Contra spem spero

З тієї крові, що в бою пролита,
Із того праху, що у прах вернувся,
З страждань дітей, батьків убитих
Із крику, що в відлуння обернувся,
З душі тієї, що в крові хрестилась,
З держави нашої, яка давно в руїнах
З убивств, знущань, що не наснились -
Постане праведна, щаслива Україна.
Життя – нелегка штука, як не крути. І короткий проміжок моєї життєвої дороги, сподіваюсь, нічим не відрізняється від мільярдів інших людських доль, адже кожна з них – особлива, якоюсь мірою надзвичайна.
Коротко окресливши 17 пройдених літ, я можу з впевненістю сказати, що знаходжуся на правильній дорозі на шляху до мети.
Який я вдячний нині за те, що доля дала мені можливість пройти через цю школу життя. Мені довелося саботувати те, що було не до душі, виступати проти того, що, на мою думку, було брехнею чи безглуздям. Саме школа життя виховала мене швидко і ефективно.
Уже в процесі навчання я зрозумів, що політична інертність і безініціативність населення спричинена небажанням брати відповідальність за свої вчинки. Щодо суспільно-політичної і громадської діяльності мені стало ясно, що розбудовувати Україну можуть лише ті, хто готовий сам жертвувати свої кошти на неї, а не реалізовувати проекти на чужі гранти, при цьому не вкладаючи жодної своєї копійки, а навпаки – збагачуючись за рахунок фінансових махінацій.
Не можу сказати, що тривожить мене найбільше: економічна розруха, низький моральний рівень чи відсутність згуртованості народу. Одне скажу точно: всі ці три компоненти потрібно відроджувати одночасно, а не жертвувати одними заради інших.
Ми говоримо про те, що економічна розруха спостерігається в інших державах. Але ж лише в нашій унікальній Україні ніхто не приймає конкретних чітких і виважених кроків для її подолання.
Низький моральний рівень народу нас просто «лякає». На словах. А що насправді? Кожного дня в кіно, літературі, по телевізору, в пресі зовсім відкрито і безкарно отруюють народ. Невже ви реально думаєте, що брудні сенсації, інформаційні скандали сприяють його згуртуванню?
Ми можемо дуже довго говорити про проблеми, що постають перед державою, не бажаючи при цьому взяти ситуацію в свої руки. Це – не лише конституційне право на владу, але більшою мірою – відповідальність за результати цієї влади.
Можливо, у мої 17 років знання економіки і теорії управління могли б бути кращими. Але це-лише справа часу і значних зусиль. Мені здається, що головним повинно бути бажання працювати і розуміння, що конкретно потрібно робити. У нас, молоді, це бажання є. Але немає можливості, - скажете ви. І будете не праві. Є!
Чому б не створити народну партію, залучити до її діяльності досвідчених виразників інтересів народу? Проблема у відсутності грошей?
От подумаймо над таким питанням: що б було, якби кожен з 46 мільйонів чоловік пожертвував 1 гривню у якості членського чи благодійного внеску на підтримку народної політичної сили? Правильно, ми б отримали 46 мільйонів гривень. Але це неможливо, так як велику частину становлять діти, ті, хто знаходиться за межею бідності і т.д. Нехай, але якщо бодай половина населення кожного місяця пожертвує 1-2 гривні, - ми отримаємо солідну суму для видання газети ( журналістами та дописувачами якої теж повинні бути всі бажаючі жителі України), для організації круглих столів, форумів, регулярних громадських слухань. Врешті-решт, для проведення передвиборчої кампанії.
Це – продукт хворобливої уяви, домислів, звичайна демагогія, - скажете Ви. А от і ні.
Що ж отримає народ в результаті такого доволі рішучого кроку?
В першу чергу, новітню політичну силу, на яку він матиме можливість реально впливати ( як фінансово, так і кадрово і т.д.). Тобто, ми могли б створити не псевдонародну партію, яка фінансуватиметься кланово-олігархічними структурами і захищатиме їх інтереси, як це є сьогодні, а повноцінну народну політичну структуру, яка у всьому б залежала від волі і бажання цього ж таки народу.
Чи не є ця ідея виходом з ситуації, яка склалася сьогодні?
Кадри – народ. Кредитор – народ. Суддя – народ. Експерт – народ.
Демократія? – Демократія.
Ефективно? Якщо запросити хороших спеціалістів – безумовно.
