«Доброго дня, «Молодіжко»! Це історія, яка трапилася у моєму місті Хмільнику.

Найщасливіший день у житті став тавром скорботи.

Біла сукня, фата, обручка...

Про це мріє кожна дівчина.

І ось її бажання втілилось у життя.

Коли стояла біля вівтаря, здавалось, була найщасливішою у світі. Адже поруч її коханий – той, кого уявляла давно-давно, ще у своїх дитячих мріях.

Того дня у Неї була важлива мить, бо, стоячи у храмі, Вона розуміла, що реєструє шлюб не перед будь-ким, а перед самим Богом.

Після вінчання наречені вийшли із церкви і були готові їхати до РАГСу. Туди молодята, згідно з обрядом, мали їхати окремо. Перед цим вони закохано подивились одне одному у вічі. Але погляд нареченої був збентежений, здавалось, ніби бачить Його востаннє.

Їм судилось бути щасливими, нерозривно жити вічно, ніщо не могло віщувати біди. Хто б міг подумати, що ця остання церемонія навіть не відбудеться.

Сталось так, що дорогою до РАГСу наречений потрапив у страшну аварію. Це стало фатальним у житті молодої дівчини. Вже минуло кілька років, а Вона береже вірність Йому – єдиному, обранцю, з яким планувала прожити все життя. В її пам’яті так і зберігся той останній погляд, який так боялася втратити.

Так, людська доля непередбачувана. Але чому саме так жорстоко і безжалісно вона познущалася над Ними? Невже Вона заслужила втратити кохану людину, та ще й у такий день, який міг би стати найщасливішим у її житті?..

Кажуть: «Час лікує». Можливо, але тільки не її. Адже Вона «таврована», на Ній і досі так і відбивається так зване «тавро печалі».

Доля іноді жорстока до нас, але щоб так...»

Источник: Молодіжна газета Вінничини | Прочитать на источнике