Щодо політичної доктрини громадянської демократії та програми системних реформ

Щодо політичної доктрини громадянської демократіїта програми системних реформІ. ТютюнЗамість епіграфа:"створити своє політичне представництво в І-неті"  А почему бы и нет? Только для этого же нужна какая-то программа, хорошо бы отдельный сайт...”(Литвиненко Анатолий, 14:26 29/04/2009, комент. на  статтю І.Тютюна  „Чого шумлю?”)Шановні  друзі, однодумці й просто читачі! Сподіваюся, що вам вистачить снаги не тільки прочитати нижченаведене, але й дати свої пропозиції, у т.ч. й організаційні і щодо допомоги у створенні й веденні сайту „Громадянська солідарність”. Останнє дозволило би більш предметно й захищено від політ-плагіаторів пропагувати громадянсько-демократичні, у т.ч. й антикризові, ідеї і пропозиції, вести громадянську і фахову дискусію, формувати партактив і прихильників . Для  попереднього ознайомлення з ідеєю оприлюднюю один із декількох своїх листів одному із „нових” претендентів на роль політичного лідера Нації. Зі зрозумілих причин, його ім’я  із тексту мною вилучено. Слід зауважити, що  за 5 м-ців зустріч  із ним, як і з радою його ГО так і не відбулася (за дорученням прийняв заступник голови. Резюме й камінь спотикання зустрічі - моя умова бути заступником голови ініційованої мною партії з пропонованої мою ж ідеології). При цьому ГО, не маючи адекватно системної ідеології, дієвої програми для створення справжньої політсили, декларує наміри брати участь  в усіх абсолютно виборах (!?) у різних партсписках. Так що, „люди, будьте бдительны!”                                                                                              .........................                                                                                 ..................................                                                                                                                                                                          від Тютюна І.А.Щодо доктрини громадянської демократії                    (розробника громадянсько-та програми системних реформ                                      демократичної доктрини,  17 жовтня 2008 р.                                     ініціатора Партії громадянської солідарності)  КОНФІДЕНЦІЙНОШановний ...!Для більш предметного уявлення щодо наданих політпропозицій, наводжу обгрунтуване бачення ключових системних реформ. Стисло, на скільки це можливо, зважаючи на тривалу профанацію багатьох категорій, понять і гасел різнокольоровими політ-імажиністами. Ідеологічно-програмний комплекс громадянської демократії утворюють системні складові: -          світоглядно-політичні засади, як поєднання природних для більшості ліберально-демократичних світоглядних прагнень із громадянською Національною ідеєю раціонально патріотичного вибору спільного, суверенно-державного шляху до них. І Криму, і Львову… потрібною стане соціально-демократична держава, яка вибудовуватиме національні інтереси із широких ліберально-демократичних прав громадян, втілюючигромадянсько-демократичну Національну ідею: "Справедливість для всіх, добробут для кожного, держава для громадян". Тоді вільним вибором багатонаціональних українців у відкритому світі стане державницький патріотизм, а не космополітичне "чуже корито"; -          шлях втілення Національної ідеї державою – стратегічна концепція системної модернізації України у напрямі національно-прагматичної євроконвергенції. Держава трансформаційного українського суспільства має перейти від ролі макро-економічного регулювальника самопливних еволюцій до інституціонально активної (мобілізаційної) трансформаційної доктрини – системної  модернізації суспільства. Найдієвіший стимул громадянської консолідації усіх ліберально-демократичних суспільств – матеріально наповнена справедливість. Суспільний устрій сталого поступу – громадянська демократія - системна (політична, соціальна, економічна) ліберальна демократія, гарантована соціально-демократичною державою. Її узагальнено-усвідомлюваний образ – "Європа в Україні", тому синонім системних реформ – прискорена національно-прагматична євроконвергенція. Національний прагматизм - протидія держави розпорошенню та нееквівалентно від'ємному обміну відкритої національної системи із зовнішнім простором. Максимізує сукупний ефект такого курсу реформ його трьохмірна часово-просторово-методологічна системність: а) у комплексно-цільовому й еквівалентному поступі системоутворюючих підсистем народ-держава-економіка; б) у взаємопідсилюючій узгодженості внутрішнього та світового векторів розвитку суспільних підсистем; в) у ідеологічно-методологічній цілісності реформування й державного регулювання: від цілепокладення, визначення "вузьких місць" та "провідної ланки", стратегічних і поточних завдань - до засобів ціледосягнення, першочергових та ключових заходів, систем аналітичного моніторингу й коригування;-          ключові напрямки та засоби (інституціональні, політичні, економічні й соціальні)курсу реформ, їх провідна ланка - прискорена неконфліктна ліберал-демократизація соціально-економічної моделі, у т.