Якби не Устя, то й Рівного не було б

Довжина 68 км, долина коритоподібна завширшки до 4 км. Заплава двостороння, є заболочені ділянки. Річище звивисте, завширшки 25 м, подекуди спрямлене. Створені штучні водойми, осушувальні системи… Всі ці сухі факти стосуються нашої Усті – Устечки, Оствиці, Дерманки. Сучасники знають її невеликою річкою, що протікає через обласний центр. Але багато років тому Устя мала зовсім інший вигляд…
Переважна більшість сучасних рівнян, милуючись не завжди мальовничими краєвидами нашої малої річки, не має навіть приблизного уявлення про те, яку важливу роль відіграла вона в історії Рівного, переконаний голова Історичного товариства міста Рівного Ігор Солоненко:
– Більше того, роль ця була визначальною відносно місця, на якому було засноване наше місто. Можна з упевненістю стверджувати, що якби не було Усті – не було б і самого міста Рівного або було б воно зараз у зовсім іншому місці і мало б зовсім іншу історію.
Устя – одна з приток Горині, вона належить до малих річок, але її історія нерозривна з історією Рівного, – важко навіть уявити ці дві географічні назви поодинці. Та чи багато ми знаємо про свою річку? Більшість рівнян щиро вважають, що назву Усті дало жіноче ім’я, скорочений варіант від Устини, проте це не так.
– Сама назва річки Усті має досить прозору топоніміку і означає те місце, де річка впадає до іншої водойми (моря, озера або більшої річки), – пояснює пан Ігор. – Таке місце називається гирлом, по-давньослов’янському – устям. Устя (рос. – устье, пол. – uscie) рівненської Усті сформувалось як розлога річкова затока (заплава) перед місцем її впадання в Басівкутське водосховище. Випадок, коли назва «устя» переходить на назву самої річки, досить рідкісний. Єдина віднайдена нами тезка нашої Усті (Устья) протікає на півдні Архангельської області Росії.
Перша згадка про річку Устю (Оствицю) пов’язана з легендою про бій польського князя Лєшка Чорного з литовським військом, що відбувся у Рівному 1282 року. Водночас запис про цей бій у «Рочнику капітульному краківському» вважається також першою письмовою згадкою про місто Рівне. Сама ж легенда свідчила про те, що після перемоги над литовцями князь Лєшко звелів кинути трупи ворогів у річку Устю, що протікала поблизу місця битви. Величезна кількість тіл, скинутих до одного місця, спричинила розлив ріки і утворення озера з островом посередині, на якому в пізніші часи з’явився княжий замок.
– Сьогодні, з відстані семи віків, залишається лише здогадуватися, що в цій легенді правда, а що вимисел, – розмірковує наш співрозмовник. – Проте така «кровожерна» версія утворення рівненської річкової затоки, з точки зору гідрології, виглядає малоймовірною. Більш правдоподібним є її формування в цілком природний спосіб, як річкового устя. Неймовірним у цій легенді є і твердження про те, що рівненська заплава виникла пізніше, ніж місто. Адже першопричиною заснування Рівного саме на цьому місці була наявність річкового устя. Про те, як воно виглядало у давнину, можна також лише здогадуватися, а наочно побачити його пізніший вигляд можна на старих планах міста Рівного принаймні 200-річної давнини та на просторовому макеті нашого міста цього ж періоду, що зберігається в експозиції Рівненського обласного краєзнавчого музею. Найдоступнішим із таких планів, для широкого загалу, є фіксаційний план міста Рівного 1811 року, зображення якого не раз з’являлось у краєзнавчій літературі.
– Тогочасне Рівне виглядало як справжній маленький острівний архіпелаг, що налічував десяток більших і менших островів та острівців у акваторії Устинської затоки, – продовжує Ігор Михайлович. – Атож, були і рівняни колись острів’янами! Не потрібно було їхати ні на Канари, ні на Сейшели, ні на Мальдіви, достатньо було вийти за поріг і просто пройтися містом. Уся центральна частина тодішнього міста практично містилася на одному великому острові, що мав форму неправильного трикутника.
На заході цей острів обмежувався приблизно сучасним руслом річки Устя, з півдня – розлогою річковою затокою, що проходила майже впритул до вулиці Шкільної, а зі сходу – ще одним (уже неіснуючим) річковим рукавом, що перетинав центральну вулицю в районі сучасної вулиці Симона Петлюри і йшов уздовж неї, повертаючи у північно-західному напрямку через задвірки сучасної Театральної площі і театру, через ринок «Сагайдачний», перетинаючи сучасні вулиці Гетьмана Полуботка і Шевченка і зливаючись далі з основним руслом річки Устя.
Уже тодішні рівняни називали цю острівну частину Рівного «старим містом», що прямо вказує на її давніше походження. Відтак є вагомі підстави вважати, що саме ця частина Рівного була колись середньовічним рівненським городищем, після того як первісне городище в районі Басового Кута було зруйноване і знищене завойовниками. На користь такого твердження свідчить також дещо штучна форма згаданого вище східного рукава Усті, що вказує на його рукотворне походження і очевидну функцію оборонного рову.
Можна стверджувати, що центральний рівненський острів був відрізаний від суходолу самими середньовічними рівнянами. Зважаючи на численні татарські набіги і руйнування міста, це було на ті часи справою життя або смерті. У цьому сенсі водний простір гирла річки Усті і штучні оборонні рови, наповнені водою, були для тогочасних рівнян порятунком від неминучої загибелі.
Ще однією оригінальною особливістю середньовічного рівненського міського плану було те, що княжий дитинець, який традиційно містився в центральному, найбільш захищеному місці городища, у нас узагалі був винесений за його межі – на окремий острів.
