Гарна звичка бути відмінником

Добрий тато, надійний чоловік, слухняний син, начальник, який роздає пряники, спеціаліст та управлінець, який зумів одним махом потроїти надходження до міського бюджету від плати за землю, мешканець Рівного, якому подарували у нашому місті квартиру в одній обоймі зі всесвітньо відомою плавчинею-чемпіонкою Анною Хлістуновою, мисливець, який за минулий сезон убив три десятки кабанів, – усе це сказано про одну й ту ж людину – начальника управління Держземагентства у місті Рівному Романа Греська. На його життєвому годиннику настукав ювілей – 50 років. Отже, це й стало приводом, аби поговорити з ним про життя і дізнатися про цього відомого в нашому місті чоловіка невідомі досі факти.
– Романе Яремовичу, як ви сприймаєте свій півстолітній ювілей? Це для вас привід, аби підбивати підсумки, чи всього лише проміжний етап життя?
– Знаєте, був у моїй долі момент, коли я перебував на грані життя і смерті. У свої 33 роки – вік Христа, пригадую, тоді думав: «Боже, мені б ще трішки пожити, щоб доньці допомогти визначитися». А воно, бачите, те минулося. Я, Богу дякувати, живий-здоровий. І вже п’ятдесятка на порозі. І з донькою все добре, та з сином все в порядку. І внука маю – наслідника, Греська.
Якщо згадати свої тодішні відчуття, коли думав, що от-от зайде сонце, то, звичайно, п’ятдесят – дуже поважний вік, можна підбивати підсумки. Але хід розвитку подій, темп і ритм мого нинішнього життя до цього не спонукають. Отже, п’ятдесят років – це для мене всього лише проміжна віха. Як дасть Бог, що зі здоров’ям усе буде нормально, ще багато можу в цьому житті встигнути.
– А що треба робити, щоб у п’ятдесят виглядати, як ви?
– Не лінуватися. У мене характер – холеричний. А з таким характером великий живіт не наїси. Трохи катаюсь на велосипеді – їжджу до водосховища в Острозі, бо саме там переважно проводжу час. Намагаюсь не переїдати, і це мені легко вдається. Подобається – їм, не подобається – ні. Подобається – п’ю, не подобається – ні.
– Кажуть, що кожен чоловік у житті обов’язково повинен зробити три справи: народити сина, посадити дерево, збудувати хату. Ви із цим завданням упоралися чи, може, маєте якісь більші плани?
– Та кожна амбітна людина має більші плани, бо оті три позиції, які ви назвали, — це мінімум. Дерев я насадив у своєму житті багато. Як зібрати все докупи, то вже й невеличкий ліс росте. І сина виростив та ще й дочку – горджуся ними. Хату ще будую. Думаю, що на п’ятдесят років на ній уже буде дах.
– А що ви вважаєте найбільшим надбанням свого життя?
– Усе-таки це мої діти. Бачу в них себе. І то не тільки зовнішньо. У нас розуміння з півслова. До сьогодні, хоча вони вже самостійні, мають власні сім’ї, я б не сприйняв, щоб вони не прислухались до мого слова.
– Одначе!
– Так, я людина авторитарна. У нас в хаті демократії не було. Що дружина приготувала, всі те мали їсти. Навіть коли манка підгоріла, сідали і дружно її наминали, бо тато сказав, що її треба з’їсти. Зате я сьогодні горджуся своїми дітьми, бо ніколи не мав із ними жодних проблем.
– А який шлях вони вибрали у житті?
– Олегові 27 років. Він працює помічником судді. Від сина вже маю продовжувача нашого роду – внука Микитку. Вдався в діда. Дочка вийшла заміж. Дітей поки що не має. Зять – майстер спорту міжнародного класу з футболу. Сподіваюсь, що до наступного дня народження подарують мені внука і вони.
– Романе Яремовичу, а що ви вмієте зробити власними руками?
– Я по натурі універсал. Вмію коли не все, бо все може тільки Господь Бог, то багато. Можу й косити, і копати, і ремонтувати все, що дома потребує ремонту, конструювати. Але це – не те, чим треба хвалитися. Найважливіше для мене – бути класним спеціа­лістом у своїй справі.
Змалку я звик бути відмінником. Не мав жодної четвірки з жодного предмета у школі. В інституті мене звільняли від екзаменів, ставили оцінки «автоматом», бо викладачі знали, що нема потреби мене екзаменувати. Відмінне знання фізики, математики – предметів, що потребують аналітичного мислення, дають мені можливість вирішувати складні завдання. Тому не вважаю нормальним, коли спеціаліст високої кваліфікації копає город. Так, я можу робити багато чого, але найбільше люблю і знаю свою роботу.
– Скажіть, будь ласка, а чий телефонний номер ви набираєте першим, щоб поділитися радістю чи бідою?
– Якщо бідою, то однозначно це номер тої людини, якої це насамперед стосується. Коли тато помер тут, біля мене, то, зрозу­міло, я найперше набрав мамин номер. Так само й тоді, коли є радісні новини: якщо це стосується дітей, телефоную дружині; йдеться про брата чи сестру – мамі.
– Як начальник, який виховний засіб ви використовуєте частіше – пряник чи батіг?
– Думаю, що всі сто відсотків моїх підлеглих – і нинішніх, і тих, що працювали зі мною раніше, скажуть, що пряник застосовую в першу чергу. За все життя я оголосив усього одну догану, коли вже людина вийшла за рамки адекватності. По життю маю переконання, що краще сім разів незаслужено похвалити, ніж раз незаслужено покарати.
– Скажіть, а чи сильно відрізняється те управління, в яке ви прийшли, від того, в якому тепер працюєте?