ч. демократизація (ринкова соціалізація) власності на капітал  за доктриною народної економіки;-          рушійний важіль соціально-ринкових реформ – інституційні, фінансово-економічні й інвестиційні заходи комплексної програми відновлення "знецінених" заощаджень (2/3 громадян - постраждалі вкладники, тобто реальні інвестори наявного національного багатства країни, та їх спадкоємці) та пов'язаних програм секторального розвитку. (Більш ефективного комплексно модернізуючого інструменту Україні дотепер не запропоновано. У США з 1974р. як такий працює ESOP, пропонувався ще й національний взаємний фонд).Суспільно адекватна, системно обгрунтована, й рушійна, громадянсько-демократична ідеологія є найсильнішою та вимагає створення свого дієвого політичного носія, справжньої консолідуючої центристської політичної сили громадянського суспільства – Партії громадянської солідарності.Людина є духовно-біо-соціальним феноменом, природною метою якого є усвідомлене творення й продовження себе у нащадках. Так само природно люди запрограмовані до життєдіяльності у суспільствах - системах співіснування, де вимушені узгоджувати свої права як свободи задоволення бажань та потреб із правами та свободами інших. Так виникає демократія - обмеження свободи кожного заради свободи усіх. Історично демократія прогресувала за доступністю для членів суспільства: від рабовласницької, феодальної, буржуазної, кланово-олігархічної (як тепер в Україні) до так званої народної. Вищим ступінем доступності слід вважати громадянську демократію - демократїю для усіх громадян, доступну реальному впливу та контролю кожного із них. Демократія традиційно поділяється: за сферами впровадження на політичну, соціальну, економічну.Сутьекономічної демократії необгрунтовано звужують до рівності в економіці усіх форм власності. Справжня економічна демократія має означати, перед усе, широку демократизацію (тобто ринкову соціалізацію, або ж дифузію) власності на засоби виробництва, капітал посеред більшості громадян. Суспільно повноцінною можна вважати тільки всеохоплюючу, системну демократію; за засобами реалізації – на пряму та представницьку (найбільш простий і застосовуваний засіб). Для прискорення демократичного розвитку  суспільства слід розширити застосування прямої демократії. Разом із поширенням референдумів та плебісцитів, слід зробити головне - увести прямий вплив громадянина на обрану ним владу, її реальну політичну відповідальність. Для цього - розблокувати право на оперативне міжвиборне переміщення свого виборчого голосу між обраними, або від усіх них. Технічно це вже можливо; за глибиною й якістю - на декоративну, керовану (обмежувану можновладцями) та ліберальну (повномасштабну). Таким чином, найбільш суспільно ефективною слід вважати системну громадянську ліберальну демократію, втілювану представницькими й прямими оперативними засобами. Придатність суспільств для співіснування залежить від їх інституціональної (устрою й взаємовідносин) еквівалентності. Ця еквівалентність є умовою прогресу суспільства на основі творення кожним власного добробуту. На відміну від суворої еквівалентності природного обміну матерією, енергією й інформацією (її арифметична формула „2+2=4”), суспільна еквівалентність-справедливість не є абсолютною. Вона скоригована суспільством на гуманізм – не еквівалентне, а поблажливе ставлення до слабких і неспроможних, ким може стати будь-хто й будь-коли.  Інша суспільна група із нееквівалентним статусом – еліта. Справжня суспільнаеліта – ті, хто формуючи суспільне середовище (а відтак і людину) та забезпечуючи суспільний прогрес, дає суспільству значно більше, ніж бере від нього. Соціальна рівність може існувати тільки як рівноправність, інакше рівняння усіх на найслабшого перетворить справедливий прогрес у деградацію. «Рівність прав полягає не в тому, що всі ними користуються, а в тому, що вони усім дані» (Сенека).