Казка, що стала реальністю

Ми звикли до сентиментальних історій, які часто друкують на сторінках глянцевих журналів, із задоволенням їх читаємо, прекрасно розуміючи, що основна маса цих розповідей – не що інше як красива казка. Хоча буває, що дива трапляються і в реальному житті, як-от у житті цих дітей.
Майже казкова історія сталася з дітками, які росли, наче трава при дорозі, поряд із рідною, але насправді зовсім чужою мамою. Вона була дуже зайнята собою, часто зникала з дому, залишаючи їх голодними, і мало турбувалась про те, що буде далі. Періодично у неї народжувався новий малюк, а старші вже мали самі думати, як їм жити. Вони й думали. Хлопчики, яким не виповнилося й шістнадцяти, допомагали сусідам обробляти городи, працювали на будівництві – намагалися заробити хоч якусь копійку, щоб прогодувати молодших. Коли був живий батько – ще так-сяк трималися. Проте його не стало, і діти залишились одні. Маму брати до уваги не варто, бо вона, як завжди, жила у своєму, веселому світі.
Далі був притулок, про який діти не дуже хочуть згадувати. Але там вони могли залишитися надовго. В найкращому разі частину меншеньких розібрали б добрі люди, але тоді вони навряд чи змогли б бачити одне одного, а з часом і забули б, що в них були старші братики і сестрички. Та доля, зовсім несподівано для головних героїв цієї історії, зробила різкий віраж. І ось тут починається казка… Дев’ятеро братиків і сестричок знайшли і любов, і увагу, і теплий, затишний дім. А головне – їх не розлучили.
Підполковник міліції Тамара Лисенко ще донедавна відповідала за зв’язки з громадськістю в обласному УМВС, а її чоловік Олег працював у відділі Держслужби охорони. Вони не планували так круто змінити своє життя. Вже мають власних дорослих дітей, попереду мріялися подорожі, відпочинок на дачі, зустрічі з друзями. Усе це відійшло на другий план, коли начальник районної служби у справах дітей запропонувала подружжю створити дитячий будинок сімейного типу і забрати до нього не мало не багато, а дев’ятьох діток, які стали сиротами при живій мамі.
Подруга пари Орися Примак також підтримала цю ідею, адже й сама в такий же спосіб стала багатодітною мамою. Недарма кажуть, що правильний шлях – прямий, бо відтоді все почало складатися на диво легко. Навіть оформлення необхідних паперів відбулося без звичної всім тяганини.
– Я, мабуть, морально була давно готова до таких змін, – пригадує недавні події Тамара Петрівна, – бо й сама росла у багатодітній родині – до столу у нас сідало десятеро чоловік. І жили ми дружно й весело.А поруч із нами мешкала сім’я, в якій мама покинула сімох діток, і їхнє життя було дуже нелегким. Усі вони потрапили до інтернату. І хоча вже давно мають власних дорослих дітей, та в жодного життя не склалося. Крім того я ж двадцять років пропрацювала в міліції. За цей час бачила багато і прийшла до висновку, що не можна бути байдужим до проблем неповнолітніх.
Рішення подружжя стати батьками-вихователями здивувало багатьох, але тільки не близьких друзів цієї сім’ї. А мама пані Тамари, якій вона повідомила новину мало не в останню чергу, щоб зайвий раз не хвилювати, відповіла дуже просто: «Доцю, я тебе добре знаю – ти ж не образиш дитину». «Мама “за” – значить все роблю правильно», – остаточно впевнилась у правильності прийнятого рішення Тамара і почала оформляти документи.
Самі ж діти, хоча й зустріли дещо насторожено людей, котрі бажали взяти їх на виховання, все для себе вирішили одразу. Бо вже буквально в другий приїзд подружжя до притулку почали називати Тамару Петрівну мамою. Напевно, скучили за цим ласкавим словом.
– Як усе-таки ви наважилися взяти одразу дев’ятеро дітей? Чому не пробували, як інші, спочатку забрати двох, потім ще кількох? – не вгавали запрошені до цього гостинного дому журналісти.
– Спочатку так і планували, – зізналася пані Тамара. – Але коли друзі розповіли, що в притулку опинилося дев’ятеро дітей з однієї родини, серце заболіло. Як їх розлучити? А якщо їх візьмуть у різні сім’ї? Тому ми з чоловіком думали недовго. Це вже доля, напевно, сама підказала, що маємо брати всіх і зразу.
Ця велика і дружна сім’я тільки звикає жити разом. До просторої квартири в дитячому містечку, що в Олександрії, вони в’їхали кілька місяців тому. Перед цим швидкими темпами і власними силами робили ремонт, купували меблі. Віталій, Назарій, Аліна, Юра, Аня, Оксана, Даринка, Софійка і Юлечка, заради яких, по суті, це все й відбувалося, зараз почуваються тут як удома. Найстаршому – 16, найменшій – чотири.
