Зустрілися двоє сиріт і зіграли щасливе весілля в соціальному гуртожитку

Весілля як весілля: щаслива, вбрана в гарну білу сукню і вельон молода. Як і годиться, серйозний, зосереджений молодий. Але ж не всіх молодят, ще й поперед сватів, із квітами, промовами та неабиякими подарунками, вітають міський голова разом із заступником та делегати від обласної влади. А навколо – телекамери, кореспонденти.
Свати – щасливі й не приховують радості. Зі сторони жениха – прийомні батьки Оксана та Андрій Зарічнюки, а від нареченої – «мама-вихователька» Ніна Петрівна, – так представила свою найдорожчу та найближчу порадницю Майя.
Іванові не треба було нікуди їхати з дружбами, щоб викупити молоду, бо пара мешкає в одному домі – соціальному гуртожитку. Рівненський обласний соціальний гуртожиток – далеко не найгірше місце на землі. Комфортно, затишно, євроремонт, усі вигоди – пральня, душові, сучасна побутова техніка, комп’ютери та бездротовий інтернет. Суспільство нібито спокутує провину перед своїми вже дорослими сиротами. І звідси відправляє їх у самостійне життя…
Одруження скасовує сирітство: тепер Іван та Майя одне для одного найближчі люди і родина. Та біографії назавжди залишаться з ними. Вони з багатодітних: в Івана є ще брат і п’ять сестер, у Майїній родині – також семеро.
За день перед весіллям Майя несподівано погодилася розповісти свою історію. Можливо, так вона вирішила назавжди попрощатися з минулим…

– Я пам’ятаю себе з шести років, – розпочала вона розповідь. – Сергій, найстарший брат від першого маминого шлюбу, вже мешкав у баби Марії. Бабуся нас усіх виростила. Дідусь Іван більше господарював, то для дітей лишався «поза кадром».
Батьки весь час сварилися, бо не по мірі випивали. Тато був мені ближчим. У селі казали, що він дуже добрий зварник: як складна робота, відразу кликали Васю. Він дбав про нас, любив. І смерть його була для нас, дітей, тяжкою втратою…
Обоє Майїних батьків відсиділи. Батько, бувало, то десь вкраде індика, то велосипед, то дрова. Так він старався, щоб діти були ситі й у теплі. Матуся, навпаки, любила погуляти. Вихованням дітей вона себе не обтяжувала.
– Хвостом покрутить – і нема її тиждень, а то й два, – спокійно, без дитячих образ і надривних емоцій згадувала Майя. – Закриє нас самих у хаті, й добре, як хоч відро води залишить. Їжте те, що не доїли, і спіть, на чому є. Ні, вона, як не пила, то була добра господиня. Тоді в хаті було чисто прибрано, фіранки, квіти.

Вона ніде не працювала. Не знаю й досі, яка в неї професія. Але освіту мала: закінчила якийсь коледж у Рівному. Складала гарні вірші. А нас, дітей, не помічала. За що жила? Та за «дитячі» копійки! Тільки що й уміє, це красиво розмовляти. Освічена, читає власні вірші. Навіть якби вона прийшла до мене на весілля, мені би не було за неї соромно…
– Хвостом покрутить – і нема її тиждень, а то й два, – спокійно, без дитячих образ і надривних емоцій згадувала Майя. – Закриє нас самих у хаті, й добре, як хоч відро води залишить. Їжте те, що не доїли, і спіть, на чому є. Ні, вона, як не пила, то була добра господиня. Тоді в хаті було чисто прибрано, фіранки, квіти. Вона ніде не працювала. Не знаю й досі, яка в неї професія. Але освіту мала: закінчила якийсь коледж у Рівному. Складала гарні вірші. А нас, дітей, не помічала. Жила за «дитячі» копійки. Тільки що й уміє, це красиво розмовляти.

Через суцільні материнські запої та загули ненькою для ще менших сестричок і братиків стала найстарша в хаті, семирічна Даша.
– У Даринки не було дитинства: ночами не спала коло маленьких, годувала, лікувала, пестила. Вона й до школи майже не ходила: їй ніколи було. Коли мати народжувала передмолодшого братика, то не потелефонувала й у швидку. І семирічна донька приймала в неї пологи. А наймолодшого, тільки-но народила, хотіла сп’яну задушити. «Навіщо ще він мені?» – сказала. Ми, разом, ледве відмолили в неї брата, ревіли на колінах у хаті. Вона його нам віддала, лише коли пообіцяли, що будемо самі годувати його і глядіти.
Останніх кілька років Майя не бачилася з рідною матір’ю.  А ще раніше – раз чи два на рік.
– Приїду до бабусі, то, бува, й вона прийде у гості. То так не любить, коли діти згадують про щось погане! І щиро сердиться: «Розповідайте, – вимагає, – тільки про найкраще».

– Коли матір позбавили батьківських прав, то нас, шістьох дітей, розподілили по виховних закладах. Даринка, найстарша, пішла вже до першого класу, то її відправили у Вербську школу-інтернат. Як їй, саменькій, там без нас жилося цілий рік, я навіть собі уявити не можу. Ми з Катеринкою потрапили до дитячого будинку в Рівному. Пам’я­таю, як спершу помістили нас у карантин, нагодували й дали ляльку. А сестричка відразу її зламала: садила на килим і відірвався шнурочок, який тримав ніжку. Я тоді бігом, хутко-хутко старалася зв’язати його. Боялася, аби не сварили…Взагалі-то мене дуже любили всі мої вихователі. Я повільно адаптувалася до нових умов.
Майю перевели у Вербу до Даринки через рік, сестра Катруся залишилася в дитячому будинку ще на два роки. Зате до неї переводили найменших із будинку малюка. Та у Вербі вчилися тільки дівчата. Хлопців після дитбудинку відправили окремо: Тараса – в Тучин, а Дмитрика – у Клевань.