Таким чином, посеред багатьох існуючих трактувань справедливості, вимогам сучасного прогресуючого суспільства найповніше відповідає: суспільна справедливість - це відповідність суспільно визнаним правам та обов'язкам людини. Саме справедливість є головною цінністю й головною узагальнюючою характеристикою суспільства.Справедливість кожного стає справедливістю для всіх, коли свободу кожного обмежує тільки ліберальна демократія, яка є природним світоглядом усіх нормальних людей, живильним середовищем поступу, а тому - суспільним устроєм розвинутих націй.Проте, як демократія тяжіє до комунітаризму (підкоренню інтересів людини інтересам суспільства, коли й найбільші злочини проти людини здійснюються „в інтересах народу”), так само  лібералізм тяжіє до анархії (не визнання ніякої влади)та космополітизму (позадержавного й позанаційного самовизначення „громадян світу”). Відкритий ліберально-демократичний світ перемішаву своєму просторі етноси й раси. Проте глобалізація ще не скасувала поділу людства на суверенні суспільства – нації. Нація ще існуватиме в оглядній історичній перспективі, як суверенна надетнічна громадянська спільнота зі спільними базовими цінностями й інтересами (національними інтересами). Загальносуспільний консенсус цих інтересів, власне, й виступає „цементом нації” - націєутворюючою й консолідуючою ідеєю. Тобто,сучасні нації – майже добровільні над-етнічні громадянські спільноти, рушієм консолідації яких виступає гарантування державами своїм громадянам добробуту у справедливості згідно із визнаною ними доцільністю. Причетність до нації, на відміну від космополітизму, вигідна для переважної більшості людей. Дотепер, і усе завзятіше, люди, об'єднані у нації, за допомогою держав змагаються за усе обмеженіші світові ресурси й простір для власного розвитку. Тому родовою ознакою та форматом існування сучасної нації залишається нероздільно триєдина національна система: народ, держава, економіка. Держава виступає інструментом її (системи) суверенної самоорганізації шляхом ведення державної політики – організації суспільних підсистем та управління їх взаємозв’язками й взаємовідносинами відповідно до суспільного замовлення. Ефективність (перед усе, для громадян) державної політики залежить від її базування на стратегічній доктрині, адекватній консолідуючій суспільній меті - національній ідеї, та на врахуванні стану й можливостей  національної системи. Коли конструкція останньої гальмує прогрес у суспільновизнаному напрямі, необхідні системні суспільні реформи - єдино дієвий спосіб реорганізації (модернізації) національної системи у прогресуючу, суспільна функція держави. Саме системна (соціальна, політична, економічна) громадянська демократія веде до безкласовості, перетворює державу із машини насилля у інститут суверенної самоорганізації громадянського суспільства. Держава, яка законодавчо унормовує й стереже справедливий ліберально-демократичний баланс інтересів і прав кожного й усіх, стає правовою, соціально-демократичною (за рівнем свободи завжди нижчою ніж її господар - нація). Універсальні ліберально-демократичні засади коригуються й захищаються такими державами відповідно до специфіки громадянського компромісу (Національної Ідеї).Базовим життєвим простором нації є країна розміщення її  держави. Територія й природні ресурси країни – частина її національного багатства, підсистеми „економіка”, а експлуатація нацією цілісної світової екосистеми (хай і в межах державних кордонів) зумовлює не власність чи володіння, а історично-світову відповідальність за раціональне й відновлюване використання. Інтернаціоналізація економічних, а як наслідок, і соціальних та політичних процесів, поширила реальний життєвий простір передових націй за межі їх країн. Усе важливішими стають такі активи нації, як використовуваний нею світовий простір, зони національних інтересів та юрисдикції, адаптованість законодавства інших країн до її національного. Бурхлива концентрація капіталів у передових країнах з 2ї половини ХХ сторіччя піднесла їх потужності над технологічно доступними власними національними економічними ємностями  (економічна ємність -  сукупна спроможність суспільства до економічної діяльності: виробництво, споживання й незадоволені потреби). Тому ті національні капітали у формі транснаціональних корпорацій (ТНК) вийшли за прибутком на світовий простір, переносячі виробництва до інших країн, заповнюючи їх ринки й економічні ємності. Узгодити ці процеси із соціально-економічними інтересами громадян розвинутих країн дозволила їх державна політика ринкової соціалізації (дифузії) власності на капітал – розбудови там народного капіталізму. Найбільш показовим стало законодавче уведення у США з 1974р. програми ESOP, за якою держава прокредитувала 10 млн. працівників, щоб ті стали акціонерами-співвласниками успішних підприємств різних розмірів та галузей. На тепер половина великого й середнього бізнесу  (у т.