Тоді чого ж ми чекаємо?!
Я чудово розумію, які думки рояться у вас в голові. І це-нормально, адже перед тим, як розпочинати над чимось роботу, варто все ретельно обдумати і розрахувати, щоб знову не підпустити до влади тих, хто остаточно зітре Україну з лиця землі.
Обговорюючи цю ідею з представниками ЗМІ, лідерами громадських організацій, я чую два голоси, два погляди на проблему. От що сказав мені перший:
«Намір, про який ви говорите – безумовно благородний, перспективний і добрий. Але скількома безумовними намірами вистелений шлях до пекла! Скількома безумовними намірами устелена дорога держави в безодню! Скількома добрими ідеями Україна розкрадена і пошматована… Не знаю, чи прилучається ваш намір до цієї комунікаційної лінії, але я більш ніж впевнений, що реалізуватися йому не судилося. Окреслюючи ваші тези, пишучи статті, виступаючи перед аудиторіями, ви ніколи не рахуєтесь з українською природою, українським менталітетом. Ви уявляєте своїх співрозмовників готовими до роботи, до самопожертви заради України».
Таким є ставлення однієї частини людей до ідеї, про яку я говорю. Але другий звучить дещо інакше:
«Не у всіх політичних діячів єдиною рушійною силою є особистий інтерес. Люди, які увесь час працювали для держави і заради неї, якщо й мали особистий інтерес у цьому, то він був у тому, щоб бути цінними для України, гордитися її перемогами, свободою, незалежністю. А коли такі люди визнають пропозиції корисними, проймуться єдиною волею і зійдуться на одній меті, вони знайдуть у собі сили перемогти свої егоїстичні амбіції і розпочати спільну роботу задля розбудови держави. Адже заробляти гроші потрібно з народом, а не на народу!».
Сьогодні я ще не можу сказати, який голос є вірнішим. Нехай суддею всьому буде час і ви, шановні читачі. Я знаю тільки те, що виконав наказ свого сумління і людей, не ворожих до мене, оприлюднивши свої думки, розкривши їх суть перед широким загалом.
Але нехай кожен поставить перед собою запитання і чесно відповість на нього: за кого я голосуватиму на наступних виборах? Я впевнений, що у якості відповіді знову піднімуться мертві олігархічні структури, люди, яким давно пора відпочити, адже грошей для свого майбутнього безтурботного життя вони накрали вдосталь…
І навіщо після цього говорити про якісь зміни в державі? В першу чергу ці зміни повинні відбутися у нашій свідомості, у голові кожного жителя України.
Склад органів державної влади, який ми бачимо нині, повністю відбиває реальні настрої в суспільстві. Ні, я не знущаюсь, не насміхаюсь ( уже швидше заплачу), а констатую факт: ми самі обрали собі тих, хто нами керує. Ми реалізували своє конституційне право – право обирати і бути обраним – і знову проголосували. І що? Багато змінилося?
Поки при владі знаходяться люди, на рішення, дії і політичну долю яких не може впливати пересічний громадянин України, доти нічого не змінюватиметься. І тому говорити про скасування різноманітних імунітетів, привілеїв, пільг, недоторканостей, думаю, буде зайвим. Це не «можна», не «треба», не «будемо».
Це ми повинні зробити. Тут і зараз. Не зволікаючи, бо далі буде пізно.
Чи достойні ті, хто знаходиться при владі, зватися громадянами України? Чи достойні злодії і хабарники зватися українцями?
На перший погляд, запитання є дуже простим і вимагає однозначної відповіді: «ні». Але…
Якщо різко і точно, без сумнівів, відповісти на це запитання словами «так, достойні», тоді боротьба за краще майбутнє, яку ми декларуємо на кожному кроці, просто немає сенсу.
Якщо ж відповісти на це запитання негативно, скрізь зуби протиснувши «ні», тоді може виявитись, що наша держава дуже бідна на громадян, а кількість населення може і не перевищити мільйон…
Чесно кажучи, я абсолютно не читаю пресу. Може, це й погано, але я більше довіряю Інтернет-виданню «Українська правда» і словам очевидців, ніж концентрованій брехні, яку штампують мільйонними тиражами. Проте читаючи публікації в Інтернеті, дискутуючи з людьми, що давно займаються громадсько-політичною діяльністю, я все більше усвідомлюю прив’язаність до свого народу.