Саме на цьому острові, що мав назву Замковий, було споруджено замок княгині Марії Рівненської (Несвіцької) та пізніші замкові і палацові будови власників міста Рівного. І острів, і княжий замок були практично недосяжними для сухопутних військ кочівників.
– З півдня та півночі до острова вели два протяжні мости, які з ХVIII століття, коли загроза татарської навали вже минула, були перебудовані в монументальному стилі і, судячи з тогочасних гравюр, нагадували своїм помпезним виглядом давньоримські акведуки, – розповідає Ігор Солоненко. – Очевидно, що в попередніх, XVI-XVII сторіччях мости ці мали скромніший вигляд та інше функціональне призначення. У разі серйозної загрози вони мали бути легко і швидко зруйновані захисниками замку. На південному оборонному фланзі, очевидно для прикриття Замкового острова, від суходолу був відрізаний ще один штучний острівець. Тепер на його колишній території розташовані обласний краєзнавчий музей, українська гімназія та НВК № 2 «Школа-ліцей».
Зі східної та південної сторін він був відокремлений від суші двома штучними ровами, а з півночі і заходу – водами Устинського гирла. Тому сьогодні можна стверджувати, що водяна твердиня рівненського городища була природною основою і головним елементом системи укріплень та оборонної стратегії мешканців давнього Рівного.
У середині XVІІ століття на Усті з’являється перша гідротехнічна споруда. Приблизно в районі сучасного мосту через річку і залізничну колію на вулиці Соборній був побудований міст-дамба, який крім звичайної переправної функції виконував також роль регулятора рівня води в Устинській затоці. На мостовому перетині східного рукава Усті з вулицею Омелянівською (сучасною Шевченка) було облаштовано водяний млин, що належав князям Любомирським. Біля іншого мосту був збудований чавунно-ливарний завод.
Таким різноманітним і цікавим був гідрологічний портрет нашої річки і нашого міста у давнину. Приблизно в такому ж вигляді він зберігся до кінця Першої світової війни. Хіба що рівненська затока поступово міліла, перетворюючись із часом у звичайне болото, сусідство з яким викликало справедливі нарікання багатьох поколінь рівнян. На початку ХХ століття східний рукав Усті на перетині з центральною вулицею був скоригований і переміщений західніше, що дало можливість збудувати на нових насипних ділянках ошатний будинок готелю «Континенталь» і книгарні Гальперіна (зараз будинок «Укрсиббанку») та театру Зафрана на місці сучасного Народного дому.
Кардинальна зміна малюнку рівненської акваторії розпочалася в 1918 році під час окупації Рівного німецько-австрійськими військами, коли командуванню кайзерівської армії заманулося зруйнувати Устинську греблю і осушити східний річковий рукав. Уже під час перебування нашого міста у складі Польщі в 20-30-х роках минулого сторіччя це русло було остаточно засипане і забруковане на ділянках перетину з вулицями, а три непотрібні мости демонтували.
– До цього ж історичного періоду віднесені й перші спроби осушення колишньої Устинської затоки, залишки якої сприймалися тогочасними рівнянами вже радше як міський ставок, – розповідає далі керівник історичного товариства. – Зусилля польських інженерів-гідротехніків у цьому напрямку завершилися частковим успіхом. Певні райони: сучасного стадіону, вулиці Замкової та обласної бібліотеки – були осушені, проте інша частина, дотична до будинку краєзнавчого музею, парку Молоді, «Лебединки» і гідропарку, так і залишилася водянистим болітцем. Незважаючи на такий непривабливий навколишній пейзаж, у 20-ті роки минулого століття це місце було одним з важливих культурних осередків тогочасного Рівного. У частково відремонтованому приміщенні палацу Любомирських проводилися музичні та театральні вистави, концерти, літературні вечори. На жаль, культурне життя у стінах палацу було недовгим і завершилося разом із пожежею будівлі в 1927 році, після якої він більше не відновлювався, поступово перетворюючись на руїну.
– Наприкінці 60-х років зробили ще одну спробу осушення цієї частини Рівного. На місці сучасного парку Молоді до 50-річчя Ленінського комсомолу було закладено Комсомольський парк, – завершує розмову дослідник давнини. – Проте ентузіазму вистачило лише на те, щоб встановити гранітний закладний камінь у формі обеліска з відповідним написом. Справа з Комсомольським парком, очевидно з причини відсутності фінансування, закінчилася нічим, а на згадку про неї серед болота залишився одиноко стояти лише згаданий пам’ятний камінь. Приблизно отакий вигляд мали залишки колишньої рівненської затоки до початку 80-х років: вже описане болітце переходило на півдні у заливні луки – улюблене місце для пленерів учнів художньої школи та випасання корівок з довколишніх господарств. Остаточне осушення цього району відбулося лише під час підготовки до святкування 700-річчя Рівного. Щоправда, сьогодні деякі тодішні гідрологічні рішення викликають певний сумнів у їх доцільності, зокрема «декорування» берегів річки Усті армованими залізобетонними плитами.
Відтак з початку 80-х років ХХ сторіччя місце колишньої рівненської затоки набуло свого сучасного вигляду, від усього обширу первинного водного простору залишилася лише «Лебединка» та гідропаркові озерця.
Усе тече, все змінюється… З плином часу канули в Лету рівненські острови, так само як і все устя нашої річки, залишивши на згадку про себе лише її назву і місто, побудоване на місці Устинської заплави. Маємо пам’ятати про це і бути вдячними нашій річці за те, що дала життя нашому місту.

Источник: Регiоальний портал - РIВНЕ | Прочитать на источнике