ч. ТНК) США й Європи через інвестиційні та пенсійні фонди належить та дає світовий прибуток мільйонам їх громадян. „Шведський соціалізм” – фактично зрівняльний державний перерозподіл створюваного шведським народним капіталізмом, у якому 8 із 10 шведів є власниками капіталу. А японським законодавством прямо передбачений розподіл 25% власності корпорацій посеред їх працівників. Стійкість національної системи визначається еквівалентністю внутрішніх та взаємних підсистемних зв'язків, переважанням їх над зовнішніми. Глобальну стійкість нації підтримує національний прагматизм - протидія держави розпорошенню та нееквівалентно від'ємному обміну відкритої національної системи із зовнішнім простором. Порушення еквівалентності руйнує будь-які системи, несправедливість руйнує суспільство. Порушення державою справедливості штучно перешкоджає природній меті життєдіяльності – творенню.Тоді природний суспільний антибіотик – протест обертає суспільну синергію творення на конфліктно-деструктивну та послаблює внутрішні взаємозв'язки на користь зовнішніх. Особливо загрозливе це для трансформаційній нації, відстаючої у світових змаганнях за життєвий простір. Держава, яка це ігнорує, сприяє кризі еволюції національної системи, яка самовідновлюється тільки стрибкоподібним,революційним відновленням справедливості. Або у суверенному форматі (бунтом), або із поглинанням надсистемою – наддержавною інтеграцією із втратою системних ознак суверенності. Єдино прогресивна суспільна революція (зміна суспільних відносин) - державні реформи, і лише державу, спроможну до їх втілення, світ визнає доцільною. Інакше сама нація, спільно чи поодинці, здає її у архів непотрібних. Світ прискорено глобалізується, розпорошуючи слабкі національні системи та надаючи вигоди прогресу і саме суверенно-державне майбутнє тільки демократично високоорганізованим та консолідованим громадянським суспільствам - націям громадянської солідарності. У жорстких гео-конкуренційних умовах шлях цілого Українського народу у суспільство добробуту, до "клубу" великих, інтегруючих націй один - суверенно-державницький. Єдино дієва державна ідеологія такого шляху для відкритого суспільства – громадянсько-демократична. Поєднуючи природні ліберально-демократичні прагнення людини із Національною ідеєю спільного, суверенно-державного шляху їх набуття, матеріалізуючи справедивість для всіх у повсякденне життя, вона консолідує народ свободних, повноправних громадяну раціонально усвідомленому патріотичному виборі.Щодо стану українського суспільстваСьогоднішня світова фінансово-економічна криза різко посилює критичність історичного моменту української національної системи. Дезорганізована, неефективна глобально не стійка й неконкурентоздатна, вона прискорюється до жорсткого простору конкуренції передових націй, їх об'єднань, їх потужних ТНК у стані еволюційної кризи та неспроможності держави й політикуму її подолати. Глобалізаційний чинник загрозливо поєднується із деструктивно-конфліктними внутрішніми процесами і це спрямовує суспільство за руйнівним сценарієм глобального розпорошення. Суспільні відносини протирічать продуктивним силам, навіть "недоіндустріальної" економіки, тим більше - їх революційній модернізації. Нація не спроможна мобілізувати свій наявний потенціал (капіталізація нацбагатства у ВВП – менше 5%!) та впроваджувати НТР. Вузлова проблема - економічна несправедливість, яка деформує суспільні відносини, унеможливлює консолідацію суспільства на засадах свободи й демократії (ліберальної демократії). Власність і доходи надконцентровані у 1,5 % населення, а більшість відсторонена від капіталу, повноцінної економічної діяльності й прибутків. Майнова прірва породжує небезпечний, 17-ти –30-ти  – кратний розрив у доходах 10 % найбагатіших та 10 % найбідніших. Європу, де й бідні ситі, він лякає вже по досягненні 10 разів. Тим загрозливіша несправедливість для постсоціалістичного суспільства ще не забутої зрівнялівки у малозаможній ситості, половина якого тепер без прожиткового мінімуму, а чверть – за офіційною межею бідності. Наслідок - стійка масова конфліктність та протестність, щообертає природну суспільну синергію творення на руйнацію.