Сповідь мера: чи чекати на розкаяння?

     Сповідь – іменник жіночого роду.
     1.     Обряд розкаяння у гріхах перед священиком задля отримання у нього відпущення гріхів.
     2.     перен. відверте зізнання у чомусь.
(Сучасний словник української мови)
 
 
     Сповідь, як зазначено у словнику української мови, має два значення: пряме та переносне. У першому випадку «сповідь» трактується як церковний термін, що означає розкаяння у гріхах задля отримання їх відпущення. У другому -   відверте зізнання. Що саме мав на увазі Леонід Черновецький, коли замислювався над назвою свого дебютного літературного твору, на жаль, невідомо. Варто спробувати проаналізувати, чим керувався пан мер, обираючи наймення власного 95-сторінкового рефлексійного прозового твору.
     Розглянемо перший варіант. Тут відразу постає декілька питань: у яких гріхах хотів розкаятися голова столиці перед киянами і чому він так цього і не зробив.
Якщо назва книги має переносне значення, тоді знову ж хочеться поцікавитися в мера: може, варто більш обачливо обирати назви речей, які створюєш і не глумитися над літературним жанром, що зветься «сповідь».
     Зробимо невеличкий екскурс в теорію літератури.
Сповідь є літературно-публіцистичним та філософським жанром, до якого зверталися митці різних епох та народів (згадаймо принаймні Августина, Місімо, Толстого, Лермонтова, Руссо). Найчастіше сповідь містить у собі звільнення від тягаря болісної правди. Для християнського світобачення сповідь – діалог із Богом, де людина сповідується, тобто зізнається у скоєних гріхах. Важливо зазначити, що сповідь також можлива як відвертий самозвіт про власне життя, роздуми, порухи душі. «Сповіді» вищезгаданих письменників – приклади щирості. Як писав М.Лермонтов : «Історія людської душі, нехай навіть дуже дріб’язкової, є цікавішою та кориснішою за історію цілого народу».
     Тезу відомого російського майстра слова необхідно частково заперечити, адже історія людської душі, реалізована у творі, може викликати інтерес лише тоді, коли вона є повноцінною і відвертою. На превеликий жаль, цього не можна сказати про «Сповідь» голови КМДА (вмістити свою сутність, нехай і поверхово, у 95 сторінках – це знущання над своєю особистістю і над читачем).
     «Сповідь» – звучить занадто пафосно і зовсім недоречно. Хоча чого не зробиш задля того, щоб зацікавити, чи навіть епатувати громадськість?
Перегорнемо обкладинку, з якої на читача дивиться усміхнений Черновецький, обіймаючи чергову золотощелепу бабусю.
     Книга письменника-початківця складається з п’яти частин. Спершу мер звертається до Киянина, що є досить вдалим прийомом. Автор ніби намагається вести діалог із виборцями, проте його гіпер-солодкий тон і використання займенників «Я, Моє, Мене, Я, Я, Я…» викликає не довіру, а насмішку і відразу. Друга частина «Сповіді» оповідає про шлях Черновецького «школа – його 40-ліття». У третій частині говориться про існування Леоніда як політика. У четвертому розділі книги для киян викладені коментарі (звичайно ж позитивного характеру) українських політиків щодо постаті Леоніда Черновецького. Ну і звичайно на останок – післямова, в котрій пан мер бажає всім щастя, радості та інших благ. Зауважу, що це ще не кінець. Київський «Сповідник» вирішив потішити око читача і в якості додатка вмістив у книгу фотокартки зі свого альбому (зазначу, що така фотогалерея займає половину твору). Фотокартки мають власні назви, що часто-густо щиро просочені хронічним пафосом. Наприклад, «Букет для Победителя», «Мэр – это всегда управленец и хозяйственник». На декотрих фото зображена дружина мера. Дуже впадає в око еволюція форми носу пані Черновецької на картках різних часових періодів.
      Мова «Сповіді» занадто бідна. Речення – переважно прості. Проте текст насичений такими голосними абстрактними поняттями, як «любов», «віра», «щастя», «добро», «зло». Леонід Черновецький досить часто вдається до засобів художньої виразності: порівнянь (тут проводяться паралелі між Черновецьким та пересічним киянином, їхніми спільнимии бажаннямми та можливостями), риторичних окличних речень і запитань.
     Суспільство неоднозначно поставилося до літературного дебюту мера:
     «Избератели! Где свежий воздух? Инопланетяни атакуют! ааа!!»;

     « «…Я помню из детства… Мне было тогда всего лет семь. Я помню хорошо одну женщину, которая отдала мне свои последние пять рублей на молоко, когда я, заплаканный, обратился к ней и сказал, что потерял деньги, которые дала мама, посылая меня в магазин. Эта женщина работала в поликлинике, и несколько дней из-за своей доброты ей пришлось прожить практически впроголодь. Ее звали Галина, а больше я, увы, ничего о ней не знаю» – Эх силен врать. Это скоко ж можно молока было купить на 5 рублей в 60-х?»»;

     «…смешная книга наверное получится....надо будет обязательно купить…»;

     ««Исповедь мэра» или «Оправдяния мэра»? Или нет: «Как весело и с пользой для себя провести время в Киевсовете» - О!!! Название -супер!!!!»;

     «Хех. Чую, грядет многотомник. Есть ему в чем исповедоваться. Если все вспомнить – хватит на 200 томов. Уголовного дела»;
     «А шо, чем не Пушкин?».
     Блаженніший Митрополит Володимир якось сказав «Сповідь – це не просто бесіда про свої недоліки, сумніви, це не повідомлення священику про себе. Ми перебуваємо в гріху. Такий стан інакше не назвеш, як тяжкою недугою. Але проти сильної недуги повинен бути й сильний засіб. Цей засіб полягає в Таїнстві Покаяння, тобто в Таїнстві, в якому Господь прощає беззаконній людині її гріхи».
     Вміст «Сповіді» Леоніда Черновецького заперечив сам сенс поняття сповіді.
Мер заміть того, щоб розповісти про свої недоліки, говорив лише про переваги та досягнення. Та чого тільки не скоїш заради піару.  Єдине, що потішило в «Сповіді» це –досить оптимістичний настрій тексту, а також висловлювання мера про віру, добро, мету, якої можна досягнути попри усілякі перепони.
     Сумно, що «Сповідь» мера так і не стала одним зі зразків справжньої сповіді, а фальші в царині української літератури (та політики) і так вже занадто. Київ (Україна) чекатиме, що Леонід Чорновецький спроможеться на сповідь – відверте зізнання і розкриття своїх гріхів.  
     P.S.
    Шкода, що книга написана російською. Варто було б це диво сучукрліту перекласти і на державну мову, але не нам ставити діагноз.
 
 
 

Источник: Хай Вей Тобі є що сказати сівтові | Прочитать на источнике