Пес відчував біду, а коли господар провалився під лід – тварина здійняла галас…

47 - річний Леонід Хомич витягнув з крижаної ополонки Аврамівської ставка монастирищанина Олександра Мельника.
27 січня для монастирищанина Олександра Мельника стало другим його днем народження, а для мешканця Аврамівки Леоніда Хомича - хрещенням на мужність, витривалість, звичайну людяність та вміння миттєво реагувати у екстремальних життєвих ситуаціях. Бо саме цього дня Леонід Хомич врятував життя Олександру Мельнику, витягнувши його із крижаної ополонки… Cусідка Леоніда Хомича, 60-річна Тетяна Ільчакова, яка живе неподалік ставка, розповідає: - Зазвичай, в такий міцний мороз із хати я не виходжу, - А того ранку мене наче якась сила тягнула на вулицю. Думаю, треба в годівничку, що висить на груші у дворі, соняшникове насіння синичкам насипати. Тільки надвір - раптом чую несамовитий собачий гавкіт і чоловічий крик з боку ставка: "Рятуйте!". Спершу подумала, що когось нещадно б’ють... Вибігла на город - дивлюсь, а із ополонки стирчить людська голова. Побачивши мене, чоловік почав кричати ще дужче, просити, аби швидше подали драбину чи мотузку, аби витягти із води. У мене з переляку затряслись руки. Зрозуміла, що без чоловічої сили тут не обійтись. Схопила телефон, набрала номер брата. Він сказав, що зараз на роботі. Порадив викликати рятувальників. Та я збагнула, що чоловік вже чимало часу провів в ополонці - кожна секунда була на рахунку. Відразу набрала номер сусіда Льоні. Знаю, що мав би бути в цю пору на роботі. Але, думаю, раптом він ще є вдома. Льоня для нашої вулиці справжня "палочка – виручалочка". Не чоловік, а одна доброта. Що не попросиш, ніколи не відмовить. Дякувати Богу, того дня Льоня був вдома… Далі історію оповідає герой – рятівник: - Ще о 8.00 я виходив на вулицю. На водоймі точно нікого не було. Зайшов до хати, поставив чайник на плиту. Думаю, вип’ю кави і піду на роботу. Пройшло хвилин 10-15, задзвонив телефон. Тут все й почалось. Нічого не пам’ятаю, але в очах й досі стоїть картинка: вже з веранди через вікно я побачив людину – по шию в ополонці. Перше, що зробив: з сіней витягнув довгу дерев’яну драбину і стрімголов кинувся через город до ставка, борсаючись у глибокому снігу. Добіг за секунди. Чоловік з ополонки був при свідомості, чітко реагував на все, що з ним відбувалось. Попросив не ступати на лід, а, поклавши драбину, підповзати до країв ополонки. Я так і вчинив. Загалом, ополонка знаходилася за метрів 15 від берега. Помітно було, що чоловік ледь тримається. Його одяг намок та обважнів, але, з останніх сил Олександр ліктями зачепився за дерев’яні перекладини драбини, витягнув назовні одну ногу, потім закинув іншу. В той час Леонід поступово відтягував драбину до берега. Дякувати Богу, лід витримав навантаження. І вже на берег чоловіки вибралися без пригод. Олександр подякував рятівникові і швиденько попрямував до свого батька, який живе неподалік від Леоніда Хомича. А ось, власне, спогади одного із головних персонажів історії - врятованого із водного полону - монастирищанина Олександра Мельника. - В понеділок я якраз повертався з роботи - із нічної зміни, - пригадує Олександр Володимирович. – Дорогою додому забіг до свого 85-річного батька. Телефоном з дружиною Надею домовився, що вона мене зустріне в центрі Монастирища. Надворі був міцний мороз. Тож я й подумати не міг, що втраплю у водну пастку. Тим паче, напередодні ми з дружиною йшли тією ж стежкою. Загалом, взимку я завжди "зрізаю" шлях через ставок, йдучи до батька. Якраз навпроти Леоніда раптом лід затріщав під ногами - на моє нещастя, я натрапив на плесо, що не встигло добре промерзнути. Тонкий лід був притрушений свіжим снігом. За секунду я повністю провалився у крижану воду. Хвилин 5 намагався вибратися з ополонки. І доки вистачало сил, таки зумів вибратися назовні, закинувши на краї ополонки спочатку руки, потім одну, далі - другу ногу. За 1,5-2 метри відкотився від ополонки в бік берега. А потім встав на ноги. Це було моєю найбільшою помилкою. Бо я знову провалився у воду, утворивши тілом нову ополонку. До того часу весь одяг добре промок. Уявіть, на мені була важка пухова куртка. Тож важкий мокрий одяг та взуття потягнули мене на дно. Я занурився у воду по шию. Збагнув, що самотужки вдруге мені не вибратися на поверхню. Тож, почав кликати на допомогу. Поруч зі мною весь цей час був вірний пес Жук. Того дня він наче відчував біду. Я завжди проганяв його, аби не біг за мною далеко. І він слухняно повертався. Цього дня Жук, як би я на нього не прикрикував, покірно біг слідом. А коли я пірнув в ополонку, Жук такий лемент здійняв, силкуючись бодай привернути чиюсь увагу! Підповзаючи до краю ополонки, Жук дивився мені у вічі, наче просячи пробачення за неспроможність допомогти… Тільки коли я побачив постать жінки у дворі навпроти, зрозумів, що незабаром допомога таки надійде. І не помилився…

Источник: Громадсько-політичне видання "Прес-Центр" | Прочитать на источнике