Ремонт вулиць, знесення будок-самобудів, нестача грошей

Якою є наша міська влада сьогодні, чим опікується, які проблеми їй доводиться вирішувати – ми маємо змогу щодня дізнаватись зі ЗМІ. Але історія місцевого самоврядування Рівного має дуже давню історію, яка є дуже цікавою і повчальною. Тож спробуємо привідкрити завісу над нею.
Як тільки не називались ті установи, які керували містом за більш ніж п’ятивікову їх історію – і магістратами, і думами, і управами. Та все ж більш цивілізованого вигляду наше місто почало набувати в 20–30 рр. XIX століття, у період входження території Волині до складу Польщі. Саме тоді на чолі міста стояв магістрат, створений польською владою в серпні 1919-го на підставі розпорядження Генерального комісара Східних земель від 27 червня 1919 року про тимчасовий міський устрій. Згідно з цим документом до складу магістрату входили бургомістр, його заступник і лавники. Першим рівненським бургомістром 19 серпня 1919 ро­ку став Ян Балінський.
На відміну від іншої території Польщі, волинські міста довго були на ручному управлінні волинського воєводи – до 1927 року членів магістрату не обирали, їх призначав спочатку окружний комісар, пізніше воєвода. Функції ж самоуправ у цей період в містах виконували так звані міські громадсько-господарчі комітети. Створені вони були з ініціативи воєводського управління спеціальною інструкцією від 21 травня 1921 року і були покликані координувати роботу магістратів до часу проведення виборів до міських рад. Міські громадські господарчі комітети були для магістратів одночасно рекомендаційними та контролюючими органами.
Справжні ж виборні органи місцевого самоврядування в місті почали діяти лише з 1928 року. В другій половині 1927-го були проведені перші вибори в Рівненську міську раду, а члени ради вже в листопаді-грудні обрали бургомістра, його заступника та лавників. Тільки тоді польська влада наважилася ввести в нашому краї розпорядження генерального комісара Східних земель про міський устрій від 14 серпня 1919 року.
На початку своєї діяльності в 1919-му магістрат складався з двох відділів: військово-паспортного бюро і технічного відділу. Надалі – з 8 основних відділів: президіального, податкового, бюджетного, господарського, технічного, адміністративно-військового, санітарного, а також відділів громадської опіки та у справах міської електростанції.
Для нашого міста кількість членів міської ради була визначена в 40 осіб. Так, наприкінці 30-х років до складу міської ради входило 15 осіб з вищою освітою, 11 – із середньою, 9 – з початковою, в т.ч. – 3 адвокати, 3 інженери, 1 лікар, 6 купців, 3 особи, зайняті в сільському господарстві, 3 ремісники тощо. У самому ж магістраті працювали 154 особи, що було більше на 94 особи, ніж визначено статутом. Однак місцевій владі вдавалось доводити вищим інстанціям доцільність такої кількості працівників.
До компетенції магістрату входило складання бюджету, стягнення податків з населення, нагляд за санітарним станом і благоустроєм міста, будівництво і утримання доріг, мостів, вулиць, міського водопроводу та каналізації, будівництво шкіл, лікарень, розвиток місцевої торгівлі, промислів та промисловості, створення кредитних установ, охорона громадської безпеки і правопорядку. Всі ці питання розглядали на засіданнях рад, кількість яких упродовж року коливалась від 9 до 14.
Основний тягар із благоустрою міста лягав на місцеве населення. Для виконання завдань, покладених на міське самоуправління, магістрат користувався різними джерелами прибутку, в т.ч. стягував різноманітні оплати і податки. Основні кошти надходили від податків, якими обкладались рівненські підприємці, земле­власники та власники нерухомого майна. Сплачувались податки і за користування послугами міських канцелярій, за місця на вулицях і площах міста для ведення торгівлі, за право в’їзду і постою на території міста, за користування кіньми, підводами, автомобілями і навіть велосипедами, за проведення публічних розважальних заходів, за рекламні вивіски, домашніх собак тощо.
Згідно з переписом 1931 року населення міста становило 40 тис. 647 осіб. Серед міського населення поляків було 12 тис., євреїв – 23,5 тис., українців – 3,5 тис., росіян – біля 3 тис., чехів – 0,5 тис. Коли в 1937 році знову провели офіційний перепис, то кількість населення Рівного практично не змінилась – 40612 осіб. Фактично ж тут проживало до 43000 мешканців, що було на 30% більше за кількість населення в 1921 році.
Місто швидко розвивалося. Завдячуючи залізничному сполученню з Варшавою, Львовом, Вільном, Рівне вважалось торговельно-фінансовим центром Волині. Це позначилось і на характері зайнятості рівнян. У 1937 році промислами і ремеслом займались 13962 особи, торгівлею і обслуговуванням – 11386, у сфері комунікацій і на транспорті працювали 2913 осіб, в сільському господарстві – 971. Державних службовців і працівників самоврядування налічувалось біля 2500. Кількість безробітних на 1 січня 1937 року становила 1200.