– Встаємо рано, бо діти ходять не в інтернат, а до звичайної школи. Трохи далеченько, та нічого, завозимо і привозимо на машині, – розповідає глава сімейства. – Двоє старших, Віталій і Назарій, вже навчаються у Квасилівському профтехучилищі.
Аліна, якій 13, – дуже серйозна і відповідальна. Десятки разів на день підходить до нової мами і запитує, чи не треба допомогти. Помічниця з неї дійсно незамінна.
– Ми з Аліною готуємо завжди разом. І тепер для мене приготувати обід чи вечерю на таку кількість дітей неважко, бо ж Алінка завжди поряд, – каже Тамара Петрівна. – Наші діти не бояться роботи. Тяжче було прищеплювати любов до навчання, до школи. Головне, їх треба навчити жити, щоб вони розбиралися, де добро, а де зло.
Поки ж найбільше уваги потребують найменші, бо дуже вже непосидючі ці дівчатка. Кожна має свій характер і свої нахили. Оксана, наприклад, вже вибрала майбутню професію, каже, що буде лікарем. Аня, Даринка і Софійка ще ніби не визначились. А найменше сонечко – Юлечка, весь час щось малює у своєму блокноті, мабуть, буде художником.
У родину Тамари та Олега ми потрапили на Миколая. Вже з порога було зрозуміло, що дітей тут чимало – вішалка перед входом до квартири ледь вміщає гору одягу, а за дверима чути веселі дитячі голоси.
«Мама прийшла», – кинулися найменші дівчатка в обійми до Тамари. А чоловік посміхався й зустрічав гостей, тримаючи на руках маленьку Юлю. Спочатку було не зрозуміло, де гості, а де «корінні» мешканці оселі, та господарям, видно, до такої кількості народу в домі не звикати. У вітальні вже світилася різнобарвними вогнями ялинка, а під нею лежала ціла гора подарунків, яку ніхто з дітей чомусь не спішив розбирати.
Молодші дівчатка в нарядних платтях радісно скакали навколо дорослих, приймали пакунки й намагалися вихопити у журналістів фотоапарати, щоб сфотографувати на пам’ять кожного гостя, всі іграшки та куточки свого нового дому, а хлопці – більш серйозні та врівноважені, гуртувалися разом і стиха обговорювали якісь важливі речі.
– Діти в мене на диво щедрі й гостинні, – усміхається мама Тамара. – Жодну цукерку не з’їли, щоб не поділитися з нами. Хоча спочатку не могли наїстися. Принесу ящик помідорів, щоб закрутити, повертаюсь увечері з роботи – майже нічого не залишилося. Та це й добре, аби на здоров’я.
Звичайно, і в них будуть складнощі та непорозуміння. Без цього не буває. І в цій сім’ї, яка офіційно називається дитячим будинком сімейного типу, але насправді є найсправжнісінькою родиною, як і в усіх, хворітимуть і вередуватимуть діти, болітиме від тривог за них мамине серце. Але вони –разом, і це вже маленька перемога. Сподіваємось, попереду в них ще багато світлих, радісних моментів. Бо головне в їхньому житті диво вже сталося, а далі ВСЕ БУДЕ ДОБРЕ.
Неля ЗАБОЛОТНА
P.S. Начальник служби у справах дітей Рівненської райдерж­адміністрації Наталія Андріюк – та людина, яка підштовхнула подружжя до рішення забрати братів і сестер із притулку. На запитання, де вона відшукує сім’ї, готові прийняти чужих діток і взяти на себе відповідальність за них, відповіла:
– Я їх не шукаю, вони живуть поряд, перебувають у моєму оточенні. За 16 років роботи вдалося прилаштувати дуже багато дітей. На цей час в інтернаті їх залишилося біля десятка. Але це вже майже дорослі люди, і вони відмовляються йти у сім’ї. А от така малеча потребує і тепла, і ласки, і уваги. Тамара Петрівна та Олег Васильович – це мої друзі, а відтоді, як забрали цих діток, стали дуже близькими друзями, бо я часто буваю в їхньому домі. Вони не побоялися взяти на себе таку відповідальність, хоча мали стабільну роботу і стабільне життя. Та міліція – це міліція, а діти – це зовсім інше. Знаю, що їм було страшно. Але проминуло кілька місяців, і ми бачимо, що все нормально: і ремонт зробили, і діти їх слухаються, люблять. Це видно одразу, діти ж не можуть вдавати любов.

Источник: Регiоальний портал - РIВНЕ | Прочитать на источнике