– Думаю, що нікого не ображу, коли відповім «так», бо прийшов на вакантну посаду, яка до цього півроку була вільною. Знаєте, до мене була якась дивна позиція, коли управління, що мало би працювати в одній упряжці з міською радою, діяло якось відособлено. Навіть на сесії його представники не ходили.
Але я прийшов зі своїми починаннями та ідеями до колишнього міського голови Віктора Чайки, він дав їм зелену вулицю і сприйняв мене, можна сказати, з розпростертими обіймами. Коли він побачив результати тої нормативно-грошової оцінки землі, яку ми ввели (великою мірою завдяки мені) з 1 січня 2007 року, і після цього надходження за землю в міський бюджет зросли у 2,7 разу, то оцінив це дуже високо. Коли на сесії міськради затверджувався бюджет 2007 року, я ініціював збільшення статті доходів ще на 900 тисяч гривень.  Віктор Анатолійович запитав у мене: «А ти відповідаєш за свої слова?» «Так, – кажу, – відповідаю повною мірою».
Минув деякий час, і голова, потелефонувавши до мене, запитав: «А де ти живеш?» «Там, де мене поселили, – відповідаю, – в гуртожитку». «Ми щось вирішимо з квартирою для тебе», – сказав він. І зробив. Міська рада фактично подарувала мені квартиру з подачі міського голови, і жоден депутат не висловився проти. Віктор Анатолійович був такий: умів оцінити хорошу роботу і віддячити за неї.
– Романе Яремовичу, а чи всім вашим задумам судилося збутися? Чи все, що ви хотіли у своїй роботі змінити, вдалося змінити?
– Знаєте, я хоч і амбітна людина, та реаліст. Ніколи не попрошу про те, у чому з імовірністю 50-60 відсотків мені відмовлять. Тільки коли на 99 відсотків упевнений, що зусилля увінчаються успіхом, беруся за це. Вступаю в бій тільки тоді, коли знаю, що у мене більше шансів, ніж у суперника, вийти з нього переможцем. Тому, вважаю, все задумане в мене й збувається.
– Тобто ви прораховуєте свої перемоги.
– Можна сказати й так.
– Романе Яремовичу, але ж ви приїхали на роботу до Рівного, аби, пройшовши міську ланку, згодом стати начальником головного управління і керувати управліннями всіх міст і ра­йонів…
– Це правда. Але робота в місті настільки захопила мене, мені було тут так комфортно, і я побачив перед собою такі цікаві мені напрями конкретної роботи, в яких мені хотілося себе зреалізувати, що, порадившись із колишнім начальником головного управління, вирішив залишитися в місті. Я радий, що тепер у мене суперкерівник – Світлана Кири­лівна Богатирчук-Кривко, з якою працювати – одне задоволення. Отже, все склалося класно.
– А кого ви нажили за своє життя більше – друзів чи ворогів?
– Ворогів у мене практично немає. Є люди, незадоволені моїми діями, що стосуються служби. А більше, звичайно, друзів. Причому таких, яким можна посеред ночі потелефонувати і вони сприймуть це як належне і з радістю відгукнуться на мою пропозицію чи на нічну риболовлю поїхати, чи пива випити (сміється – ред.).
– Романе Яремовичу, якими життєвими принципами ви керуєтеся? Чи є щось таке, що ви не зробили б ні за які гроші?
– Питання філософське. Я зараз поклянусь, що ні за яких обставин не зроблю те чи інше, а моїх близьких завтра поставлять під стінку і мене змусять. Але завжди в будь-якій ситуації буду, як кажуть на Львівщині, моїй бать­ківщині, дуже файним татом. ­Завжди для своєї дружини буду надійною опорою. І нехай на мене бомби падають, та не зроблю того, що моя мама осудить. Це я точно знаю.
– Які люди справили визначальний вплив на вашу долю, на ваше формування як особистості, спеціаліста?
– У першу чергу завдячую своєму першому шефові Миколі Івановичу Поліщуку. Це була перша людина на Рівненщині, яка мене зустріла з поїзда, коли я приїхав сюди по розподілу з невеликим чемоданчиком, де лежали по дві пари сорочок, трусів і шкарпеток. Він відпровадив мене до Острога, де через півтора року мені вже дали квартиру. Під керівництвом Миколи Івановича я про­йшов своє становлення як спеціаліст.
А Віктор Анатолійович Чайка навчив мене ставитися до життя філософськи. Від нього я чітко засвоїв правило, що, коли ти впевнений у своїх діях, то йди до кінця, не оглядайся на опонентів, тобто дій за неписаним правилом «собаки гавкають, а караван іде». Від показав мені приклад у тому, що за своїх людей треба боротися. Він також продемонстрував мені, як можна безкорисливо жити, думаючи лише про місто, про громаду – іноді навіть на шкоду власній сім’ї, про яку нема коли зайвий раз подумати за роботою.
Ну а на моє нинішнє життя великою мірою впливає мій безпосередній шеф Світлана Кирилівна, у якої я вчуся коректності, толерантності. Вона вміє стримати мої імпульсивні дії, які у такої холеричної людини, як я, чого там гріха ховати, бувають.
– Романе Яремовичу, а від якого заняття ви отримуєте найбільше задоволення у вільний час?
– Однозначно: полювання.
– Ви часто повертаєтеся з полювання із трофеями?
– Практично завжди. Інакше для чого їхати на полювання? Я ж казав, що коли не впевнений у перемозі, то не вступаю в бій.
– Отже, судячи з усього мною почутого, ви – щаслива людина.
– Стараюсь.

Источник: Регiоальний портал - РIВНЕ | Прочитать на источнике