Аби відчути себе українцем, потрібно їхати за кордон?

Микола СУХОМЛИН, Харків Свого часу я паралельно зі своєю основною роботою допомагав своєму колезі з відділу листів. Єдине україномовне видання на Харківщині “Слобідський край” було завалене письмовими читацькими думками. Чи не найбільшу тематичну групу складала кореспонденція так званих “мовників”. Себто тих, хто серйозно переймався чи то пак цікавився сьогоденням та майбутнім державної мови. Гортаю зараз ті листи і не можу зрозуміти: ніби 12 років минуло відтоді, а думки, висловлені читачами, не втратили своєї болючості й сьогодні.Ще Тарас Шевченко у своїй поезії боронив право нашого великого прекрасного роду на користування рідною мовою, наставляв: чужому навчайтесь, але й свого не цурайтесь. Водночас поет піддавав нещадній критиці тих “землячків”, які нехтували святими синівськими обов'язками до України-матері.На жаль, наша реальність така, що і в незалежній українській державі відродження української мови, культури залишається болісною проблемою, а в деяких випадках навіть набуває ще гострішої актуальності. Про це у листах до редакції зазначають читачі, зокрема обурюючись тим, як на відносно нещодавніх виборчих перегонах деякі кандидати в депутати всіх рівнів намагалися в'їхати на “захисті” російської мови у сесійні зали всеукраїнського та місцевих парламентів.А чи замислювалися наші дописувачі, чому саме це питання деякі політики прагнуть вкотре розіграти під час виборчих кампаній? Давайте будемо відвертими: якби вони були твердо переконані, що їхні ідеї — програшні, то до подібних маніпуляцій громадською думкою не вдавалися б. А то ж, дивіться, яких переконливих результатів добилися ініціатори громадського опитування щодо надання в Харкові офіційного статусу російській мові на березневих виборах. Більшість харків'ян підтримала цю пропозицію.Чому? Адже, здається, ніщо в обласному центрі російській мові не загрожує. Хіба що... суржик. Але ж про чистоту російської мови ніхто не говорить, а варто би. На сьогодні саме російська мова повноправна господарка в усіх сферах суспільного життя півторамільйонного Харкова. Найвиразнішим чинником цього є те, що вона активно використовується у спілкуванні між людьми. І мені здається, що ніякі державні закони, якими б досконалими вони не були, тут не зарадять, доки слобожани не відчують у собі національну гідність, не подолають у собі байдужість, зневіру в можливість змінити життя на краще. А зробити такий рішучий крок, виявляється, для багатьох нелегко. Легше, вибачте, базікати та плентати язиком.У листах нерідко можна зустріти й таке: влада мало дбає про розквіт української мови й культури. Та давайте будемо відвертими. Може б, вона й більше дбала, коли б мала більше коштів. І врешті, не все гривнями вимірюється. До речі, один із харків'янин у своєму листі висловлює щиру вдячність Харківській облдержадміністрації за надання автобусів для поїздки людей у Канів на могилу Шевченка у дні чергової річниці перепоховання його праху на Чернечій горі.Чомусь у значної частини нашого суспільства склалося переконання, що в усьому слід покладатися на владу. Вона мусить і те, й інше... А що ж ми, громадяни? Не здатні створити щось величне, корисне для свого життя?За кордоном давно склалася практика, за якої такі турботи на себе бере громадськість. І тут особливо вирізняються вихідці з України. Пам'ятаю, у 90-му році Харків відвідала аматорська капела бандуристів імені Т. Г. Шевченка з США. Яка прекрасна, віртуозна, витончена гра, який самобутній оригінальний репертуар! Куди до неї окремим нашим професійним мистецьким колективам! Тож, напевно, щоб відчути себе справжнім українцем, слід податися до... закордону?!У Харкові працює кілька громадських організацій, в основі діяльності яких лежить і турбота про захист і розквіт української мови. Та, на превеликий жаль, вони здебільшого обмежуються констатацією відомих фактів, критикою органів влади. А може, було б значно корисніше, аби деякі патріоти й самі залучилися до практичного втілення своїх накреслень. От, скажімо, допомогли б місцевому самоврядуванню навести лад в інформаційному просторі вулиць, майданів. А то ж скільки огріхів, за які соромно перед людьми, особливо перед гостями й нашими дітьми. Може б, тоді не читали такі “шедеври”, як “Маричка”, “Мотор-Сич”, “Сад Шевченко”.І, врешті, не все так погано у нашому спільному домі. У Харкові зростає кількість україномовних шкіл, чимало людей починають розуміти важливість миру й злагоди в суспільстві. Ті ж виборці, які вже на згадуваному громадському опитуванні проголосували за відому пропозицію, водночас не підтримали виборчу програму “Русского блока”, що так чи інакше будувалася на полярності українськості й російськості. Не пройшли на позаминулих й ще більш ранішніх виборах до парламенту й ті кандидати, які теж орієнтувалися на таке протиставлення.Я ніколи не перебував на російськофобських позиціях. На рівні з українським висвітлював високохудожнє мистецтво російського народу. Тим більш, що історія українського народу склалася так, що значна частина національної еліти змушена була творити на теренах іншої культури й літератури. Назву лише деякі прізвища геніальних митців, які мають виразне українське коріння і внесок яких у розвиток російської культури й мистецтва колосальний. Гоголь, Достоєвський, Некрасов, Ахматова, Шолохов, Березовський, Чайковський, Рєпін... Чи зрозуміють нас нащадки, якщо ми добровільно відмовимося від цього нетлінного духовного скарбу, до речі, створеного і на українському ґрунті? Чи ж є ці славетні імена для нас іноземними?Днями я одержав від свого колеги одного листа, автори якого розповідають про чудові літературно-мистецькі заходи, що відбуваються в Українському культурному центрі Харкова. А ось лексика їхня мене засмучує. Непримиренно войовнича, що не сприяє взаємопорозумінню між двома державами: “москалі та все москалі...”. Згадаймо, як ми обурювалися, коли на телеекранах у руках москвичів бачили транспаранти із закликами: “Ельцин, заставь хохлов накормить Россию!”. Чому ж самі вдаємося до подібного?!

Источник: Хай Вей Тобі є що сказати сівтові | Прочитать на источнике