Правда про Слов’янськ з вуст очевидця

Назар Обідзінський у своєму блозі виклав сповідь біженця зі Слов’янська, який із сім’єю знайшов прихисток під Черкасами.
У Геронимівці під Черкасами оселилась родина біженців із Слов’янська. Поспілкувався із ними і виклав у своєму блозі трагічну розповідь черкаський блогер Назар Обідзінський:
Декілька днів тому я дізнався, що по сусідству з моїм товаришем у селі Геронимівка поселилась родина зі Слов'янська. Я попросив товариша, щоб він домовився про зустріч зі мною. Дуже було цікаво почути з перших вуст.
І от учора наша зустріч відбулась. Віктор розповів про свою родину: він, дружина та дві доньки, 14 та 20 років. Сам Віктор родом з Хмельницького, а дружина місцева, зі Слов'янська. Вони з дружиною разом закінчили навчання у Харкові і вже одруженими потрапили до міста, де прожили 25 років. Обоє працювали в міліції, але після виходу на пенсію Віктор почав працювати в адвокатській конторі, де й працював до початку останніх подій.
Віктор, біженець зі Слов'янська:
"Почалось все 12 квітня. Йду зранку на роботу і раптом звертаю увагу на щільно оточену невідомими у балаклавах будівлю УМВС. Я підійшов поближче, що роздивитися, що ж там сталося. Мене відпихували, один дістав пістолет, підійшов в притул і тихенько, але погрозливо мовив в вухо: "Ти чьо тут хочєш? Ми – рассійскій спецназ". По їхній мові було чути, що це немісцеві, як ми вже пізніш почали говорити "поребрікі".
Що у той момент відбулося, дивіться тут. Віктор у чорній шкіряній куртці. Там не ввійшло в сюжет, як жінки під час спілкування Віктора з "натовпом", гавкнули в його сторону "Бандєра!"
Далі – більше. Наступного дня з ранку приїжджає ще два військових КАМАЗи з рослими хлопцями в чорній формі, з новенькою зброєю в руках і знову ж таки, з чітким немісцевим "говором". Чітке російське "Ґеканьє" тощо.
У цей час випадково прийшлось переговорити з одним з них – виявилось, то був чорнозвісний Абвер. Того ж дня було захоплено гору Карачун, де знаходився телеретранслятор і відключено українські телеканали. Пізніш об'єкт було відбито, але при відступі терористи-сепаратисти перерізали кабель, тож тепер в Слов'янську немає ніяких телеканалів.
"Ще місяць після захоплення міста ми там прожили. Я ходив на роботу, дружина й діти сиділи вдома, бо вже у той час було досить ризиковано ходити містом. Кожного дня з обох боків літали міни, снаряди, свистіли кулі. У мене на телефоні є досить фотофактів – розбиті дороги, пробиті мінами та снарядами будинки, розтрощені гаражі, сараї... На місто тепер страшно дивитись – суцільні руїни...
Що найбільш вразило, так це живі щити з жінок-бабуль прихожан московської церкви перед блок-постами, з іконами в руках і скандуваннями "Рассія!"
І ось одного разу я вийшов з дому покурити. Раптом під'їжджає УАЗик, з якого виходить декілька здорованів: "Ти здєсь живьош?" – "Да". Хапають мене, підштовхуючи автоматом у спину, валять спочатку обличчям в землю, потім заштовхують в машину. Везуть в будівлю УМВС. Пізніш виявилось, що це – наслідок анонімки, яку мені показали: "Прізвище, ім'я, по-батькові. Адреса. 1. Бивший работнік украінской міліціі. 2. Сам родом із западной Украіни. 3. Нє нравіцца нинєшняя власть на Данбасє".
Тільки дякуючи тому, що "бивший", в тій будівлі не залишили, а перевезли в підвал СБУ. Помістили в камеру, де знаходилось 12 чоловік. Увечорі наступного дня дали якоїсь баланди поїсти.
З тієї камери запам'ятався один хлопчина. Далекобійник з Полтавщини. Він привіз до Луганська м'ясо. Їхав додому. Зупинили на одному з блок-постів і там почули, що він розмовляє українською. Російську він не знав на тому рівні, щоб вільно розмовляти. Все – забрали, як "Правосєка" ("Правий сектор"). Знаходився в камері вже 12 діб. Розказував, що вдома ніхто не знає, де він, що з ним трапилось... Я йому настійливо порадив якнайшвидше вивчитись говорити російською...
До речі, коли я вже виїхав звідти й проїжджав Полтаву, зателефонував до місцевої міліції, повідомив про цього хлопця, на що почув відповідь полтавського міліціонера: "Нащо ви мені це все розказуєте?" (!!!)
Пізніш мене звідтіля відпустили. Прийшовши додому, мені друзі повідомили, що краще буде, якщо завтра я з сім'єю вже покину Слов'янськ. Умовив своїх. Найперше, завдяки діяльності однієї з церков, відправили молодшу доньку. Ці християни-протестанти щодня відправляли по автобусу за межі гарячої точки – до Ізюма Харківської області. Пізніш пастора цієї церкви забрали – "амєріканскіє дєньгі атрабативал".
А пізніше ми з дружиною та старшою донькою виїхали. Спочатку, діставшись до Харкова, пробули там пару днів. А потім до мене додзвонився товариш, однокашник з Черкас, і запропонував приїхати, бо у його знайомого є прихисток, місце, де можна прожити. Це в Геронимівці, у його батьківському домі. І от ми тут. Ох, якби ви тільки знали, які відчуття були у нас, коли ми перетнули останній ворожий блок-пост! При вигляді українських прапорів, символіки наверталась мокрота на очі...
Наостанок все ж скажу: більшість населення Донбасу, на жаль, не є справжніми українськими патріотами. Найбільше підтримали весь цей бедлам комуністи. При чому, в першу чергу комуністи-депутати усіх рівнів.
Звичайно, зараз прості люди, населення вже міняють свої погляди-переконання, але вже запізно. Якби це населення було таке, як тут, вже б давно все закінчилось путінським фіаско".
Ось таке я почув з вуст очевидця, безпосереднього свідка тих подій. Додати від себе нічого.

Источник: Громадсько-політичне видання "Прес-Центр" | Прочитать на источнике