Саме в економічній сфері, і вже за 5 років, буде вирішене історичне майбутнє України. Сутуацію загострює синхронізація розкриття економіки (СОТ) із неминучим падінням геоконкурентоздатності нашого нераціонального ВНП через імпортований газо-ціновий шок. Невідкладна технічна й структурно-галузева модернізація – економічний ультиматив виживання, але конфліктна соціально-економічна модель протиставляє йому неслабший ультиматив соціальної незбитковості. Економічна модернізація за збереження суверенного формату національної системи можлива тільки у комплексі із соціальною.Однак, ні влада, ні опозиція не мають реальної концепції необхідно швидких соціально-ринкових реформ, і це загрожує суверенному поступу соціально-економічною кризою за будь-якої їх Коаліції. Стратегічна неспроможність штовхає державу до примарної „панацеї" ліберал-глобалізму - карколомного "стрибку у прогрес і демократію на чужих ногах” іноземних інвесторів, а вірніше – у кишеню до нових власників України. Глобалізація – двигун світового поступу, та не благодійництво, а й дотепер підкорення слабших національних систем економічними інтересами сильніших. Догму поступу відсталих націй за рахунок глобального інвестиційного жебракування розвінчав ще екс-віце-голова СБ Дж.Стігліц. Нове підтвердження – інформація Угорської НАН. Наслідки для Угорщини від лідерства у залученні іноземних інвестицій - обмеженість ВНП і нацдоходу через приналежність значної частки ВВП й половини експорту чужим ТНК (за їх низькими, внутрішньовиробничими трансфертними цінами). Втрата вітчизняного концентрованого капіталу там продовжується розбудовою чужої економіки, у якій угорським інвестиціям лишається ніша у 20 %, а фондовий ринок (утворення маси угорських співвласників) практично не працює. Масові там – до збитковості перенасичений дрібний бізнес і відток молоді й спеціалістів. Майже так – по усій саморозпроданій Центрально-Східній Європі. Вже й вона шукає собі джерела власності та ВНП у нашому національному багатстві, економічній ємності й ВВП. Недемократична соціально-економічна модель загрожує глобальною денаціоналізацією (втратою нацією свого контрольного пакету) усієї соціально не капіталізованої економічної ємності, навіть за мінімально-інвестиційного залучення необхідних світових технологій та грошей. Україна дотепер не має цілеутворюючої основи своєї державної політики - системи стратегічного інституціонального планування у постійному зворотному зв'язку із суспільним замовленням. Із переходом у 2004 р. до парламентсько-президентської республіки на Президента конституційно не покладено нових, суспільно-адекватних функцій - обраного лідера громадянського суспільства, його головного представника й контролера над державою-„виконробом”, який врівноважує суспільні вимоги із державними можливостями. А відповідно - й нових вимог, повноважень та відповідальності, всеохоплюючих тільки на доктринальному рівні та політично імперативних лише у суспільно- безпековій та представницькій сферах. Натомість - залишено номінальним главою держави, керманичем її зовнішньополітичного курсу, ще й закріплено частку кадрових повноважень виконавчої влади. Це зіштовхує президентські інтереси із парламентсько-коаліційними й урядовими на спірних ділянках компетенції.Цим деструктивно розірвано органічно-єдиний процес та цільову ієрархію курсоутворення держави, штучно протиставлено його внутрішньо- й зовнішньополітичну складові. Тому й Президентсько-Коаліційна суперечка зазвичай ведеться не за відповідність дій національній доктрині, підтриманій більшістю народу на виборах, надалі стратегічно розвиненій, узгодженій та затвердженій ВР у Засадах внутрішньої та зовнішньої політики та Національній стратегії України та втілюваній в урядовому "5-річному плані реформ" (усього цього сторони й дотепер не мають). Боротьба - за владні повноваження, а їх завжди й скрізь замало будь-якому можновладцеві. Парламент, стратегічно-несистемний як і Більшість, формують партії, чиї суперечливо заплутані програми не узгоджують цілепокладення із ціледосягненням, економічного із соціальним, державного із громадянським та особистим, національного із глобальним та етно-культурним.