Враховуючи одурманюючу роль засобів масової інформації, лише абсолютний цинік може засуджувати тих, хто стає жертвою офіційної пропаганди. Я особисто всіма силами стараюсь зберігати ідейну самостійність, при цьому розуміючи, що народу потрібна сильна політична структура. Він не терпить тих, хто щось у нього просить.
Якщо буде створена принципово нова неополітична сила, яка не розпалюватиме міжнаціональної ворожнечі і виробить панацею від економічних проблем, вона обов’язково переможе, хоча й буде змушена пройти через протистояння і важку боротьбу.
Існуюча влада вичерпала кредит довіри народу. Але навіть у середовищі нинішніх чиновників мені доводилось зустрічати високоморальних високоінтелектуальних людей, які справді бажали лише добра своєму народу. Однією характерною рисою їх усіх були низькі чини. Як можна це пояснити? Дуже просто: вони просто прагнули працювати на благо своєї держави, сліпо вірячи словам псевдоеліти в особі своїх начальників. Вони просто не зрозуміли диявольської суті політики у тому вигляді, у якому є вона нині.
Я заглибився у вивчення політики «з середини», з її суті і першоджерела, взявшись за читання книг, присвячених цим питанням, спілкуючись з людьми, безпосередньо «присутніми» у «великій» політиці.
Дуже часто доводилось мені спілкуватися з людьми різних соціальних категорій, різного віку, статі, віросповідання, світоглядних установок. Не нехтуючи жодною нагодою, бажаючи зрозуміти потреби тих, про кого влада згадувала лише під час виборів і переписів, - звичайного народу, - я розпочинав розмовляти про це у поїзді, маршрутці, на ринку чи в будь-яких інших місцях, де часто збирається простий люд.
З часом я звик до того, що слово «політика» стало синонімом слова «розчарування», і це перестало дивувати. Але спокійно слухати людей, яких переповнювала ненависть до своєї держави, своїх співвітчизників, своєї історії, породжена цими розчаруваннями, було важко…
В той же час боротьба «еліти» проти свого народу, своєї крові, своєї домівки була для мене просто неприродною і аморальною.
Наступила пора найбільшого внутрішнього перевороту, який мені колись довелось пережити: з інертного жителя, меланхолічного обивателя я перетворився на виразника інтересів свого народу, хлопця-протестанта, якому було байдуже все, окрім того, що турбувало більшість.
Коли я починав говорити про це, звідусіль було чути лише одну фразу: хлопче, знайти собі дівчинку. Не можу сказати, що мене це хоч трохи ображало ( тим паче, що проблем з особистим життям у мене не було), але, чесно кажучи, було ніяково. Саме тоді я постарався відповісти на запитання: який вік допускає участь в політиці? Головними аргументами оточуючих був вік, коли у людини повністю сформований світогляд, життєва позиція. Але ж не все так просто! Світогляд формується на протязі життя і кожної хвилини до нього вносяться такі корективи, які кардинально змінюють його увесь період існування. І це при тому, що найглибші переконання завжди не стоять на місці, а життєву позицію не змінюють лиш дурні і ті, кому, як вони вважають, вона просто не потрібна.
Окрім цього я зіткнувся з прикладами для доведення своєї правоти: сорока-п’ятдесятирічні «обранці», які згідно доводам найпалкіших «мислителів» мали б мати сформований світогляд і тверді, непорушні життєві позиції, легко переступають через будь-які заборони (не говорячи вже про мораль), переходячи з партії у партію, з блоку в блок. Я завжди засуджував такі дії, будучи проти навіть самого поняття коаліції, але факт залишається фактом.
З цього всього я зробив для себе єдиний висновок: у політику не можна потрапити «зарано».
Політичні погляди почали формуватись під впливом суперечливих, часто навіть діаметрально протилежних взаємозаперечуючих чинників, людей і факторів. Уже в 16 років я зробив твердий висновок: Україні потрібна сильна рука. Ця думка дуже часто зустрічалася з нещадною критикою і засудженням, але до цього часу ще нікому не вдавалось переконати мене у протилежному.
Відносини між органами влади у країні я спробував порівняти з державною організацією часів Київської Русі і помітив, що сама система не змінилася: якщо князь був сильним – бояри «трималися в руках» і займалися виключно суспільно важливими справами. Якщо ж князь був слабким – боярство отримувало необмежену владу і починало шалену боротьбу за збагачення. Це ж саме спостерігається в Україні, але влада не хоче цього розуміти.
