Догляд за невиліковно хворим перестає бути справою окремої родини. Настав час, коли на допомогу рідним вмираючого приходять спеціалізовані медичні заклади

Ментальність українців виключає втручання чужих людей у процес догляду за тяжкохворим членом сім’ї. Більшість із нас переконані – останні місяці та дні життя близька людина має перебувати у колі родини. І це добре. Але ситуації бувають різними, – часто такі хворі потребують спеціального догляду, знеболення. Нерідко умови їх життя є недостатньо хорошими або ж рідні не мають змоги повноцінно доглядати за ними. Що вже казати про одиноких людей?! Тому хоспіси – медичні установи, де проводять останні дні невиліковно хворі, – не забаганка європейських сусідів, а норма життя цивілізованого суспільства. Людина має право самостійно вирішувати, де і як їй зустрічати вічність.
Зібравшись за круглим столом, присвяченим Все­світньому дню паліативної та хоспісної допомоги, лікарі, представники громадських і благодійних організацій розповіли про проблеми хоспісів, шляхи їх розвитку і стан речей у нашому місті та області на сьогодні.
На базі Дубенського онкодиспансеру 2011 року відкрився перший і досі єдиний у нашій області хоспіс. Він розрахований на 45 місць, хоча реально тут одночасно перебуває від тридцяти до сорока пацієнтів.
– Ми запланували відповідно до державних нормативних актів сорок п’ять ліжок, – уточнив головний лікар Дубенського хоспісу Микола Кружайло. – Але за два роки роботи у відділенні паліативної медицини перебувало одночасно максимум 39 пацієнтів. Загалом же за цей час до нас поступило 325 пацієнтів.
Основне завдання відділення паліативної медицини – надання допомоги невиліковним хворим. Приблизно сорок відсотків з них мають онкологію, серед інших більша частина – пацієнти з тяжкими інсультами, яким потрібна реабілітація.
Частина пацієнтів перебуває в хоспісі тимчасово. Після того як родичів навчать доглядати за хворим, проводити необхідні процедури, його забирають додому. Але перебування в хоспісі не завжди безкоштовне.
– У кожному окремому випадку це вирішується індивідуально, – пояснив Микола Кружайло. – Ми не можемо брати благодійну допомогу, але й розраховувати тільки на державні кошти також не доводиться. Тоді просто не змогли б повноцінно працювати. Є хворі, які перебувають у хоспісі безкоштовно, більшості пропонуємо оплатити вартість перебування по можливості. Якщо ж мова йде про людину пенсійного віку, робимо так, як у територіальних центрах соціального обслуговування – 70% йде закладу, а 30% пенсіонеру на власні витрати.
Відкриття обласного хоспісу вирішило серйозні проблеми і для Рівного, переконана заступник начальника міського управління охорони здоров’я Вікторія Покоєвчук:
– Питання надання допомоги таким людям постало, коли ми почали розглядати і обговорювати ситуацію доступності знеболення цієї категорії хворих. Це було три роки тому, і мене вразила тогочасна статистика: доступність до знеболення в Україні за даними Інституту стратегічного розвитку становила менш як 10%. На сьогодні стараємося, щоб проблем із забезпеченням знеболюючими препаратами невиліковних хворих не було. У місті цей показник коливається від 40 до 50%, але це не означає, що люди помирають без допомоги – в окремих випадках і немає потреби призначати сильні наркотичні препарати знеболюючої дії.
Є зміни на краще і в розвитку паліативної допомоги в Рівному: спеціалісти пройшли навчання на базі Івано-Франківського хоспісу, майже вирішене питання створення виїзної консультативної бригади для надання хоспісної допомоги на дому при поліклініці № 2.
На жаль, невиліковні захворювання бувають і в дітей. Маленькі пацієнти лікарень страждають не тільки на онко- і онкогематологічні захворювання. Їх повільно вбиває і ниркова недостатність, і серйозні порушення внаслідок ДЦП, і гепатит С, і вади серця. В Україні поки що взагалі немає дитячих хоспісів, а це неправильно, вважають лікарі.