Промисловість Рівного працювала в основному на місцевій сільськогосподарській сировині: пивзавод і фабрика дріжджів (75 працівників), 5 млинів, 2 олійні фабрики, 2 тартаки, 2 рафінерні олійні, хмілярня. Крім цього в місті було 5 заводів з виробництва цегли, 4 ткацькі і 3 свічкові фабрики. Постійно збільшувалась кількість рівненських дрібних підприємців. Щороку в Рівному викупляли до 2500 промислових і торгівельних свідоцтв.
На міській території площею 839 га розміщувалось понад 150 вулиць протяжністю 50,5 км. У 30-х роках до власності гміни міста Рівне (міського самоврядування) належали: міська електростанція, 2 бойні, водопровід і каналізація, які перебували в стадії будівництва, ринок, бетонярня, заклад опіки над матір’ю та дитиною «Крапля молока», ясла, бактеріологічна станція, заклад опіки над дітьми в Клевані, заклад з охорони здоров’я, ізолятор для венеричних хворих, міська пожежна команда, лазня (незакінчене будівництво) і місце для утримання заарештованих.
На утриманні магістрату було 9 загальних шкіл і одна школа для дітей з відставанням у розвитку. Для шкіл міська влада побудувала два власні будинки, 7 будинків винаймала, а також забезпечувала школи обладнанням, сплачувала за світло і опалення. Загальна ж кількість учнів у цих школах, наприклад в 1933-34 навчальному році, становила 4698. Крім того в місті працювала державна гімназія, 6 приватних середніх навчальних закладів, 3 приватні школи, які отримували субвенції від міської влади.
Кількість житлових будинків в місті становила 4447, промислових і ремісничих закладів – 1357, торговельних – понад 2500.
Утвердженню Рівного як головного центру торгівлі Волинського воєводства сприяло проведення тут з 1930 по 1938 роки щорічного ярмарку «Волинські торги», яким опікувалось місцеве самоврядування. Магістрат міста розумів, що великий наплив купців і відвідувачів принесе місту матеріальні вигоди, і допоміг організаційному комітетові влаштовувати торги. Ці ярмарки стали третіми за значимістю після Міжнародних торгів у Познані та Торгів східних у Львові. Під назвою Foire de Volhynie вони стали відомі навіть за кордоном. 1931 року у виставці взяли участь 212 фірм-учасників, у 1932-му – 156, у 1933-му – 268. Зростало й число відві­дувачів (воно перевищувало 40 тисяч, а щоденно – понад 6 тисяч), а в 1938 році на IХ Торгах число відвідувачів перевищило сто тисяч. Торги відбувалися на території площею майже сім гектарів, у мальовничому парку князя Любомирського (територія сучасного парку ім. Т.Г. Шевченка). Павільйони, що були побудовані в сучасному на той час стилі і стилізовані під волинські хати, частина з них – за сприяння міського управління, і сьогодні вражають своїм виглядом. Проведення в місті такого важливого заходу давало роботу сотням рівнян, які обслуговували виставку чи були зайняті на будівництві нових павільйонів.
Особливим був доробок міської влади у розбудові нашого міста. Завдяки капіталовкладенням із кінця 1920-х пожвавились будівельні роботи. За період з 1932 по 1937 рік було побудовано 210 приватних будинків на 400 квартир.
За відносно короткий час з ініціативи місцевого самоуправління було забруковано значну частину міських вулиць. Рекордним у цій справі став 1939 рік, коли було забруковано майже 33 кілометри вулиць Рівного.
Займався магістрат і роботами з осушення болота навколо замку Любомирських. У 1933 році навколо Усті насипали вали. Щоби захистити прилеглі вулиці від постійного підтоплення, в болото було засипано 675 фур сміття, яке присипали землею, викопано 863 кв. м осушувальних ровів. Для осушення міської території уздовж вулиці Білої в тому ж році було викопано 2495 кв. м ровів.
І хоча багато вулиць міста ще перебувало в незадовільному стані, центральна частина міста набула більш-менш упорядкованого вигляду. Головні вулиці було забруковано, тут постали добротні будинки, серед яких, безперечно, виділявся Рівненський поштамт. За лічені роки в колишньому передмісті Грабник з’явився новий район, забудований добротними офісами та привабливими особняками.
Основними проблемами міської влади наприкінці 1920-х – на початку 1930-х років були електростанція, бойня і водопровід. З одного боку робились певні кроки для будівництва цих об’єктів, з другого – ці кроки були дуже повільними. Ще в 1928 році місто отримало позичку в сумі 1743200 злотих. Однак довгі роки ці кошти не витрачались, а просто марнувались. За чотири наступні роки, замість того щоб розпочати і закінчити будівництво, були лише викуплені земельні ділянки під електростанцію (вул. Млинівська) та бойню (за них дуже переплатили, бо ціни на земельні ділянки невдовзі дуже впали), виготовлена проектна документація, розпочато прокладання водопроводу. Інфляція, яка була в країні під час кризи початку 1930-х років, з’їла чверть кредиту; отже, грошей, які залишились, уже ні на що не вистачало. Тобто кредит треба було повертати, а підприємства, від яких передбачалось отримувати на це кошти, так і не побудували. Місто все більше поринало в борги.