Навіщо Україні нового Сталіна чи Гітлера, - скажете ви. Але чому якщо мова заходить про міцну владу в руках однієї людини, відразу приходить в голову Гітлер чи Сталін, Муссоліні чи Ленін. Чому ніхто не думає про Конрада Аденауера, наприклад? Тобто повноваження Президента слід розширити, але мова йде про надання йому контролюючих, а не законодавчих чи тим паче судових повноважень.
Нинішня система влади прагне бажати кращого. Хіба може натовп з 450 чоловік нести відповідальність за прийняті рішення? А коли це не група «чоловік», а отара безкультурних овець чи табун коней?
Невже не зрозуміло, що будь-яку відповідальність можна співставити лише з конкретною особою?! А чи може голова ВРУ відповісти за колегіальне рішення натовпу? І чи може хоч хтось з тих 450 чоловік це зробити? А окрема політична сила? От тут і починається безвідповідальність…
Невже хтось справді повірить, що, припустимо, науково-технічний прогрес зобов’язаний не інтелекту одиниць, а розуму більшості?
Хіба нормальне, виважене рішення у будь-якому питанні не є я яскравим протестом певної людини чи групи осіб проти «чорної маси»? А що робити державному діячу, якому не вдалося брехнею завоювати повагу? Купити прихильність? Відмовитись від своїх благородних намірів? Він повинен піти чи залишитись?
Людина з її характером знаходиться в конфлікті між тим, що вважає вкрай необхідним і звичайною чесністю. Де знайти ту примарну межу між власною гідністю і святим обов’язком перед суспільством? Не знаю…
Невже не зрозуміло, що саме сьогодні потрібна сильна особистість, яка б не лише прагнула влади, але й була готовою відповісти за результати свого «владарювання» перед народом і судом? Чи всі проблеми вирішить парламент?
Ні! Саме він, парламент, у нашій державі став наймасовішим напливом кримінальних структур. Спробуйте відділити політику України від постійних інтриг, скандалів, корупційних схем. І тоді зрозумієте, що немає у нас політики!
Поряд з цим ставало очевидним, що для забезпечення стабільності у державі необхідно створити Народну контрольну палату, яка б вела контроль за коштами кожного окремого жителя України. Тоталітаризм, - скажете ви. І будете не праві. Уявімо собі таку ситуацію: на початку року кожен заповнює «кошторис»: прибутки ( з різних джерел), видатки ( харчування, освіта, житло і т.д.). Розрахунки, звісно, будуть дуже грубими, але сенс не в цьому. І от, за наявності такого порядку, було б легко відстежити: звідки у тебе, Іване, раптом з’явились гроші на цю машину чи новий будинок, якщо за всіма документами, деклараціями і кошторисами тобі ледве «вистачає» на прожиття? В першу чергу цю систему потрібно було б запровадити щодо депутатів усіх рівней, Президента, працівників державного апарату, судової та правоохоронної системи.
От такі думки, як бачите, рояться в голові 17-річних хлопців.
Це – нормально чи ні?
Хто визначає ці критерії?
Суспільство?
Народ?
Мільйони?
Одиниці?
Не знаю. Не прагну дізнатися. Крапка.
Може саме тоді, коли остання крапка стоятиме на останньому аркуші паперу, коли остання літера останнього слова чорною плямою впаде на білий листок з позначкою «кінець», я зрозумію правдивість і актуальність російського прислів’я: «что написано пером – не вырубишь топором».
Нам завжди здається, що минуле підлягає постійному коригуванню і внесенню змін, а про те, що було зроблено 10 років тому, можна й не згадувати.
Але саме коректор, а не перекреслення й виправлення створює нові й нові біля плями у нашому житті. От подумаймо: раніше для того, щоб на білому аркуші паперу літеру «ф» переправити на цифру «2», потрібно було перекреслити першу і над нею написати другу. Але не по ній, нашаровуючи одне на інше. Що ж ми робимо нині? Чому ми білим кольором зафарбовуємо старі помилки, маскуючи їх, забуваючи про них? Чому через деякий час, порівнюючи виправлений і не виправлений тексти, жахаємось: спотворені герої, хронологія подій і навіть сюжетні лінії.