– Діти також потребують особливих умов, але хоспісна допомога для дітей і дорослих має бути розділеною, – впевнена завідуюча відділенням онкогематології Рівненської обласної дитячої лікарні Любов Краков’ян. – Об’єднувати такі заклади – самогубство. Сподіваюся, такого ніколи не буде. У нашому відділенні щороку від невиліковних хвороб помирають 3-4 маленькі пацієнти. Це діти, яких ми, на превеликий жаль, не можемо вилікувати, але ж ми зобов’язані дати їм достойно вмерти. Часто цей процес тяжкий і довгий, і такі малюки також підлягають хоспісній допомозі. Відділення повинне б мати окремий вхід, палати, де буде перебувати одна дитина і доглядач, розгалужену мережу волонтерської допомоги і волонтерського нагляду. Настав час, щоб обговорювати це питання на вищому рівні.
– Ми вивчали закордонний досвід, спілкувалися із засновником дитячого хоспісу в Білорусі, – продовжила розмову заступник голови правління благодійного фонду «Скарбниця надії» Мар’яна Рева. – Хоспіс для дітей передбачає, що в ньому можуть перебувати постійно або тимчасово діти, які потенційно не доживуть до 18 років. Тобто ті, які мають тяжкі хвороби і можуть прожити й десять років, але кожен із цих років буде тяжкий. Такій дитині роб­лять маніпуляції, яким треба буде навчити маму. Потрібен і стаціонарний хоспіс, це само собою, але має бути й підтримка в сім’ї.
Ще одна проблема, про яку нагадала пані Мар’яна, – за статистикою 80% сімей, де є важкохвора дитина, протягом перших років її хвороби розпадаються. Батько з сім’ї йде, і з дітьми залишається мама. Всі турботи падають на її плечі. Вихід один – важкохвору дитину можна на два-три тижні, місяць, покласти в хоспіс. А мама за цей час зможе банально полікувати зуби, полежати в лікарні з іншою дитиною або навіть відпочити.
Представник Рівненського обласного осередку ВГО «Українська Ліга сприяння розвитку паліативної та хоспісної допомоги» Євген Бобрикін звернув увагу присутніх на можливість допомоги важкохворим на дому, для чого потрібна виїзна служба з хоспісної паліативної допомоги, яка проводитиме знеболення.
– Наша організація займалася дослідженнями діяльності хоспісів. На сьогодні в Україні працює 12 таких установ, а за рекомендаціями ВООЗ на 25 тисяч населення має бути один хоспіс. Тому того, що є, дуже мало.
У відповідь організатор заходу, голова правління міського відділення «Всеукраїнської мережі ЛЖВ» Юрій Лазаревич, повідомив про проведення переговорів щодо відкриття хоспісу в обласному центрі і другої установи для туберкульозних хворих – в області.
– Думаю, через декілька років вони будуть працювати. Не байдужа нам проблема і заснування дитячого хоспісу, і щодо зміни ситуації із знеболенням тяжкохворих. Наша організація і надалі буде займатися цими питаннями, а також наданням психологічної, юридичної допомоги паліативним хворим.
Не залишився осторонь проблеми і Червоний Хрест.
– Наданням паліативної допомоги товариство займається давно, – наголосила голова Рівненської організації Товариства Червоного Хреста Світлана Богородицька. – Згідно зі статутом в першу чергу надаємо допомогу самотнім громадянам похилого віку і людям, які потерпіли від стихійного лиха. Саме самотні люди похилого віку перебувають на обслуговуванні нашої патронажної служби, за якою закріплено 1644 людини, з них 327 обмежені в пересуванні або ж зовсім прикуті до ліжка.
Завершуючи розмову, присутні ще раз наголосили на важливості підготовки суспільства сприймати існування хоспісів не як вирок близькій людині, а як турботу про неї.

Источник: Регiоальний портал - РIВНЕ | Прочитать на источнике