Щоліта бабуся Марія збирала неприкаяну малечу до себе в село. Сама їздила й звозила онуків із дитбудинків та інтернатів.
Коли Майя згадувала, як щовесни вона чекала на той останній дзвоник, як не терпілося їй, маленькій, знову поринути в тепле бабусине літо з братами-сестрами і цілим виводком двоюрідної малечі, в неї аж голос за­тремтів і засвітились очі. Вона ледь втримувала сльози. Що ж, від таких світлих споминів і справді нелегко було не розплакатися.
Згадала, як тітки – материні сестри – водили всіх разом гуляти до лісу, як у міленькій річечці малеча відшукувала «глибинки» й радісно кликала всіх братиків-сестричок побовтатися до себе, як вистрибували в дворі в «резинки», як влаштовували хованки, як сплітали з квітів лялечок і гралися ними в казки. Згадала солодкі вареники з чорними ягодами… І те, що вона ненавидить літні табори, навіть найкращі, хоча бувала навіть у «Артеці».
– Коли бабуся трохи занедужала і після шостого класу мене вперше не забрали на літо, я тиждень плакала… Нас, інтернатівських, як тих циган, усі три місяці перевозили з табору в табір, а потім повертали до школи…
В останні роки Майя приїздить до бабусі сама. Допомагає по господарству, в городі й щиро дивується, як баба Марія справлялася тоді з тим усім. Улітку працею в селі онуків не обтяжували…

– Не люблю всім казати, що я – сирота, й тим більше якось цим користуватися, – ніби між іншим, кинула Майя, коли у нас зайшла мова про її вступ до вишу.
Майя збиралася стати акторкою. Вона взагалі людина творча: понад усе колись любила дивитись у вікно й писати вірші. У неї є ціла пака грамот за участь у драматичних гуртках, творчих конкурсах. Тепер малює. Коли є час, лишається вдома, загорнеться у плед, візьме цікаву книжку, чашку чаю…
Комп’ютер, дискотеки – не її. Ні, за комп’ютером вона працює, сучасному студентові без нього не обійтись. Та мріє щось робити для людей.
– Якби мені дали багато грошей, я створила б комфортний дім для матерів, які народили й вирішили відмовитися від дітей, бо не мають як їх доглядати. Щоб мали затишок, а згодом – і роботу. Щоб кожен малюк почувався захищеним, мав щасливе дитинство й надію на добре майбутнє…
Спочатку Майя хотіла їхати в столицю до театрального інституту. Статус сироти їй дозволяв вступити хоч куди, потрібно було скласти лише творчий іспит. Але…
– Там більш як тисяча студентів, злякалася: а раптом я згублюся поміж них. І не поїхала.
Тоді пішла в книгарню, ­купила довідник абітурієнта й знайшла вже в Рівному спе­ціальність ­«акторська майстерність». Згадує, як ходила на іспит.
– Був дощ – то прийшла в кофтинці, у джинсах – по погоді. А там усі у вишиванках, навколо чергують батьки, репетирують з дітьми. Цей конкурс я склала, але на другий день забрала свої документи й відвезла в училище в Березному – на швачку. Щоб час дарма не пропав і щоб подумати, що мені в житті справді потрібно.А от наступного року упевнено прийшла до університету, щоб вивчитися на психолога. Мешкала в студентському гуртожитку, а потім вирішила перебратися до соціального – умови кращі й спокійніше. У ньому  жила і сестричка Катя, аж поки в березні не вийшла заміж.
Тоді Майя навіть і не мріяла, що стріне тут своє кохання.

– Іван для мене в першу чергу друг, – розповідає Майя. – Бувало, я зрідка заходила в кімнату до хлопців «на телевізор». Трішки дивилася, трішки вишивала чи в’язала. Почали спілкуватися. Виявилося, що він – християнин, духовно близька мені людина. Ну, а тепер мої душа і серце завжди з ним. А як же можна, щоб частинка без частинки?..
Іван та Майя вирішили одружитися ще влітку. У них усе розраховано наперед, такий собі маленький бізнес-план. Ще вісім місяців молодята мають право пожити в соціальному гуртожитку. Для молодої родини там навіть спеціально окрему кімнату підготували. Це – доки Майї не виповниться двадцять три.
Іван працює, заробляє. І Майя теж – отримує стипендію. Вони вже відкладають гроші, щоб з літа зняти для себе квартиру.
Питаємо, а як же закон,за яким держава зобов’язана забезпечити сиріт окремим ­житлом?
– Ми – усі семеро дітей – були прописані в будинку татових батьків у селі. У тата – брат, у того – діти. Нас, поки були в інтернатах, якось звідти виписали, а натомість дали кімнату в будинку без води і світла. Туди ще й матір прописали. На вісьмох і по метру не вистачить, та на паперах я забезпечена житлом.
Майя встигла полюбити Рівне. І їхати кудись вони з Іваном не планують.
– Там ніякої роботи нема, а тим більше – для психолога. Та й місто мені може дати більше. І вже дало. Зараз от вийду на площу і як загукаю: «Дівчата, мрійте! Моя мрія збулася, збудуться й ваші! Я щаслива-щаслива-щаслива!».

Источник: Регiоальний портал - РIВНЕ | Прочитать на источнике