допустили, а почасти й ініціювали занепад державного порядку та нехтування Божими законами. Саме тому, зневірившись у добрих, але слабких месіях, народ щораз більше горнеться до месників, які обіцяють нарешті справедливість і відплату.
Проте “повстання проти тиранії та гноблення” несе велику духовну загрозу: кажучи мовою гайдамаків, воно “освячує ножі”. Іншими словами, задля відновлення Божих законів воно на певний час освячує порушення цих законів у ставленні до ворогів. Будь-яка тоталітарна ідеологія (в тому числі й народозахисна україн­ська) легітимізує ситуацію, коли задля досягнення благої мети допустимо поставити якийсь ідеологічний принцип вище за моральні імперативи. Тоді можна вбивати своїх ідео­логічних опонентів чи “зрадників” і взагалі чинити насильство не тільки над безпосередніми кривдниками з ворожого табору, а й над своїми братами, які, з погляду доктрини, стали ворогами. Так, формула “Бог і Україна” непомітно перетворюється на формулу “Україна і Бог”, а Христову заповідь “Лю­біть ворогів ваших” (Мт. 5:44) уневажнюють засадою “Ненавистю і безоглядною боротьбою прийматимеш ворогів Твоєї Нації” (восьма заповідь “Декалогу українського націоналіста”).
І тоді настає розплата. Бо якщо відповідальність за радикалізацію національно-визвольних рухів лежить на урядах, то відповідальність за порушення Божих законів, що їх учинили члени радикальних угруповань, лежить на їхніх виконавцях. Саме про це волав 1942 року Митрополит Андрей Шептицький у своєму відчайдушному “Не убий!”: “Дивним способом обманюють себе і людей ті, що політичне вбивство не уважають гріхом, наче би політика звільняла чоловіка від обов’язку Божого закону та оправдувала злочин, противний людській природі. Так не є. Християнин є обов’язаний заховувати Божий закон не тільки в приватному житті, але й в політичному та суспільному житті. Людина, що проливає неповинну кров свого ворога, політичного противника, є таким самим чоловіковбивником, як людина, що це робить для рабунку, і так само заслугує на кару Божу і на клятву Церкви”.
Часто учасники каральних акцій усправедливлювалися тим, що ті акції мали відплатний характер. Проте немає жодної кривди на землі, яку не вчинили б із відчуттям, що нею вони відповідають на кривду з боку іншого. Ланцюжок таких відплат тягнеться до першого акту гріхопадіння. Особливістю того ланцюжка є те, що відплата рідко коли поцілює винятково у винуватих – навпаки, найчастіше помста є сліпою й обертається такими злочинами щодо невинуватих, які виправдати неможливо. Невинуваті жертви не сприймають учинений щодо них злочин як “відплатний” – він для них є первинним і таким, що сам начебто кличе про відплату. І так до безконечності, аж доки людина не обірве цей ланцюжок у своєму серці любов’ю та прощенням. До цього прощення покликаний кожен народ, бо немає безгрішних народів. Кожен покликаний виявляти пошану своїм героям, але також скласти до ніг Господа жертву покаяння за їхні провини.
Слушна тривога Володимира Павліва полягає в тому, що некритична міфологізація національних героїв минулого загрожує тим, що буде освячено не тільки їхню любов до України й самопожертву, а й заодно всі помилки їхні чи навіть злочини. Саме це й відбувається на наших очах, коли радикальні партії сьогодення, здобуваючись на належну й похвальну сміливість в обстоюванні національних інтересів, починають витягувати зі скрині історії також негідний “інструментарій” (захоплення свастикою, культ сили, ксенофобію й антисемітизм), що його варто було б залишити в ній назавжди. Тому-то відродження давніх загроз є для нас сигналом, що Бог повертає білети незданих іспитів нам усім – й уряду, який забув про обов’язок служіння, і народу, який не осягнув помилок свого минулого й не очистився від своїх гріхів.
