Стара пісня про нову каденцію

На місці наших політиків я не алярмував би з дискусіями про другий термін для Президента Ющенка.
По-перше, це виглядає несмачно, якось меншовартісно, – копіювати російські суперечки й умовиводи щодо перспектив тамтешнього глави держави. А по-друге, два роки, які залишилися до українських перегонів, – надто тривалий період, аби пропонувати якісь кардинальні рецепти.
Ющенко має рацію, стверджуючи, що запитання про домовленості з Юлією Тимошенко стосовно її підтримки/непідтримки в майбутніх змаганнях за другу каденцію принижує його. Він намагається бути самодостатнім сьогодні, й має на те підстави: вся коломийка з формуванням коаліції, нового уряду так чи інакше крутилася довкола його особи, саме йому зазирали до рота, очікуючи схвалення чи заперечення тих або інших комбінацій.
Так було вчора і є сьогодні. Ющенко також перехопив ініціативу в конституційному процесі, й абсолютно зрозуміло, що внаслідок такого контексту ми знову отримаємо Основний закон, писаний “під особу”. Якщо цього не станеться, то лише тоді можемо говорити про існування вибору – або новий президент’2010, або “оновлений” Віктор Андрійович.
Але наразі маємо два роки і, як уже зауважено, не пора навіть нести яйця, а тим паче “розкладати їх у кошики”. 2008-го має визначитися головне: форма державного устрою, позаяк експериментувати з Радою (розпускати її) не дозволяє закон. Тобто чинний глава держави має час випробувати різні конструкції більшості, щоб у підсумку переформатувати її найнадійнішим чином для потреб старту своєї кампанії 2009-го. Не таємниця: якщо необхідну комбінацію буде знайдено, в проекті “Ющенкової Конституції”, а відтак у її остаточному варіанті з’явиться норма про обрання глави держави в парламенті.
Водночас існує й перспектива експериментів з урядом, точніше – з постаттю прем’єр-міністра. Почергово “попаливши” найамбітніших діячів на повільному вогні зубожіння мас і невиконання соціальних обіцянок, нинішній Президент може залишитись “одиноким воїном” за народне благо. Причому цьому його “самотність” розділять найвпливовіші особи з царини бізнесу та регіональні еліти: товстосуми некомфортно почуватимуться в ролі опозиціонерів, а містечкові діячі будуть зацікавлені насамперед у розподілі бюджетного пирога на їхню користь.
Це аж ніяк не означатиме, що в країні зникне опозиція – вона обов’язково буде присутньою на політичному кону, бо – і це насамперед – ніхто більше від Ющенка не зацікавлений у збереженні за своїм правлінням іміджу демократичності; а незгодні будуть потрібні технологічно. Чинний режим послуговуватиметься, таким чином, двома постулатами: один належить перу Вольтера (“Коли ти їси, давай їсти і собакам, навіть якщо ці пси тебе покусали”), другий – сучасному російському публіцистові Кірілу Мартинову, який доволі добре ознайомлений із технологіями формування іміджів (“Культи осіб виникають не стільки зусиллями прихильників цих осіб, скільки стараннями їхніх заклятих недругів, які бажають виправдати свої політичні поразки демонічними рисами опонента: жорстокістю, всезнайством, абсолютно прогнозованими вчинками для спричинення зла”).
Тому Ющенкові зараз вигідно залишатися вільним від будь-яких зобов’язань: поле його маневру чисте й широке. Він може дозволити собі заявляти, що “я не каліка, я не випрошую ні в кого те, що повинно бути моєю відповіддю. Відповідь не залежить від того, хто з ким зараз домовляється”.
На відповідь Президента почекаємо недовго. Гадаю, він сформулює її вже впродовж цього року.
Ігор Гулик

Источник: ЛЬВІВСЬКА ГАЗЕТА | Прочитать на источнике