Внаслідок урядові програми формують не від стратегії суспільного поступу, а "від досягнутого", як розпорошуюче ресурси й сукупний ефект, зведення галузевих. Та і не вони реально визначають державний курс, а консервативні у межах посадових інструкцій чиновники, поточні кризи і лобістські впливи. Інституціональна пасивність держави суперечить і переходу до інвестиційно-інновативного розвитку. Його забезпечує не лише синтез науки, технологій та інституційних реорганізацій із інвестиціями. Не менш необхідне задіяння державою інституціонального чинника (а не тільки наслідку) – модернізації соціально-економічних відносин, перед усе власності й розподілу. НТР принципово загострює трудову проблему відстаючих соціально-економічних відносин. Інновативність виробництва зазвичай випереджає інновативність продукту, злет продуктивності - появу нових благ та попиту. Це до розриву перенапружує інституціональний ланцюг: зайнятість-виробництво-збут-розподіл-справедливість.  Розвинуті нації вирішують трудову проблему НТРнеконфліктнимпереходом від архаїчно-капіталістичної до нової, "бінарної" економіки – народного капіталізму (а заодно й глобальною експансією). Вітчизняній ринковій економіці нав'язується надумана інновативно-трудова й дрібноукладна модель, яка лише консервує несправедливу відсталість, а національний потенціал зростання передає у світове використання. Мільйонам закордонних активних і пасивних акціонерів та вкладників, і навіть малому бізнесу країн "золотого мільярду", який виживає у кластерах із їх ТНК, на високій купівельній спроможності населення й за державних преференцій. Для власного народу держава усього цього не організувала, як і умови демократії за ринкової економіки – чисельно домінуючого середнього класу, а не пролетарів, - але вже готова віддати саму цю можливість світові. Реальна проблема інновацій - не брак ідей чи грошей, а інвестиційна несприйнятливість економічного середовища, штучно стиснутого "веригами" олігополії, без масового власника й реципієнта інновацій, із завузькими інвестиційними каналами. Воно не дозволяє Уряду й Нацбанку монетизувати дійсні потреби зростання, і дебіторсько-кредиторська заборгованість далі росте над ВВП. Масово пролетарська ринкова економіка унеможливлює формування й акумулювання внутрішніх інвестиційних ресурсів, стримує концентрацію капіталу у суспільно-перспективних формах і напрямках. Значна частина працюючих - пролетарі ручних технологій ІІІ-IVукладів - не спроможні не лише до довгих заощаджень, але й відновлювати здатність до праці, утримуючи дітей. Проте частка трудового фактору у розподілі українського ВВП лише 45 % проти 70 % - у розвинутих країнах. Розширене відтворення робочої сили вимагає відшкодування не її ринкової, а повної вартості того відтворення, ще й із врахуванням сімейного навантаження. Ринкова лібералізація, не компенсована населенню капітальними джерелами самозабезпечення, лишає для цього єдину можливість - підняття зарплатні.Дійсно, частка працівників у вартості виробленої продукції замала, щообмежує їх купівельну спроможність, сукупний споживчий попит, розвиток вітчизняного ринку й виробництва. Однак підняття доходу працівника тільки як частки зарплатні, без дивідендної частки – випробований шлях до інфляції й циклічних криз. На фазі вимушено різкого зростання енергоцінової, інвестиційної та кадрової складових собівартості це може просто "поховати" геоконкурентоздатність економіки. Таким чином, вирішити завдання сталого, інвестиційно-інновативного зростання не інституціонально, самою грошовою пропозицією у трудовій ринковій економіці, не можливо взагалі. Дати Нації план швидких системних реформ – обов'язок політиків. І саме до цього усі вони гучно кличуть ... однак демонструють системність лише в уявних результатах, а не у реальних технологіях досягнення. Різнокольорові "прориви" передбачають псевдо-системні, тому несамодостатні й сукупно недієві політичні, технократичні та сегментарні реформи. Тому у владі їх обіцяльники не модернізують національну систему, а лише борються із хронічними хворобами її неефективної (несправедливої) конструкції. Поки нестратегічна держава обіцяє кризовому суспільству „країну мрій”, примарний соціально-олігархічний рай та "стрибок у вишиванках на чужі плечі", українська революція (технічна, економічна, соціальна) рушила сама, і не національним, а об'єктно-глобалізаційним шляхом. За державного ж сприяння - до швидкого розпорошення суверенного формату національної системи. Тепер, у 2008-му, на довчасних перевиборах може вже втретє відбутися замкнена ротація у глухому куті суспільно непродуктивних привладних політкоманд: псевдо-„революціонерів" на