І була б ця тривога пана Павліва цілком прийнятною, якби не той прикрий факт, що внаслідок своєї немудрої “бойової” постави він не лише розбалансував історичні оцінки, а часом і взагалі викривив правду історії. Бо не можна, скажімо, під один ярлик “бандерівщина” заганяти всю різнобарвну паліт­ру руху опору 1930-1940 років. Це методологічний прийом комуністичної пропаганди, що його запозичили всі інші зацікавлені пропаганди, включно з нинішніми речниками зооло­гіч­ної українофобії в Україні. Чому цього не відчув Володимир Павлів?
Або згадана ним тема насильства над жінками. Упродовж свого життя мені доводилося чути згіршені розповіді про невиправдані каральні страти зрадників (реальних чи вигаданих) та ідеологічних суперників, про страх селян, які, опинившись посеред двох вогнів, неохоче віддавали партизанам харчі й інші речі. Чув я й про те, що партизани відчували згіршення, коли наштовхувалися на цю обережність. Мовляв, ми йдемо на жертву задля народу, а той від нас відвертається. І навряд реакція партизанів завжди була аристократичною. Але я не чув про потребу “захистити своє дівицтво перед зазіханнями спраглих сексу партизанів”. Тобто цілком можу допустити, що комусь молодеча кров надмірно бухала в голову – чи не бухає вона щодня комусь навіть у мирний час? Але в устах Володимира Павліва ці слова звучать як масовий феномен ґвалтувань, а це вже, як на мене, викривлення правди. Тим паче, в ньому зовсім немає місця для прикладів високої, стражденної любові, якими сповнені спогади колишніх партизанів і політкаторжан і про яку так натхненно співало й співає українське жіноцтво.
Слово Володимира Павліва жорстке й мало милосердне. Але чи не закладено в ньому урок, що його повинні засвоїти самі ж націоналісти? Якими лише словами не таврували Дмитро Донцов й інші ідеологи тогочасного націоналізму своїх попередників! Звинувачення в безхребетності й угодовстві були чи не найм’якішими. Але ж їхні попередники також любили Україну й жертвували своїми інтересами заради неї – так, як це підказувало їм сумління. Чому ж треба було так зневажати їх? Або згадати пізніший розкол націоналіс­тичного руху на бандерівців і мельниківців. Поділ за стратегією і тактикою боротьби був логічним і природним, проте скільки болю й непотрібних утрат принесла давня ворожнеча між цими угрупованнями! Тож кривда зверхності й зневаги, що їх пасіонарії 30-40 ро­ків минулого століття так нерозумно виявляли щодо своїх попередників та опонентів, таки наздогнала їх в устах пізніших поколінь. Воістину, не судіть – то й несудимі будете! Що нам треба натомість – навчитися критикувати одне одного, не відбираючи при цьому в опонента ні його людської гідності, ні патріотичного почуття.
Учасники націоналістичного опору 1930-1940 років здебільшого були людьми простими й часом мало вченими, і ніщо людське їм не було чуже. У жорст­ких, смертельно небезпечних обставинах того часу їхні душі могли і підноситися до лицарства й людинолюбства, і впадати у страх і спокусу насильства. Чимало тих простих селян стало справжніми аристократами духу, від яких ми можемо багато чого навчитися. Вчитися ми повинні й на помилках наших попередників, які часом оберталися злочинами проти Божих законів. Прос­ту відповідь на запитання, чого в тому русі опору було більше – лицарства чи гріховності, – дає нинішня хвиля народної пошани. Надмірна героїзація справді профанує національно-визвольний рух, бо замість живих людей, які здатні були піднятися над страхом і спокусами, перед нами постають майже манекени – шарнірно безстрашні й непомильні. Проте альтернативою до такої героїзації є не формула “досить героїзувати бандерівщину”, а більша і глибша увага суспільства до цієї сторінки нашої історії. Нам потрібна така пошана, яка була б духовно готова обійняти цілість усього феномену. Лише так можна побачити в минулій славі високий приклад для себе, а в минулих гріхах – зародки нових гріхів, що зріють підступно в тобі самому.

Источник: ЛЬВІВСЬКА ГАЗЕТА | Прочитать на источнике