На меморіалі Слави ветерани, немов зірки, роздавали дітям автографи

Коли автобус натужно піднявся на вершину пагорба Слави, на ветеранів тут уже чекали з букетами школярики – четвертокласники дванадцятої школи. Коли сивочолі ветерани поклали до гранітної стіни квіти, діти їх обступили, дарували їм букети і так наївно-запросто стали розпитували про війну і, як не дивно, збирати в усіх автографи. Так, вони для них зірки – учасники, сподіваємося, останньої в історії людства світової війни.
Таке дійство відбувається тепер щороку. Тільки ветеранів стає дедалі менше, а школярі – щоразу інші. Вони ловлять кожне слово і хоч по-дитячому намагаються зрозуміти воєнні долі та історію країни.
– Понад двадцять мільйонів загинуло, – зітхнув із болем генерал-майор Іван Саєнко. – Це наче пів-України убили. Я починав війну 18-річним лейтенантом, командиром кулеметного взводу після прискореного випуску Тамбовського училища в грудні 1944-го, неподалік від Львова. Звільняв Західну Україну і Польщу, форсував Віслу і Одер, брав Берлін, а потім Прагу. Кулемет «Максим» був тоді грізною зброєю. Хоч він і громіздкий, зі станиною й щитом важить 70 кілограмів, я міг один його підняти й нести на марші. Молодий був, сильний, ми всі такі, сибіряки.
А от підполковник Петро Дерибон починав війну рядовим 313-го мотострілкового полку, легендарної частини, яка перетворилася тепер на рівненський розвідувальний батальйон.
– Ми билися з танками як смертники, майже голими руками. Я дивом живим залишився. 1944-го у Східній Пруссії мене тяжко поранили, та за сім місяців став на ноги й дійшов ще зі своїми козаками до Берліна. Перемогу святкували з американцями.
…Чисті, здивовані оченята. Більшість дітлахів уперше познайомилися зі справжніми ветеранами.
– Вони у війну билися з ворогами. Це було дуже довго і дуже тяжко, тому Перемога – велике свято, – поділилася враженнями Настуся з 4-Б.
– І в мене бабуся воювала санітаркою у війну. Раз її навіть німець врятував на фронті: від якогось вибуху їй вп’явся в ногу великий шматок скла, то він підповз і вийняв. А потім в укриття затягнув, – розповідає її однокласниця Валя.
– А мій дідусь у 12 років мало не загинув, коли німці заходили в його село Весняне коло Корця, – розказав четвертокласник Максимко. – Люди ховалися, втікали хто куди, а вороги стріляли й палили хати. Половину села повбивали…
Ось вам і відповідь на нерідке тепер слизеньке запитання: «Хіба потрібні українським дітям паради перемоги і військові меморіали?»
Святкувати перемогу будуть завжди. І цього року місто підготувалося до вшанування переможців, причепурилося до урочистої ходи. Буде, розповів нам міський голова Володимир Хомко, великий парад бойової техніки. Буде море квітів. Будуть і сльози коло могил. Але більше – як і завжди – радості. Бо ж святкуємо Перемогу!

Источник: Регiоальний портал - РIВНЕ | Прочитать на источнике