консерваторів-стабілізаторів. Подальший цикл їх владоборства за будь-яку ціну, хай і розпродажу України, загрожує розвалом національної системи. Усі вони, і "стабілізатори", і псевдо-„революціонери”, перекладають розбудову національної системи на іноземних "архітекторів", ще й марять рівноправною євроінтеграцією після "капіталізації" економіки чужими ТНК, пенсійними та інвестфондами, всупереч інтересам навіть власних партійних бізнесів. При цьому запит національного бізнесу на гео-протекціонізм (у т. ч. на інституціювання ефективно взаємовигідних відносин із працівником та державою, тобто геоконкурентоздатної соціально-економічної моделі) буде ігноруватися на користь соціал-експроприаторства й ліберал-глобалізму,як засобів швидкого трансформування національного багатства у суто поточні соціальні й парт-електоральні дивіденди.Відтак національній економіці державою уготовано активне розкриття глобальній конкуренції із одночасним підштовхуванням до гео-цінової неконкурентоздатності. Нарощення підприємствами модернізаційної та кадрової складових собівартості, об'єктивно вимушене в умовах газо-цінового шоку й кадрового голоду, доповнить державний волюнтаризм щодо її зарплатної складової. Це супроводжуватиметься інфляційно декапіталізуючими вилученнями частини капіталу із продуктивного циклу (у т. ч. з тіньового сектору). Так держава протидіятиме й тяжінню національної системи до соціально-економічної консолідації перед загрозами глобалізації, що першим відчув більш глобалізований великий бізнес. Апріорі космополітичний, а не ілюзорно патріотичний, він вже сам шукає, глобального ж, порятунку від повного глобального поглинання чи розгрому (вивод капіталу із бізнес-ніши із повним продажем іноземцям, наприклад банків, або зовнішня диверсифікація, поки що, частки власності її продажем, ІРО тощо).Дохід від власності, сплачуваний іншим країнам, вже майже у 5 разів перевищує аналогічні світові надходження в український нацдоход.Цілком очевидний результат такого владарювання, найбільш вірогідний екстраполяційний прогноз - швидке (за 5 років) поглинання й витіснення вітчизняного бізнесу й капіталу іноземними, встановлення режиму олігополії чужих ТНК, від'ємна транснаціоналізація ВВП (але, нажаль, не нацдоходу) та внутрішнього простору української економіки без її еквівалентної глобальної експансії, втрата джерел та обсягів ВНП. Суверенність у відсталості посеред бурхливого, глобалізуючого світового прогресу втрачає доцільність і для народу, якому держава дотепер не забезпечила добробуту й справедливості, не стала життєво необхідною.Люди за природою - прагматичні патріоти, і пролетарі світової економіки залюбки обміняють суверенну несправедливість усвідомлено короткого життя на вищу його якість на чужині. Світовий розпродаж національного економічного простору (чого бояться більшість соцопитаних громадян) призведе до втрати базової національної підсистеми, космополітичного розпорошення Української нації світових пролетарів (досвід саморозпроданої Угорщини, усієї ЦСЄ та вже й України, 7 млн. поки що громадян якої - поки що економічні емігранти, а ще 60% молоді прагнуть ними стати!). І чию державну мову шануватимуть українці тоді?!Шановний ...... !Сьогоднішня світова й українська фінансово-економічна криза та цілком передбачуваний егоїстично-прагматичний шлях виходу із неї G-8 тільки посилюють нагальність приведення національної системи у глобально-конкурентний стан та ключових напрямків 5-річних реформ, узагальнених мною раніше,  у проекті Передвиборноїпрограми блоку "Проти всіх, за Людину!". Для зручності наводжу тут зміст цілої тої статті (адреса: http://narodna.pravda.com.ua/politics/46d2f621911a8/  ). За бажання, можна подивитися й інші з авторської сторінки  http://narodna.pravda.com.ua/authors/46cadefe7adb6/ ). grodemПеревыборы-07. верю-не верюВсем, кто видит в Украине лично свое и своих детей базовое жизненное пространство, а не временную вотчину бестолковых властей – пожирателей наших 5-летий, ведущих в чью-нибудь полу-демократическую полу-колонию (сперва - экономическую)! Кто не ищет места донора идей, а то и просто белого генофонда у сытного корыта стареющей Европы или "отцветающей" Америки, покорителя московских строек, сибирских или чеченских просторов! Уверен, что большинство из вас, как и я, отнюдь не за псевдо-справедливость майданов и псевдореформ по дележу власти, и не за стабилизацию отсталости и злыдней - "любимую тети Розину" позу ожидания фаллического ино-вестора. Что