Мені – 17 років. За законодавством я – дитина. А чи знаєте Ви, яких дітей сьогодні «випускають» і «тиражують»? Хто ми?
Ми живемо фальшем, відкидаючи істину. Ми – діти занепаду, криз, розбрату та інформаційних війн. Але змушені любити своїх «батьків» і допомагати їм.
Ми живемо у мільярдновимірному, а не тривимірному просторі. І кожен нуль у цій системі координат хоче оголосити себе точкою відліку, не розуміючи, що нулем і залишиться.
Ми живемо вже прожитим життям героїв кінофільмів, кумирів, що ніколи не помирають і завжди рятують землю, яку ми врятувати не в змозі.
Ми живемо життям роботів – автоматів, які не лише «запрограмовані» на виконання певної роботи протягом півстоліття, але й потребують кожного дня «поживних» токсинів та радіонуклідів, до яких уже звикли і жити без яких уже не взмозі.
Ми – діти інформації. Не тієї інформації, яка була використана при створенні Всесвіту, коли «спочатку було Слово». Не тієї інформації, яка міститься у першому слові «мама». Не тієї інформації, яка розвиває наше мислення і робить ширшим кругозір. Ми – діти інформації-мутагена, яка знищує усе живе всередині і робить з нас зомбі, що реагують лише на владний наказовий шепіт «зверху», не чуючи крику сусіда.
Ми – діти стандартизації. Ми – безлика багатомільярдна сіра маса, яка є однорідною у всіх відношеннях і ділиться лише на тінейджерів та їх «старих». Коли на фабриці, яка штампує лише круглі деталі, випадково знаходять трикутну, то вирок один – «нестандартна» і «бракована», хоча, можливо, хтось купив би її з більшою радістю, ніж «стандартну».
Ми – діти, які прагнуть безперервно когось наслідувати, відмовляючись бути самим собою. Ми творимо собі ідолів, кумирів, як це робили наші предки до запровадження християнства Володимиром. Ми стежимо за кожним кроком «зірки», заздрячи їй, але забуваємо, що саме ми зробили з цієї людини зірку своїм сліпим фанатизмом.
Ми – діти, виховані зовсім не класичними казками, у яких неодмінно перемагає добро, а зло мусить бути покараним. Ми виростаємо, обговорюючи не колобка і курочку рябу, не вовка з «Ну, постривай», а те, кого у попередній серії і яким способом убив улюблений рейнджер, скільки хвилин помирав його противник. Ми твердо впевнені, що Мікеланджело і Рафаель – не геніальні митці, а зелені героїчні «ніндзі-черепашки», які, маючи чудового вчителя – пацюка можуть розраховувати на непереможність.
Ми знаємо, що нудне навчання легко замінять сигарети і пиво, а урок цікавий тим, що можна поділитися враженнями типу «я вчора був таким мертвим…».
Ми – діти, що розвиваються у десять разів швидше за своїх батьків фізично і у двадцять разів повільніше – розумово. Ми починаємо займатися сексом у 10 років, а в 14 робимо перші аборти. Ми заставляємо дівчат десятки разів штучно «відновлювати» незайманість, щоб «втратити» її (нехай і повторно!) у іншій ситуації.
Чи про таких дітей мріяли Ви, виховані в радянські часи батьки? Чи могли Ви під час епідемії червоної чуми ХХ століття уявити, що діти будуть такими, якими Ви бачите нас сьогодні?
І це ми – майбутнє держави? Ми – майбутнє світу?
Ви можете хоча б припустити, що буде з цим бідним світом, якщо на чолі держав стоятимуть «пацани» й «тьолки» з ірокезами, пірсингом на всьому тілі і написами на футболках типу «Я ненавиджу цей світ»?
Куди ми йдемо і хто в цьому винний?
Ви, наші батьки? Зовсім ні, адже ми навіть не реагуємо на Ваші поради, сміючись з того, що Ви «прожили більше, а тому й знаєте більше».
Держава? Теж ні, адже вона займає по відношенню до молоді таку пофігістично-демократичну позицію, що з часом протистояння між молодіжними субкультурами, угрупованнями та «тусовками» набуватимуть глобального характеру.
Ми самі? А чи багато є сильних духом людей, які можуть мінімалізувати вплив шкідливих чинників на свій розвиток?
Молодь – наше майбутнє?
Ми – майбутнє?

Источник: Хай Вей Тобі є що сказати сівтові | Прочитать на источнике