Якщо будівництво нових електростанції та бойні затягувалося, то, розуміючи, що головною умовою гігієни і здоров’я мешканців міста є належне постачання населенню чистої води, магістрат у 1929 році приступив до будівництва міського водоканалу. До 1935 року було прокладено 1148,58 погонного метра водопроводу. 255 міських приміщень були забезпечені водою. У тих ділянках міста, де водопроводу поки не передбачалось, місто збудувало 12 криниць. Одним із джерел прибутків міста був якраз продаж води: 1932 року з міської моторної криниці було продано 35 196 250 літрів води, 1933-го – 28 299 750.
Місцева преса не жалувала міську владу. В міській газеті «Ехо Рувенське» практично в кожному номері були вміщені матеріали, які розповідали про бездіяльність влади з впорядкування вулиць міста, про недостатню активність у вирішенні проблем його санітарного стану. Однак факти – річ беззаперечна. У 1939 році протяжність водопроводу становила вже 18550 погонних метрів і 1513 міських будівель зі 4856 були під’єднані до централізованого водопостачання. 16800 мешканців міста (всього в Рівному напередодні ІІ Світової війни мешкало 47106 осіб) мали вдома воду. На той же час на центральних вулицях міста було прокладено 14,6 км каналізаційної мережі, до якої під’єднали 292 будинки.
Електростанція будувалась до 1934 року. Вона після введення в дію стала для міста основним джерелом прибутку. Так, якщо в 1937 році прибутки від усіх комунальних підприємств міста становили 103327 злотих, то від електростанції – 468340 злотих, половина з яких надійшла до бюджету міста. Користувачами електроенергії в місті було зареєстровано 6309 абонентів.
Дбала влада і про зовнішній вигляд міста. 1939 року в Рівному знесли 47 торговельних будок, які просто потворили місто; повністю від них була очищена центральна вулиці міста – 3 Мая (тепер – Соборна). Також було розібрано 15 тисяч погонних метрів різних огороджень і парканів, які своїм виглядом і станом не тільки псували вигляд міста, але й заважали пересуватися пішоходам.
Однак, як це завжди буває, проблем виявлялось біль­ше, ніж здобутків. Для забезпечення своєї діяльності міська влада набрала багато кредитів, тому фінансове становище міста наприкінці 1930-х років було визнане загрозливим. Стан міських вулиць також залишався однією з основних проблем міста. Під час негоди важко було пройти навіть по вже забрукованих вулицях, тому що після ремонту за ними не доглядали і вони дуже швидко покривалися вибоїнами, в яких збиралася вода і багнюка.
Місцеві жителі також не дуже піклувались про санітарний стан прилеглих до своїх осель територій. Купи бруду та сміття були звичайним явищем на таких центральних вулицях, як Замкова, Міцкевича, Шкільна. Ще гірша ситуація була в передмістях. Як зазначалось у поліційних донесеннях, на вулицях передмістя Воля було таке болото, що під час пожеж туди не могла добратися навіть пожежна команда.
Не було комунікацій і в новозбудованому районі «Грабник». На прокладання хоча б якихось тротуарів місто не мало грошей. В дуже поганому стані перебувала бойня для худоби. А зважаючи на те, що забій тварин дозволявся лише на території бойні, яка була до цього мало пристосована, то замість сприяти наведенню ладу в місті із забоєм худоби, бойня сама створювала в місті антисанітарію і підлягала закриттю. Місце під ринок також не було впорядковане і, як зазначається в документах того часу, потопало в болоті.
Напередодні Другої світової війни в планах міської влади, яким не вдалося здійснитись, було складання плану забудови міста, будівництво власного адміністративного приміщення, шкільних приміщень, нової бойні, подальша розбудова водопроводу і каналізації, електростанції, брукування вулиць, влаштування парків і зон відпочинку. Війна поставила на цих планах крапку. А після війни в місто прийшла нова влада…
Та як би ми не сварили владу, на її плечі завжди покладалися складні завдання, які ставали іноді й непосильною для неї ношею. І на чолі громади завжди були і будуть ініціативні люди, основним завданням яких є піклування про розвиток міста, добробут його мешканців. Тож згадаємо тих, хто керував нашим містом у дуже непростий для нього час між двома світовими війнами: Ян Балінський, Сергій Матусевич, Ян Лісаковський, Адам Осташевський, Ян Ромішевський, Кароль Балінський, Володимир Арцимонович, Володимир Боярський, Томаш Цалун, Людвік Ржешовський, Станіслав Волк.

Источник: Регiоальний портал - РIВНЕ | Прочитать на источнике