большинство, как и я,  хочет быть хозяином своей передовой страны, справедливо комфортной не только для "титульної нації", а для всех нормальных людей - своих «двомовных» граждан, прагматичных патриотов. Не подневольного олигархо-сударству, безликого охлоса пролетариев, а Нации собственников и гражданской демократии - либеральной демократии граждан и для граждан, распорядителей всей нанятой власти, с правом ее смены простым отзывом своего голоса, когда-угодно (вот настоящая полит. ответственность и "доторканість" власти, с которой начинается гражданская демократия и о чем даже не заикаются самые «честные революционеры»). Так вот, всем нам предлагаю конструктивно подискутировать на тему реальности и полезности «разноцветных» предвыборных обещаний.Как предмет для сопоставлений и критики предлагаю также идеологию новой, гражданско-демократической политсилы, создающейся гражданами по инициативе автора. За 2002-2004 гг. она развита от экономической «арифметики» до либерально-демократической концепции системной модернизации Украины, плана ключевых 5-летних социально-рыночных реформ и обобщена в виде обоснованной по каждому пункту предвыборной программы блока «проти всіх, за ЛЮДИНУ!»(не удавшегося из-за разных мелко-партийных амбиций). Добавляю ее в полном оригинальном виде и готов начать наши вопросы-ответы хоть с нее.grodem, 04.08.2007.Проект ПЕРЕДВИБОРНОЇ ПРОГРАМИБлоку "проти всіх, за ЛЮДИНУ!"Україна у небезпеці! Світ уже віднімає її у народу несправедливо збіднілих пролетарів і навіть у доморощених олігархів! Ганебна й руйнівна несправедливість – масова бідність у багатющій країні, яка використовує у ВНП 2% національного багатства, проти 20% свого та більшої частки світового – розвинутими націями. Винуватець – держава, яка не стала інструментом справедливо ефективної організації суверенної національної системи народ-держава-економіка. Люди - від природи прагматичні патріоти: 60% молоді хочуть жити за кордоном, як і 7 млн., що вже виїхали. Чию державну мову, чий прапор вони шануватимуть? Досить лукавити із народом і бізнесом, майже вдвічі зменшуючи соціальні й пенсійні відрахування працедавця працівнику і нічим це не компенсуючи. В усіх демократичних країнах працівники й бюджетники - співвласники національних економік, із доходами від їх світових прибутків. Без цього марно планувати зарплатний, соціальний та бюджетний "рай" на міфічних майбутніх доходах вітчизняного бізнесу, ще й відкриваючи відсталу економіку нашестю світових "рейдерів" народного капіталізму розвинутих націй - їх передових компаній, у т. ч. цілковито безподаткових, офшорних. Вони не зацікавлені у співвласниках - чужих громадянах, як в Угорщині угорських, так і у нас - українських. Усі вони за міждержавними угодами не платитимуть податків в український Бюджет. Від цінової неконкурентоздатності вітчизняний бізнес не спасе й 20-відсоткове зниження податків, його ціни підскочать значно вище - разом із новим, ще майже 2-разовим газо-ціновим шоком, різким зростанням витрат на модернізацію та на підготовку кадрів. Усе це не дасть можливості збільшення зарплат, не дозволить утримати працівника від переходу на філії іноземних підприємств. Але усі політики змагаються у навішуванні на конкурентоздатність вітчизняного виробника ще й непідйомного зарплатного навантаження, "у рази". Над Україною нависла загроза цінового краху й колонізації економікиіноземними ТНК, інвестиційними й пенсійними фондами, захоплення ними національного життєвого простору та глобального розпорошення усієї національної системи. Вже сьогодні їх власність тут – $400 (натепер вже $800 – Авт.) на кожного українця, а сплачуваний їм доход від власності у 5 разів перевищує такі ж світові надходженняв український Національний доход! Необхідна швидка економічна модернізація й галузева рестуктуризація. Але це не можливе в економіці олігархів і пролетарів без соціального бунту. Єдиний вихід – одночасна неконфліктна зміна соціально-економічної моделі, відносин власності й розподілу до умов народного капіталізму (як у ЄС, навіть у Швеції…). Однак ні влада, ні опозиція, не мають реальної соціально-ринкової стратегії, лише обіцяють стабілізацію того суспільства, що не стабілізується, та ілюзорну справедливість.Ми стверджуємо: досить ділити владу і електорат, віддаючи країну чужим "архітекторам", заштовхуючи народ у світові найми! Вигідна глобалізація, справжня справедливість і добробут

Источник: Хай Вей Тобі є що сказати сівтові | Прочитать на источнике